Наша державна традиція має три чіткі епохи: середньовічну — Русь (від Володимира до фіналу існування князівств), ранньомодерну — Військо Запорозьке (від оформлення козацтва до ліквідації Гетьманщини та Січі) та новітню — Україну (з 1917 року).
Проте цей вимір історично ширший — він охоплює й політичний досвід Кримського ханства, оскільки кримськотатарський народ поряд із караїмами та кримчаками є невіддільною частиною української політичної нації.
Тривалий час імперська історіографія конструювала міт про степ як лінію вічного цивілізаційного розлому. Насправді ж цей простір був пов'язаний ще у середньовіччі.
Русь не розвивалася ізольовано від кочового степу: її князі століттями укладали династичні шлюби з половецькими княжнами, а на південних рубежах — від Київщини до Посулля — на правах військових союзників селилися тюркські племена, відомі як “чорні клобуки”.
У 1223 році князі Русі та кумани (половці), одні з предків кримських татар, спільно виступили проти монгольської навали у битві на річці Калці.
Засновник Кримського ханства Хаджі I Ґерай народився на території Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського та здобув престол за прямої військової та політичної підтримки литовської еліти. Згадки про дружбу між Хаджі Ґераєм і великим князем Казимиром Ягеллончиком згодом визначали дипломатичне листування між правителями Криму та Литви протягом усього XVI століття. Таким чином, Крим і українські землі разом виходили з-під впливу Улусу Джучі (Золотої Орди) як союзники.
Як символ своєї суверенної влади Хаджі I Ґерай першим почав використовувати тарак-тамгу, що згодом стала національним гербом кримськотатарського народу. Український тризуб Володимира Великого пройшов аналогічний шлях від особистого династичного знака до головного державного символу.
Паралельно на Сіверщині та Полтавщині існувала низка автономних утворень на кшталт Яголдаєвої тьми, де тюркські князі правили під зверхністю Вільнюса та Києва. Цей тривалий військово-політичний симбіоз сприяв інтеграції тюркських еліт у місцеву шляхту та заклав підвалини для формування унікальної культури степового порубіжжя, яка згодом живила ранньомодерне українське козацтво.
Уже в 1521 році один із фундаторів українського козацтва, черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, уклав військовий альянс із кримським ханом Мехмедом I Ґераєм для спільного походу на схід.
Ці відносини не були безхмарними: воєнні кампанії та виснажлива економіка полону довго визначали повсякдення порубіжжя. Проте конкуренція двох самостійних сил задовго до появи російського чинника не була ознакою “цивілізаційного розлому” — вона відображала сувору логіку європейської політики, у межах якої козацькі лідери та хани прагматично знаходили взаєморозуміння.
Угоди Богдана Хмельницького з Іслямом III Ґераєм, як і альянси Івана Виговського з Мехмедом IV Ґераєм та Пилипа Орлика з Девлетом II Ґераєм, стали тривким фундаментом для захисту спільних інтересів.
Українська та кримська державності не просто сусідили — вони мали споріднені політичні культури, де абсолютна монархія була неможливою. Кримське ханство розвивалося як ранньомодерна система з релігійною толерантністю міллетів (релігійних та етнічних спільнот) та сильним станово-представницьким устроєм.
Влада хана з династії Ґераїв ніколи не була абсолютною: її жорстко обмежував баланс сил із клановою аристократією, що концептуально перегукувалося з козацьким республіканізмом.
Обидві традиції спиралися на схожі інститути стримувань і противаг. Виборність гетьмана перегукувалася із затвердженням хана на Курултаї, Генеральна та старшинська ради з державною радою — Диваном, а козацька старшина володіла автономією, подібною до прав карачі-беїв (лідерів родів) у кримських бейликах.
Спільний спротив став наслідком цієї інституційної близькості. Він виходив із логіки Конституції Пилипа Орлика, яка визначала союз із “ясновельможним ханством” базовим елементом безпеки української держави.
Ліквідація козацьких автономій та анексія Кримського ханства у XVIII столітті були складниками єдиної стратегії російської експансії, спрямованої на знищення української та кримськотатарської політичної суб'єктності.
У ХІХ столітті цей тиск став тотальним: витіснення російською імперією кримських татар із рідної землі відбувалося паралельно із заборонами українського слова.
Великий кримськотатарський просвітник Ісмаїл Ґаспринський через свою газету “Терджиман” підтримував зв'язки з українською інтелігенцією, а Михайло Коцюбинський та Леся Українка у своїх творах відкривали Крим не як імперську оздоровницю, а як самобутній тюркський простір. Ці контакти підготували підґрунтя для подальшої взаємодії у XX столітті.
Взаємодія двох національних рухів у 1917–1920 роках базувалася на зрілому політичному взаємовизнанні. Ще влітку 1917 року делегація кримських татар на чолі з Номаном Челебіджіханом та Джафером Сейдаметом узгодила в Києві координацію дій із Центральною Радою.
Проголошуючи Третій Універсал, українська влада визнала право кримськотатарського народу на самовизначення, залишивши Крим поза адміністративними межами УНР. У грудні 1917 року Перший Курултай проголосив Кримську Народну Республіку та визнав правосуб'єктність УНР.
Практичним втіленням цього альянсу став квітень 1918 року, коли Кримська група військ УНР під командуванням Петра Болбочана звільняла півострів від більшовиків у прямій взаємодії з кримськотатарськими повстанськими загонами.
У совєтські часи ця солідарність розвивалася в межах правозахисного руху та в ув'язненні. Український генерал Петро Григоренко став головним адвокатом повернення кримських татар на батьківщину, а лідери Української Гельсінської групи відкрито підтримували Мустафу Джемілєва під час політичних переслідувань.
Під час масового повернення кримських татар на рідну землю на зламі 1980–1990-х років офіційний Київ виявляв нерішучість і консервував проросійську совєтську номенклатуру на півострові. Натомість кримськотатарський рух послідовно виступав за збереження територіальної цілісності України.
Левко Лук'яненко відкрито артикулював право кримських татар на відновлення національно-територіальної автономії, а в самому Криму оформився політичний альянс між Народним Рухом України та Курултаєм.
26 лютого 2014 року Меджліс кримськотатарського народу та інші патріотичні організації організували багатотисячний мітинг під стінами Верховної Ради АРК. Цей протест зламав російський сценарій тихої окупації півострова і засвідчив позицію кримськотатарського народу щодо суверенітету України.
Сьогодні ця взаємодія перейшла у площину державних інституцій та армії. На законодавчому рівні офіційно визнано статус корінних народів України та суб'єктність Меджлісу кримськотатарського народу. На окупованому півострові ця єдність втілюється у спротиві рухів “Атеш”, “Жовта стрічка” та “Зла Мавка”, а на вільній території — у спільній боротьбі в лавах Сил оборони України.
Формування суверенної української ідентичності неможливе без інтеграції кримськотатарського політичного досвіду. Майбутня національно-територіальна автономія півострова забезпечить відновлення прав корінних народів, гарантує безпеку, культурний розвиток і громадянську рівність у всьому регіоні.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.
