У цьому фрагменті розглядаються враження російських мандрівників початку ХІХ століття від подорожей українськими землями, зокрема опис змін у побуті, мові, культурі та природньому середовищі при перетині кордону між російськими губерніями та українськими територіями. Особлива увага приділяється сприйняттю України як «іншого» простору всередині імперії, що викликало у подорожніх роздуми про межі держави, ідентичність та культурні відмінності.
Варто зазначити, що під назвою «Малоросія» у той час розуміли передусім Лівобережну Україну — територію колишньої Гетьманщини, яка після ліквідації автономного устрою була інтегрована до складу Російської імперії. Саме про ці землі йтиметься у наведених описах і спостереженнях мандрівників.
Князь Іван Андрійович Долгоруков (ймовірно помилка автора по-батькові, в реальності його звали Іван Михайлович), владимирський губернатор і літератор-аматор, організував свою «подорож» на широку ногу. Він задумав відвідати Малоросію, Таврію, Крим і Одесу. Виїхав із Володимира навесні 1810 року, щоб символічно завершити свою подорож на початку вересня в Москві. Втім, головною метою його подорожі був Київ — місце, яке приваблювало князя не лише історично, але й особисто: поклонитися могилам родичів (його бабусею була знаменита ігуменя Нектарія, княгиня Наталія Долгорука).
Князь подорожував не поспішаючи, зупиняючись і оглядаючи все, що вважав гідним уваги, а свої враження записував у багатослівний щоденник.
Зміни князь почав відчувати буквально після першої ж «української» поштової станції. Все різко стало змінюватися навколо: зовнішність людей, їхня мова, вигляд їхніх жител. Відразу ж за Курськом:
[Краєвиди для нас відкрилися нові, ми почали зустрічати мазанки й однодворців; забудова тут бідніша, ніж у нас, великоросійська, зате мешканці живуть значно чистіше й охайніше; почули малоросійське наріччя, обідали в дубовій хаті, вибіленій зовні; хати білі, за їхньою вимовою — з димарями, тобто з трубами. Але, ах! і тут уже все дорого!]
Це дивовижно, але російські мандрівники відчували різку зміну клімату вже на першій поштовій станції за Курськом. Павло Сумароков, здійснюючи другу поїздку до Криму в 1802 році, записав:
[Зміна клімату тут дуже відчутна: полуденна спека нестерпна, а південний вітер замість прохолоди обдає гарячим подихом.]
Далі зміни ставали серйознішими. Сумароков:
[Але що означає в селі Липці, останній перед Харковом станції, ця різка зміна в усьому, що тільки постає перед очима? Ось біліють низькі мазанки; ось селяни з поголеними головами їздять на волах, і ось відкриті шинки для продажу вина. В охайній і веселій хаті я знаходжу інші обличчя, інші звичаї, інший одяг на господарях, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут покладено межу Імперії? Чи не в іншу державу я в’їжджаю? — Ні! Імперія триває й далі; а звідси починається край, що зветься Малоросією.]
Через вісім років, у тому ж місці, в селі Липці між Бєлгородом і Харковом, в’їхав у «іншу країну» і князь Долгоруков. Він упізнав її за тими ж прикметами і відчував ті самі здивування щодо природи Російської держави:
[Нарешті ми в’їхали в межі України. Почали згадуватися мені пан Хмельницький і Мазепа. [...] Скрізь без винятку мазанки, інших жител немає. З’явилися хохли. За 28 верст від Харкова село Липці ними заселене. Побачили ми зразки родючого клімату: просто неба ростуть кавуни без жодного садівничого догляду; для них відведено чималі площі, які називають баштани. Туди, у своїх убраннях і строкатих спідницях, жінки ходять очищати цей плід від бур’янів. Ми об’їхали кілька таких місць. Це створює приємну для ока картину.]
Такою своєрідною «епітомою» загальних місць про Україну — згадки про Хмельницького й Мазепу, білі мазанки й «хохли», родючий клімат і мальовниче поселення на тлі пейзажу — супроводжуються у князя й більш глибокі роздуми. Здається, вперше саме в Україні, завдяки зіткненню з її несподіваною несхожістю, йому довелося замислитися над власною ідентичністю і тим, що, по суті, становить серцевину «русскості»:
[Тут я вже вважав себе в чужих краях з найпростішої, але для мене достатньої причини: я перестав розуміти народну мову; зі мною мешканці говорили, відповідали на мої запитання, але не зовсім мене розуміли, а я з п’яти їхніх слів потребував перекладу трьох. Не будемо заходити в лабіринт детальних і тонких міркувань; дамо волю простому розумінню, і тоді багато хто, думаю, погодиться зі мною, що там, де перестає бути зрозумілим наріччя народу, там і межі нашої батьківщини, а, на мою думку, навіть і вітчизни. Люди чиновні належать усім країнам: якщо не за духом, то за звичками — космополіти; їхня мова, відповідно, спільна для всіх. Але так звана чернь — вона визначає живі межі між державами, які політика пов’язує, і Ліфляндія завжди буде для Росії чужою, хоч і служить одній державі.]
Українська мова, що звучала довкола мандрівника і була для нього майже незрозумілою, викликала в нього асоціацію з «ліфляндцями». Через сім років, подорожуючи вдруге, князь порівнюватиме малоросів із «курляндцями», лише зміцнюючись у переконанні, що з великоросами їх об’єднує небагато. Втім, оптимістичний настрій, природа і хороші дороги у 1810 році пофарбували все в теплі кольори, навіть український акцент здавався приємним. У Харківському колегіумі владимирський губернатор був присутній на щорічному диспуті студентів:
[Ніде я не чув такого приємного звучання латинської мови, як в устах малоросів: їхня вимова має щось особливо приємне для тонкого слуху.]
Другу подорож до України князь здійснив через сім років, у 1817 році, вже не вельможею, після хвороб і особистих втрат. Князю здавалося, що зміну ставлення до себе він відчуває в усьому: стало важче діставати коней, мандрівника вже не зустрічали так радо і перед ним не відкривали всі двері. Відповідно, його враження від Малоросії вдруге виявилися значно менш оптимістичними. Практично все, що його так тішило під час першої подорожі, тепер дратувало. Якщо у 1810 році він знаходив усюди італійські паралелі, то тепер навіть співучість малоросів його дратувала: слухаючи у Переяславі обідню, він зауважив:
[Співаки не дуже добрі, і це дивно! Малоросія здавна славилася церковними співаками, але вони втратили свій наспів, погано перейняли італійський, і гармонія зникла.]
Втім, і цього разу князь безпомилково впізнав перетин кордонів Малоросії:
[Тут починається Малоросія і вільний продаж вина.]
За Глуховом, у селі Тулиголови, Долгоруков остаточно переконався в цьому:
[Тут живуть козаки. Почалася Малоросія: інше наріччя, інші звичаї. Найважче дістати вершки.)
У Полтаві їх присилав Долгорукову генерал-губернатор князь Яків Лобанов-Ростовський «із ввічливості». Відсутність вершків загострювала ностальгію: зустрівши в Ніжині п’яних гуляк і почувши російські пісні, князь «по пояс висунувся з карети, закричавши: “Наші, Русскіє!”». Це справді були російські мужики, з якими князь відчув таку спорідненість, що (але вже подумки) вигукнув:
[Ось що означає батьківщина! І після цього чи можна мене переконати, що я у своїй вітчизні, коли буваю в Україні, в Курляндії чи на В’ятці? Ні, усе мені чуже за межами тієї області, в якій я народився.]
Тих же, хто думав інакше, тобто вважав Малоросію і Курляндію частинами Росії, князь називав «найманими, раболіпними політиками».
Джерело: Олексій Толочко: Київська русь та Малоросія в 19 столітті. Випуск перший.
