Рівно тиждень тому я таки відкрила купальний сезон. Не те, щоб мені хотілося, але так склалися обставини. Почалося все буденно. Мій друг і одноклубник Анрі ще до війни запропонував піти на курси інструкторів з рафтингу.
Вчитися я люблю і умію, рафтинг — це цікаво, то чому б і не поєднати?
Зрозуміло, що нікуди ми у березні 2022-го не пішли…
Але життя триває, цього року заняття поновили і я на них потрапила.
Розуміння, що назріває купання наздогнало мене раптово. Десь після публікації плану практичних занять. Бо що робити у березні на байдарках, а у кінці квітна на SUPах — зрозуміло, а от що робити на початку квітня на рафтах, які раптово вигулькнули між байдарками і сапами — не зовсім. Бо рафти — то гідрик, вода звідусіль і імовірність купання, якщо щось не так накермував.
Особливу підозру викликали «спасроботи», що причаїлися у плані практичного навчання десь між короткими та довгим сплавами. Спасроботи старанно натякали на самосплав, кидання моркви, а то й відпрацювання перевертання рафту.
Скажу одне — якщо у вас є бажання познайомитися з цим видом спорту — то компанія Lost World — це саме ті, з ким цікаво і не страшно починати. Байдуже як — клієнтом, учнем… Море задоволення і нових вражень вам забезпечено.
Лекції (усі вісім) були насиченими, цікавими і, в принципі, корисними для будь-кого, хто захоплюється активними видами відпочинку. А практика… практика була неймовірною!
Тож… Мигія. Історично давно заселене місце, що так і не стало великим поселенням. На сьогодні тут близько двох тисяч жителів, і збільшуватися воно не збирається. Не буду давати посилань на вікі — всі і так розумні і читати вміють. Єдине, що хочеться сказати — це неймовірно мальовнича місцина: величні скелі, купа рослинності та живності, стрімка вода і, звичайно — пороги.
На верхньому фото якраз видно інтеграл — саме заради нього варто виповзти із теплого ліжечка, завантажитися о сьомій ранку в автобус і чотири з лишнім години їхати з Києва аж до Миколаївської області. (У протилежний бік від інтеграла є іще один порог — Червоні ворота. Він не такий цікавий і, напевне саме тому, потрапляють в нього в основному кормою, відчайдушно гребучи убік жаданого інтегралу).
Щойно мені дали покермувати, ми саме в нього і втрапили.
Далі був вимушений обнос рафта заповідним островом, на який зазвичай є доступ лише науковцям. Тож ми бачили збудовані на ньому дуже наукову баню, мангал та альтанку… але тссссс, то все наукове.
Взагалі, відчуття, коли ти летиш над стрімкою водою серед бурхливих хвиль — неймовірне. А рухатися на рафті потрібно саме так, адже щоб пройти будь-яку перепону треба набрати швидкість. Швидкість — то взагалі запорука рафтерського щастя. Краще нього може бути лише одне — кермування рафтом.
Попри все, що, що нам розповідали на лекціях, я відчуваю, що мій улюблений прийом — зацеп. От Анрі каже — треба вчасно роздавати команди гребцям, і тоді тобі взагалі не доведеться докладати зусиль. Щож. На наступних практиках я так спробую, але наразі ніщо інше не здатне так передати відчуття водної стихії, як здатність направити величезний рафт одним рухом весла — коли ти вчепляєшся в нього і відчуваєш під руками цього страшного звіра — воду. Раз — і ніс розвертається у потрібному тобі напрямі!
Ну а можна і просто роздавати команди…
Біля Інтегралу знаходиться ще одне цікаве місце. Радонове озеро. «Радоновим» воно стало нещодавно і відношення до справжніх таких озер не має, але народна назва — то народна назва, що поробиш. Насправді то величезний затоплений гранітний кар’єр, у якому влітку можна чудово поплавати. Ну і додатково полазити по навколишніх скелях чи покататися на тролеї.
Інтеграл ми перетинали разів сорок мінімум — вчилися робити траверз. Це спосіб перетнути річку, не втративши відстань — так, щоб рафт не знесло нижче за течією. У перший день мій рафт взагалі проплюхався там до сьомої вечора замість запланованих 17.30. І не думаю, що хоч один з нас пошкодував.
Єдине, що мене на той момент бентежило — це необхідність наступного дня влізати у мокрий гідрик. Навіть запропонувала стартап — сухі гідрики щоранку, як рекламна замануха. Але виявилося, що влітку (напевне) влізти у мокрий гідрик — не проблема, а навесні катаються тільки наглухо відбиті люди, що здатні влізти і в мокрий.
Щож, те, що я відбита, я таки підозрювала. Але саме усвідомлення того, що щоб влізти у мокрий гідрокостюм, треба скинути пуховик змушувало нервувати.
Але ні. Я-таки нормально влізла. Ба більше, гідрик по всіх параметрах програв вранішньому влізанню в стьобанку і обладунки, бо нагрівається він за лічені секунди. От буквально щойно шкіри торкалося щось холодне і мокре, а наступної секунди воно вже тепле і прилягає наче друга шкіра. Таких дифірамбів про стьобанку я заспівати не можу, бо добряче пам’ятаю, як пританцьовувала біля багаття хвилин по п’ятнадцять вже після того, як повністю вдяглася.
Кемпінг, до речі, там абсолютно пристойний — вода, душові, туалети, рівнеснький – м’якесенький газон, столи під навісами і чудова кухня — годують наче на забій, але за три дня греблі я таки втратила півкіло ваги.
Рекламний відступ закінчила.
Останній день запам’ятався окремо — на цей день були перенесені спасроботи. Треба було вигрести на середжину інтегралу і перевернутися, а далі за обставинами: перевернути рафт, забратися в нього, затягнути інших. Я б хотіла сказати, що я незчулася, як опинилася у воді, але це буде брехнею — я бачила куди йду і активно цьому сприяла. Холодна вода виявилася абсолютно не такою, як я думала. Завдяки гідрику враження було таке, ніби холод відчуває хтось інший, не я. Просто в один момент я була у човні, а в інший — під ним, у холодній воді. Вона ніби стискала з усіх боків, але одночасно не заважала.
А далі ми пішли на другий захід…
Дрижаки ми почали хапати уже на березі, після того, як винесли рафт на стоянку. Тож довелося швиденько пакуватися в автобус і нестися до табору.
Але якби запропонували пірнути втретє, я б пішла ще раз.
Далі було повернення, непрацюючий у під’їзді ліфт і коментарі (телефонні) батьків про те, що я розвалюю сім’ю і напевне не дорожу власним життям…
Омріяна ванна була гаряча і чудова.
Вночі снилися рафти.
