Період глобального домінування завершився у всіх на очах.
Американська епоха, що розпочалася після Другої світової війни, ніколи не мала тривати вічно. Проте вражає те, наскільки стрімко її занепад став очевидним. Протягом останніх шести місяців Сполучені Штати так і не змогли перетворити свої колосальні військові переваги — новітнє озброєння, висококваліфіковані війська, глобальну мережу баз та альянсів — на вирішальну перемогу над Іраном, авторитарною державою, яка робить головну ставку на відносно дешеві ракети та безпілотники.
Десятиліттями Вашингтон був переконаний, що в разі будь-якої масштабної кризи він матиме значно більші резерви фінансів, військ та боєприпасів, ніж будь-який супротивник, спираючись при цьому на широку дипломатичну підтримку. Невдачі у В'єтнамі, Іраку та Афганістані майже не похитнули цієї впевненості. Однак це також породило самозаспокоєність. Війна з Іраном наочно продемонструвала, наскільки вразливими можуть стати американські війська, коли дешева зброя поєднується з точними системами наведення.
Цей конфлікт із надзвичайною ясністю викрив слабкі місця, показавши, як саме змінився баланс глобальних сил.
Ілюзія стримування та втрата стратегічних позицій
З моменту повоєнного виходу Великої Британії з Близького Сходу, Сполучені Штати залишалися домінуючою зовнішньою військовою силою в регіоні. Доктрина Картера 1980 року зобов'язала Вашингтон захищати безперебійне постачання нафти та інших життєво важливих товарів через Перську затоку, і цей захист тримався виключно на беззаперечному авторитеті американської військової могутності.
Нині ж цей фактор стримування виглядає значно слабшим. Американські та ізраїльські удари знищили високопоставлених іранських лідерів, але режим вистояв. Іранські ракети та дрони прорвали американську оборону, завдавши шкоди ключовим об'єктам. Лише за кілька тижнів під удар потрапили щонайменше 17 військових баз та об'єктів США, включно з надзвичайно важливими інфраструктурними вузлами в Бахрейні та Кувейті.
Наслідки не забарилися. Втрата військово-морської бази США в Бахрейні, яка була ключовим пунктом поповнення запасів, змусила розтягнути лінії постачання аж до острова Дієго-Гарсія, що лежить за понад 2000 миль від Ормузької протоки. Подовження логістичних маршрутів не лише підвищує витрати, але й посилює тиск на військовослужбовців. Тривале розгортання авіаносця USS Abraham Lincoln викликало серйозне занепокоєння серед родин моряків через виснаження та проблеми з психічним здоров'ям екіпажу. Деякі пошкоджені бази досі залишаються виведеними з ладу, а їхня відбудова може виявитися непомірно дорогою.
Глобальні наслідки: виснаження ресурсів та промислова криза
Ця напруга вийшла далеко за межі Близького Сходу. Зрештою, авіаносець USS Abraham Lincoln був замінений на USS George Washington — корабель, який зазвичай базується в Японії і відіграє центральну роль у стримуванні військової активності Китаю в західній частині Тихого океану. Цей крок підкреслює фундаментальне обмеження: якою б великою не була американська армія, її ресурси є вичерпними.
Війна також оголила критичні прогалини в запасах американських боєприпасів. Ще наприкінці квітня аналітики попереджали, що запаси ракет-перехоплювачів для систем THAAD і Patriot, а також крилатих ракет Tomahawk стрімко виснажуються. На їхнє поповнення підуть роки.
Це відображає значно ширшу проблему в структурі збройних сил Пентагону. Починаючи з воєн, що спалахнули після терактів 11 вересня, Сполучені Штати робили акцент на високотехнологічній зброї, яка виробляється у відносно невеликих кількостях. Така модель ідеально підходила для конфліктів із повстанцями, які не могли становити серйозної загрози американським базам чи ланцюгам постачання. Проте вона виявилася малопридатною для війни, в якій супротивник здатний запускати величезну кількість дешевих, високоточних безпілотників та ракет.
Ця слабкість має і промисловий вимір. Під час Другої світової війни американські заводи могли блискавично переорієнтуватися на військове виробництво. Сьогодні ж Сполучені Штати займають лише мізерну частку у світовому комерційному суднобудуванні, тоді як Китай домінує в цій галузі та контролює значну частину виробництва безпілотників. Відтак, армія, створена для коротких, інтенсивних кампаній, може зіткнутися з нездоланними труднощами у спробах витримати затяжний конфлікт із потужним промисловим суперником.
Роль союзників та зміна європейського вектору
Традиційно союзники допомагали компенсувати ці обмеження, надаючи бази, розвідувальні дані, обладнання та дипломатичну підтримку. Однак відносини з багатьма партнерами стають дедалі напруженішими, навіть попри те, що їхні можливості набувають критичної ваги. Наприклад, Японія та Південна Корея сьогодні належать до провідних суднобудівних держав світу.
На європейському континенті Сполучені Штати поступово згортають свою роль гаранта безпеки, спонукаючи союзників брати на себе більше відповідальності за власну оборону. Пентагон уже анонсував виведення частини військового контингенту з Німеччини та розпочав масштабний перегляд своєї стратегічної присутності в Європі. У відповідь на це європейські уряди активно шукають шляхи, як зменшити свою залежність від Вашингтона.
Адаптуються до нових реалій і в інших куточках світу. Пакистан, Туреччина та Саудівська Аравія уклали спільний оборонний пакт, тоді як країни Перської затоки налагоджують дипломатичні мости з Тегераном. Південна Корея теплішає у відносинах із Китаєм, а європейські лідери всерйоз обговорюють створення більш інтегрованих оборонних структур. Усі ці кроки є промовистим свідченням того, що держави готуються до життя у світі, де американська парасолька безпеки більше не є абсолютною гарантією.
Навряд чи на зміну «американській епосі» прийде простий і зрозумілий світопорядок під егідою Китаю. Пекін стикається з власними внутрішніми та зовнішніми обмеженнями, тоді як Індія та інші азійські держави стрімко нарощують свій вплив. Натомість низка демократичних країн може зробити ставку на потужні інвестиції у власну обороноздатність, що у підсумку призведе до формування більш фрагментованої міжнародної системи.
Історія доводить: будь-які великі наддержави рано чи пізно хиляться до занепаду. Проте сьогодні по-справжньому вражає те, наскільки блискавично військові, промислові та дипломатичні вразливості здатні підсилювати одна одну. Війна з Іраном наочно продемонструвала: США вже не здатні без обмежень проєктувати свою силу в будь-якій точці світу. Після понад восьми десятиліть тотального домінування Сполучені Штати, схоже, вступають у нову еру — епоху, де за владу доводиться жорстко конкурувати, альянси втрачають свою непохитність, а військова перевага більше не сприймається як належне.
Джерело — The Atlantic
