Ось тут і зустрічаємося віч-на-віч з проблемою маси і проводу.
Мабуть не помилюся, коли скажу, що “еліти” народу в правдивому значенні слова, після занепаду козацької гетьманщини в кінці ХVIII сторіччя, ми не витворили. Верства, яка пізніше, деінде створила з себе цю “еліту” (інтелігенція), у нас була й досі є за квола, особливо якістю, щоб прикласти до неї у всьому його значенню – ім’я “еліти” народу. А якраз вона, та еліта, є мотором, який задає рух машині! Якраз вона дає мету і розгонову енергію масі. Вона є силою, що зв’язує розпорошену юрбу – в дисципліновані кадри натхненною одною ідеєю армії, робить з “голоти” – “націю”.
– Дмитро Донцов, «Маса і Провід»
Дмитро Донцов пізнього періоду своєї діяльності відомий здебільшого своїм елітаризмом, ірраціоналістичним волюнтаризмом та взагалі відвертими симпатіями до спадку нацистських та фашистських теоретиків. Але тут ми бачимо саме його макіавеллістську лінію. Донцов в своїй праці працює з актуальною для політичної теорії (в тому числі марксистської) проблематикою – проблематикою мас та їхньої організації.
Заслуга Макіавеллі, як писав Луї Альтюссер, полягає в тому що він остаточно відокремив політичне від етичного. Заслуга Маркса відповідно історичної науки та соціалізму є аналогічною, як писав Ленін «В марксизмі від початку до кінця немає ні грана етики». XX сторіччя поставило марксизм перед необхідністю політичної організації, перед питаннями, які не були достатньо артикульовані самим Марксом. Тож ми в цій статті звертаємось саме до спадщини Макіавеллі в марксистській теорії.
Антоніо Ґрамші був першим хто серйозно прийнявся за аналіз думки Макіавеллі в контексті марксизму.
Ґрамші радикально переінтерпретовує Макіавеллі в «Нотатках щодо Макіавеллівської Політики». Він розуміє макіавеллівського Володаря як політичний міф, як його описував Жорж Сорель:
політична ідеологія, яка подається не як холодна утопія чи раціоналізована доктрина, а як конкретна «фантазія», що діє на розрізнений і роздроблений народ, щоб пробудити і організувати його колективну волю.
Для Ґрамші «Володар» Макіавеллі – це політичний маніфест. Фігура Володаря протягом всієї книги виступає певним ідеалом правителя зовнішнім по відношенню до народних мас, але в епілозі Макіавеллі звертає свій заклик щодо обʼєднання Італії сам до італійського народу.
Протягом усієї книги Макіавеллі розглядає, яким повинен бути Володар, щоб вести народ до заснування нової держави, і аргументація ведеться з суворою логікою, з науковою об’єктивністю; у висновку Макіавеллі робить себе народом, зливається з народом, але не з народом у «загальному» сенсі, а з народом, якого Макіавеллі переконав попереднім трактатом, свідомим висловом якого він стає і яким себе відчуває, з яким він відчуває себе ототожненим: здається, що вся «логічна» робота є лише відображенням народу, внутрішнім міркуванням, яке відбувається всередині народної свідомості і має свої висновки в пристрасному, нагальному заклику.
І далі Ґрамші переходить до критики самого Сореля. Ціль Нового Володаря, носія колективної волі, є заснування Нової Держави. Тим часом як Сорель критикує такий погляд як утопічний і стоїть на позиціях загального протесту, субʼєктом якого є синдикат. Таким чином Сорель висуває суто негативну програму (тобто спрямовану тільки проти чогось, а не за щось), одночасно залишаючись в суперечливій позиції між ствердженням необхідності міфу як мобілізуючої сили і критикуючи міф як утопічний проект.
Ґрамші виходить з суперечностей сореліанства, пропонуючи Нового Володаря як носія колективної волі з спільною політичної програмою – політичну партію.
Сучасний Володар, міфічний володар, не може бути реальною особою, конкретною індивідуальністю; він може бути лише організмом, складним елементом суспільства, в якому вже почалося зміцнення колективної волі, визнаної і частково утвердженої в дії. Цей організм вже забезпечений історичним розвитком, ним є політична партія: перший осередок, що містить зародки колективної волі, які прагнуть стати універсальними і тотальними.
Ґрамші висуває проєкт політичної партії, як організму який перетворює юрбу на народ, носій колективною волі. Ґрамші в своєму розумінні Макіавеллі набагато більш чітко артикулює самий наслідок думки Макіавеллі для сучасного світу – формування колективного Володаря.
Але чи йде Ґрамші далі відносно Донцова в питанні Маси та Проводу? В своєму розумінні партії Ґрамші, загалом, близький до ленінських принципів (його доробок щодо органічних інтелектуалів та культурної гегемонії залишимо для інших статей).
Ґрамші описує 3 необхіжні складові Партії:
1. Широко поширений елемент звичайних, пересічних людей, участь яких забезпечується дисципліною та вірою, а не творчим та високоорганізованим духом. Без них партія не існувала б, це правда, але також правдою є те, що партія не існувала б «лише» з ними. Вони є силою, якщо є хтось, хто їх централізує, організовує, дисциплінує, а за відсутності цієї сили вони розпалися б і знешкодили б один одного в розрізненій безсилості. Я не заперечую, що кожен з цих елементів міг би стати згуртовувальною силою, але ми говоримо про них саме на тому етапі, коли вони не є такими і не в змозі бути такими, або якщо вони є такими, то лише в обмеженому колі, політично неефективним і неважливим.
2. Головний об’єднуючий елемент, який централізує в національній сфері, який робить ефективною і потужною сукупність сил, які, залишені самі собі, не мали б ніякого або мали б дуже мале значення; цей елемент наділений високою об’єднуючою, централізуючою і дисциплінуючою силою, яка також, можливо, саме через це, є винахідливою (якщо мається на увазі «винахідливість» у певному напрямку відповідно до певних ліній сили, певних перспектив і певних передумов). Також правдою є те, що цей елемент сам по собі не утворив би партії, але зробив би це більше, ніж перший елемент. Вони були б генералами без армії, але насправді легше створити армію, ніж створити генералів. Так само правдиво, що вже існуюча армія буде знищена, якщо зникнуть генерали, тоді як група генералів, навчених працювати разом, домовляючись між собою, з спільними цілями, не забариться сформувати армію навіть там, де її не існує.
3. Середній елемент, який пов’язує перший елемент з другим і з’єднує їх не тільки «фізично», але й морально та інтелектуально. Насправді, для кожної партії існують «певні пропорції» між цими трьома елементами, і найбільша ефективність досягається, коли ці «певні пропорції» реалізуються. За таких умов можна сказати, що партію неможливо знищити звичайними засобами, оскільки якщо обов’язково існує другий елемент, походження якого пов’язане з існуванням об’єктивних матеріальних умов, хоча і в розсіяному та невизначеному стані (а якщо цей другий елемент не існує, всі аргументи є безглуздими), то інші два елементи не можуть не сформуватися, тобто перший елемент, який обов’язково формує третій як своє продовження і засіб вираження.
– А. Ґрамші, «Політична партія».
Як ми бачимо, погляд Ґрамші на організацію колективного субʼєкта насправді досі доволі близький до поглядів Сталіна та Донцова (яким би парадоксальним це сусідство не було). Уявлення про класову номенклатуру, як ядро та керуючий елемент партії-авангарду, залишає неартикульованим проблему колективності нового Володаря. Ми вже мали досвід СРСР де партія як «класова номенклатура» фактично перетворилася на нового Володаря, відірваного від мас. Колективний субʼєкт так і не був сформований, бо ще з часів Сталіна маси були виключені з процесу прийняття рішень.
Ця критика Ґрамші була б доволі однобокою і ми би впали в оману, якби ми додатково не визнали що сама структура колективного субʼєкта Ґрамші артикулює правильно. Існування певного дуалізму Маси та Проводу – необхідність. Наша критика направлена на інше – самі відносини між Масами та Проводом в соціалістичній мають бути іншого характеру, ніж відносини в буржуазній партії. Для конкретизації хараткреу таких відносин, звернімося до думки Мао Цзедуна.
Народ, і тільки народ, є рушійною силою у творенні світової історії.
– «Про коаліційний уряд» (24 квітня 1945).
Мао розриває з всіляким елітаристським розумінням партії-авангарду, як нового макіавеллівського Володаря. Саме народ є носієм сили, що рухає історією. Попри історичний факт, що маси все більше і більше стають незалежними від влади, вони досі не можуть бути організовані належним чином без фігури Володаря. Раніше ця фігура являла собою конкретну особистість, з розвитком суспільних відносин Володарем стала політична партія.
Маси мають безмежну творчу силу. Вони можуть самоорганізуватися і концентруватися на тих місцях і галузях роботи, де можуть повною мірою реалізувати свою енергію; вони можуть зосередитися на виробництві в широкому і глибокому сенсі і створювати все більше і більше підприємств для власного благополуччя.
– Вступна примітка до «Надлишкова праця знайшла вихід» (1955).
Тут, насправді говориться навіть не стільки про творчу силу народу, скільки про другорядну роль будь-якої організації. Аристократія, буржуазія, навіть пролетарська партійна номенклатура майже не мають власної творчої потуги, вони є апаратом організації виробництва, а не його субʼєктом. Тут необхідно провести розрізнення трьох основних етапів організації виробничих відносин:
Аристократія за рахунок силового апарату відчужує надлишок продуктивної праці народу. Майже весь цей надлишок витрачається на предмети розкоші (від прикрас до палаців) та на війни задля екстенсивного зросту економіки.
Буржуазія характеризується постійною революціонізуючою функцією відносно засобів виробництва. Відчужений від продуцентів надлишок йде на саме інтенсифікацію вироблення цього надлишку для його подальшого відчуження.
Соціалістична номенклатура, на відміну від аристократії та буржуазії складається з прошарку самих же мас, тому, за умови підконтрольності проводу масам (ця умова так і не була реалізована в радянськом досвіді), відчужений надлишок не має залишатись в руках самої ж номенклатури, а має йти на покращення добробуту та постійну революціонізацію засобів виробництва.
Якою б активною не була провідна група, її діяльність буде марною, якщо вона не поєднана з діяльністю мас. З іншого боку, якщо тільки маси будуть активними, не маючи сильної провідної групи, яка б належним чином організовувала їхню діяльність, така діяльність не може тривати довго, розвиватися в правильному напрямку або піднятися на високий рівень.
– «Деякі питання щодо методів керівництва» (1 червня 1943).
У всій практичній роботі нашої партії будь-яке правильне керівництво обов’язково є «від мас, до мас». Це означає: взяти ідеї мас (розрізнені та несистематичні ідеї) і сконцентрувати їх (шляхом вивчення перетворити їх на сконцентровані та систематичні ідеї), потім звернутися до мас і пропагувати та пояснювати ці ідеї, доки маси не сприймуть їх як свої власні, не будуть твердо дотримуватися їх і не втілять їх у життя, а також перевірятимуть правильність цих ідей у ході таких дій. Потім знову концентрувати ідеї від мас і знову йти до мас, щоб ідеї були збережені і реалізовані. І так далі, знову і знову, у нескінченній спіралі, з кожним разом ідеї стають більш правильними, більш життєвими і багатшими. Така є марксистська теорія пізнання.
– «Деякі питання щодо методів керівництва» (1 червня 1943).
Товариш Мао демонструє правильне розуміння марксизму та ефективно застосовує його до проблематики формування організму Нового Володаря. Відносини між Масами та Проводом мають відбуватися подібно до Позитивного зворотнього звʼязку – у відповідь на творчу діяльність мас, провід має проводити заходи для інтенсифікації та збільшення активності цієї діяльності, після чого цикл повторюється. Таким чином, рано чи пізно розрив між «солдатами» та керівництвом має перестати бути необхідним.
Партійна робота, організована в такий спосіб, якісно відрізняється від попередніх концепцій Нового Володаря та Нової Держави. Якщо радянський проєкт сформував скоріше класову аристократію, ніж класову номенклатуру (тобто зробила крок назад відносно капіталістичних виробничих відносин), то проєкт масової лінії є кроком вперед відносно буржуазії. Проєкт Мао Цзедуна – це революційна демократія. Народ зі своїм партійним прошарком разом утворюють Нового Володаря. Організм цього Володаря завдяки двостороннім відносинам між масами та проводом постійно революціонізує виробничі відносини всередені себе. Тож ми стверджуємо, що Мао Цзедун дає найбільш повну відповідь на питання які Макіавеллі ставить перед марксизмом.
