Подібні війни закінчуються однаково
Адміністрація Трампа за два місяці пройшла увесь цикл, який за п’ять років пройшла адміністрація Джонсона у В’єтнамі: від втручання до глухого кута і початку переговорів. Зараз вона діє за «ніксонівським» сценарієм: спочатку – гучні погрози, потім – усвідомлення необхідності вийти через компроміс. Якщо така динаміка збережеться, операція в Ірані може завершитися вже за кілька місяців, після чого почнуться взаємні звинувачення.
Звісно, є багато відмінностей між Іраном і В’єтнамом: різні регіони й ідеології, менший час протистояння, відсутність американського контингенту на землі і загальної мобілізації, сучасні технології тощо. Проте загальна структура конфліктів подібна. Те саме стосується і війни в Україні, яка повторює за структурою Корейську війну. Розуміння цих закономірностей дає підказки, чим, ймовірно, усе закінчиться.
Схоже, американо-ізраїльське вторгнення в Іран завершиться як В’єтнамська війна 1973-го — нестійким компромісом. Долю Південного В’єтнаму відклали на потім, так само й долю Ірану та його ядерної програми відкладуть на потім. Натомість українську війну, ймовірно, завершать фіксацією нинішніх ліній фронту: «заморожені» кордони можуть виявитися міцнішими, ніж очікувалося.
У 1960-х в’єтнамський досвід був показовим. Джонсон посилював залученість США: збільшив інтенсивність бомбардувань Cайгону і відправив туди війська. Але до 1968 року витрати стали непомірними, і він зменшив ескалацію й призупинив удари. Ніксон із Кіссенджером додали нові нищівні бомбардування та гучні погрози, сподіваючись залякати Північний В’єтнам. Проте це не спрацювало: переговори затяглися аж до Паризької угоди 1973 року. Вона дозволила США вивести війська й обміняти полонених, але залишила комуністів на півдні – і врешті це призвело до падіння Південного В’єтнаму у 1975-му.
Трамп, як і Джонсон, спочатку загострював ситуацію. Літом 2025-го ізраїльсько-американські удари сильно пошкодили іранський ядерний проєкт, але Іран відновив свою армію й завдав ударів у відповідь. Крім того, в Тегерані тимчасово перекрили Ормузьку протоку, спричинивши енергокризу. Трамп, отримавши гарантії Ізраїлю щодо повалення режиму, санкціонував спільний удар США й Ізраїлю взимку 2026-го. Він знищив значну частину іранського військового потенціалу й убив верховного лідера Алі Хаменеї, але режим вцілів: його син Моджтаба зайняв місце батька.
Навесні 2026-го розчарований Трамп перейшов до «ніксонівських» методів: ультиматумів, погроз і переговорів. Перемир’я 8 квітня та перемовини США з Іраном за посередництва Пакистану не дали поступок: Ормузька протока лишилася закритою, а вимоги сторін надто різнилися. Не маючи плану затяжної війни й втрачаючи підтримку вдома, Трамп шукає «компроміс із честю». Але іранці, як і північнов’єтнамці, терпляче чекають. Імовірно, врешті буде укладено угоду, яка просто припинить бойові дії і відновить судноплавство, відтермінувавши вирішення ключових питань. Як долю В’єтнаму, іранські проблеми відкладуть на потім.
Війна в Україні, навпаки, має паралелі з Корейською. Росія несподівано напала на Україну взимку 2022-го, так само як Північна Корея – на Південь у 1950-му. Перші місяці боїв були бурхливими, але згодом фронт стабілізувався. Коли Трамп у 2025-му спробував змусити сторони до миру (запропонувавши Росії залишити захоплені землі в обмін на припинення огню в Україні), жодна не погодилася. Обидві сторони виснажені, тому дедалі реальнішим стає припинення вогню за теперішніми лініями фронту. Найімовірніше, поточні кордони будуть зафіксовані надовго, як це сталося після Корейської війни.
Усі ці війни супроводжувалися ядерними погрозами, але жодного разу ядерну зброю не застосовували. США не скидали бомб у Кореї чи В’єтнамі, Росія – в Україні, а галасливі заяви щодо Ірану залишилися порожніми словами. Проте всі зрозуміли: Україну атакували після її добровільної відмови від ядерного арсеналу, без’ядерний Іран зазнав нищівних ударів, тоді як ядерна Північна Корея лишилася недоторканою. Це однозначно спровокує інші країни прагнути власних «коробок з іскрами».
У всіх цих війнах союзники теж мали різні інтереси. Великі та малі держави бачать вигоди по-різному. Наприклад, після смерті Сталіна СРСР дозволив завершити Корейську війну, хоча США змусили Південну Корею підписати перемир’я, на яке вона не хотіла йти. Два десятиліття по тому США так само нав’язали Південному В’єтнаму паризький мир. Сьогодні Україна опирається зовнішньому тискові, але якщо Росія колись погодиться на «розумний» компроміс, США та ЄС знайдуть спосіб переконати Київ його прийняти. Те ж саме стосується Ірану: коли США й Іран домовляться про щось спільне, Вашингтон змусить Ізраїль і союзників змиритися з цим.
Нині дедалі гучніше говорять про «занепад імперії» США через невдачу в Ірані. Але так само казали після В’єтнаму, хоча за кілька років Америка повернула собі роль світового лідера. Немає гарантій, чи повториться це, але історія показує: винахідливість американської економіки і життєздатність демократії не раз рятували країну від найглибших криз. Не варто передчасно списувати її з рахунків.
І, мабуть, найголовніше: у всіх цих війнах лідери допускалися однієї й тієї ж помилки — вважали, що сила сама по собі принесе політичну перемогу, а ворог просто поступиться. Найнебезпечніші слова на війні – «цього разу все буде по-іншому». Однак досвід цих конфліктів доводить, що це припущення надто наївне.
Джерело — Foreign Affairs
