Приблизно протягом п'яти років — з 2015 по 2020 рік — Білорусь створювала враження, що вона повільно віддаляється від Москви і рухається в бік більшої автономії. Однак ці зміни виявилися в основному ілюзорними. Те, що здавалося ознаками незалежності, насправді було лише тимчасовими викривленнями, які приховували постійне поглиблення впливу Росії.
Два хибні уявлення підживлювали оптимізм Заходу. Першим було переконання, що Білорусь може зберегти дистанцію між Сходом і Заходом завдяки так званій багатовекторній зовнішній політиці. Другим було сподівання, що кілька вибіркових реформ, звільнення кількох політичних в’язнів і відмова Мінська повністю підтримати анексію Криму Росією у 2014 році свідчать про початок політичної лібералізації. Згодом ці твердження розвіялися.
На початковому етапі президент Олександр Лукашенко намагався представити Білорусь як нейтральну арену, а не учасника конфлікту в Україні. Проведення мінських переговорів у 2014 і 2015 роках посилило сприйняття Білорусі як прагматичного посередника. Лукашенко навіть відхилив вимоги Москви щодо створення нової російської авіабази на білоруській території, усвідомлюючи ризик того, що це може виглядати як підпорядкування.
У цей період відбулося незначне потепління відносин. Політичні в’язні були звільнені, санкції ЄС були призупинені, а західні країни обережно відновили співпрацю. Однак насправді держава залишалася авторитарною, її інституції не реформувалися, а силові структури залишалися недоторканними. Москва продовжувала надавати знижки на енергоносії, доступ до важливих ринків та політичну підтримку — фактори, які забезпечували тісний зв’язок Білорусі з Росією.
Наприкінці 2010-х років ця фасада почала руйнуватися. Репресії посилилися, економічна залежність поглибилася, а регіональні амбіції Росії загострилися. Структури білоруського суверенітету існували на папері, але їхня суть руйнувалася.
Поворотний момент настав у 2020 році. Після сфальсифікованих президентських виборів і жорстокого придушення масових протестів Лукашенко опинився в ізоляції від Заходу і став повністю залежним від Кремля для виживання. Його балансування провалилося. Так само як і міф про Білорусь як буферну державу. Те, що виглядало як стратегічні маневри, насправді було повільним ковзанням до злиття.
Подальші події лише прискорили цю траєкторію: примусове перенаправлення рейсу Ryanair у 2021 році, інсценування міграційної кризи на кордонах ЄС та низка зовнішньополітичних рішень, які майже повністю привели Мінськ у союз з Москвою. Білорусь обрала свій напрямок — не через згоду громадськості, а через необхідність режиму.
Цей аналіз демонструє, як Білорусь перейшла від тісного партнерства до глибокої структурної інтеграції під контролем Кремля. У політичному, економічному, культурному та військовому плані країна стає дедалі більш залежною від Росії. Проте опитування громадської думки постійно показують, що білоруси виступають проти війни, відкидають присутність ядерної зброї та хочуть зберегти суверенітет. Держава обрала підпорядкування, а громадськість — ні.
Підривання суверенітету: Білорусь дрейфує в орбіту Росії
Нейтралітет Лукашенка в 2014 році завжди був перебільшеним. Білорусь залишалася авторитарним союзником, який не бажав проводити внутрішні реформи, але був рішуче налаштований отримувати економічні вигоди від Москви. З початку свого правління в 1994 році Лукашенко пов'язав Білорусь з Росією, ліквідувавши демократичні інститути та розвиваючи зв'язки з російською елітою. Він навіть уявляв себе потенційним політичним наступником у Москві за часів Єльцина, і ці амбіції вилилися в Угоду про Союзну державу у 1999 році.
Коли до влади прийшов Володимир Путін, ця угода, яка спочатку була інструментом політичних амбіцій Лукашенка, стала механізмом тиску на Білорусь. Протягом багатьох років Лукашенко затримував її реалізацію, щоб зберегти важелі впливу. Але наприкінці 2010-х років Росія почала пов'язувати економічну підтримку безпосередньо з політичними угодами. Інтеграційні плани, затверджені у 2019 році, дали зрозуміти, що розпочинається нова фаза відносин.
Після 2020 року динаміка повністю змінилася. Залежний від Москви, Лукашенко затвердив 28 програм Союзної держави, які прискорили інтеграцію в сферах енергетики, оподаткування та митниці. Хоча ці реформи були представлені як технократична співпраця, вони поступово поставили функції білоруської держави під контроль Росії. Єдина податкова система, спільні цифрові платформи та доступ Росії до адміністративних даних ознаменували значне зменшення автономії Білорусі.
Координація митної політики та узгоджені нормативно-правові рамки ще більше зміцнили вплив Росії. Хоча Білорусь технічно залишається суверенною, її позиція все більше нагадує позицію підлеглого члена регіональних блоків, що домінують у Росії, таких як ЄАЕС або ОДКБ. Повторні заяви Путіна про те, що росіяни та білоруси складають «єдину націю», підкреслюють ідеологічну основу цього підриву автономії.
Військова підпорядкованість: Білорусь стає стратегічним форпостом
Найбільш драматичні зміни відбулися у військовій сфері. До 2022 року постійна військова присутність Росії в Білорусі була обмеженою. Лукашенко чинив опір створенню додаткових баз і уникав створення враження окупації. Але після протестів 2020 року його вплив зник.
Конституційний референдум 2022 року скасував без'ядерний статус Білорусі за кілька днів до вторгнення Росії в Україну. З перших годин нападу територія Білорусі слугувала стартовим майданчиком для російських військ, літаків і ракет. Залізниці, аеродроми та логістичні центри підтримували тривалі операції проти України.
Протягом наступних двох років співпраця ще більше поглибилася. Модифіковані білоруські літаки, здатні нести ядерну зброю, поставки ракетних систем «Іскандер-М», спільні військові формування в рамках Регіонального угруповання військ та будівництво ядерної інфраструктури перетворили Білорусь із неохочого партнера на мілітаризоване продовження Росії.
До 2024–2025 років нові військові доктрини прямо дозволяли розміщення російської тактичної ядерної зброї на території Білорусі. Підписаний у 2024 році договір про безпеку зафіксував можливість створення постійних російських баз. Супутникові знімки 2025 року вказують на розширення інфраструктури, необхідної для зберігання ядерної зброї. Хоча фактичне розміщення боєголовок залишається неясним, політичний контекст є очевидним.
Білорусь більше не є буфером — вона є передовою оперативною платформою для російської стратегії.
Крах зовнішньої політики: від маневрування до залежності
Протягом десятиліть Лукашенко намагався зберегти дипломатичну гнучкість, підтримуючи відносини з ЄС і залишаючись у орбіті Росії. Ця стратегія зазнала краху. Зараз Білорусь майже повністю наслідує позиції Росії.
Західні санкції знищили традиційні експортні ринки Білорусі, що спонукало Мінськ налагоджувати зв'язки з Азією, Африкою та Латинською Америкою. Але цей поворот не дав особливих результатів. Торгівля з Китаєм залишається вкрай незбалансованою. Партнерство з африканськими державами є скоріше символічним, ніж суттєвим. Взаємодія з Іраном розширилася переважно за рахунок військового співробітництва. Глобальний вплив Білорусі звузився до авторитарних партнерів, готових закривати очі на репресії в країні.
В ООН Білорусь послідовно виступає на боці Росії. Візити за кордон дають мало відчутних результатів. Тіньова дипломатія, ухилення від санкцій і співпраця в галузі безпеки замінили справжню зовнішню політику.
Москва захоплює білоруську економіку
Економічна ситуація в Білорусі з 2020 року характеризується не розвитком, а повною залежністю. Незважаючи на помірне відновлення ВВП, зростання переважно зумовлене російським попитом. Більшість експорту зараз надходить до Росії, російські інвестори домінують у стратегічних секторах, а фінансове виживання Білорусі значною мірою залежить від російських позик та списання боргів.
Важливо, що Білорусь стала глибоко вбудованою в російську військову економіку. Сотні білоруських підприємств постачають компоненти, обладнання, електроніку та матеріали для виробництва російської зброї. ІТ-сектор, який колись був глобальною історією успіху, занепав, втративши таланти та ринки через проникнення російських компаній.
Результатом є економіка, структурно пов’язана з політичною волею Москви.
Джерело — Atlantic Council
