Частина 1: у пошуках головного обмеження
Не знаю, чи є серед моїх читачів любителі бейсболу або кіно про бейсбол, але точно знайдуться ті, хто хоча б раз замислювався про відновлення України, що триває вже зараз і однозначно продовжиться після завершення війни. Впевнена, що знайдеться когорта песимістів — хоча самі вони, напевно, назвуть себе реалістами, — які одразу скажуть, що все розкрадуть і нічого не вийде, а отже, потрібно виїжджати з країни за першої нагоди. На противагу їм будуть ті, хто переконаний, що Україна неодмінно відновиться і стане сильнішою. І десь поруч з ними живе купа людей, які узагалі не схильні будувати далекі прогнози й просто керуються правилом: «Якось воно буде, бо ще ніколи так не було, щоб ніяк не було». Я ж не пропоную ні приречено чекати провалу, ні покладатися лише на віру в краще, а спробувати поглянути на цю проблему більш раціонально — крізь призму теорії обмежень Еліягу Голдратта.
🔗 Теорія обмежень: усе вирішує вузьке місце
Еліагу Голдратт привернув мою увагу своїм бізнес-романом «Мета», у якому він показав доволі просту, але не завжди очевидну річ: результативність усієї системи визначається не сумою можливостей її окремих елементів, а пропускною здатністю найслабшої ланки.
Можна скільки завгодно модернізувати обладнання, збільшувати запаси, наймати більше (чи більш розумних) працівників і вимагати від усіх працювати у три зміни, але якщо не усунути головне обмеження, система загалом рухатиметься повільно.
А що якщо цю теорію обмежень застосувати для значно більших масштабів і в контексті відновлення України?
Роздуми пропоную розпочати з чогось вже вимірюваного, а саме п’ятої спільної оцінки збитків і потреб RDNA5, підготовленої Урядом України, Світовим банком, Європейською Комісією та ООН. Згідно з нею, потреби у відновленні й реконструкції України протягом наступного десятиліття оцінюються майже у 588 млрд доларів. Сума настільки велика, що першою і найбільш очевидною відповіддю на питання про головне обмеження системи здаються гроші, чи не так?
Тож трохи пофантазуймо й уявімо, що завтра Україна отримає всі необхідні 588 млрд доларів. На цьому місці оптимісти можуть полегшено видихнути, песимісти — нагадати, що вони попереджали про корупцію, а решта — почати подумки ділити гроші між дорогами, школами, лікарнями та зруйнованими підприємствами. Але гроші, на жаль, не вміють самостійно будувати будинки, ремонтувати електростанції чи повертати людей до покинутих громад. Навіть за наявності всієї суми країна не зможе одночасно розпочати тисячі проєктів і швидко відновити все зруйноване. Дуже скоро фінансовий потік упреться в дефіцит працівників, нестачу готових проєктів, обмежену спроможність громад, воєнні ризики та конкуренцію між тисячами однаково нагальних потреб. І все це буде щедро приправлене політичним ґвалтом, у якому доводитимуть, які потреби є найбільш необхідними, а проєкти — найбільш стратегічними.
Саме тут постає необхідність скористатися логікою Голдратта, де відповідь не така очевидна, бо
швидкість руху системи визначає не обсяг ресурсів, які ми в неї завантажили, а те вузьке місце (“пляшкове горлечко”), крізь яке ці ресурси мають пройти.
У результаті ми отримуємо цілком конкретне дослідницьке питання: де саме розташоване “пляшкове горлечко” українського відновлення?
Почнімо з кола головних претендентів на цю роль. На мій погляд, їх чотири: гроші, безпека, люди та спроможність держави перетворювати численні потреби на послідовність рішень. Як бачите, компанія невелика, але серйозна, бо кожен із цих чинників виглядає переконливо і кожен здатен загальмувати відновлення. Але за логікою Голдратта справжнє обмеження має одну важливу ознаку — воно визначає швидкість руху всієї системи. Тож далі є сенс перевірити кожного претендента окремо.
💰 Чи справді все впирається у гроші?
Пропоную розпочати з грошей, бо саме вони першими спадають на думку, коли йдеться про потреби на сотні мільярдів доларів. Логіка тут начебто проста: немає фінансування — немає нових будинків, електростанцій, лікарень і доріг, а значить, ключове завдання — знайти 588 мільярдів, і відновлення відбудеться само собою.
Було б зручно, якби системи справді працювали настільки лінійно, але проблема в тому, що навіть повністю профінансований проєкт може роками існувати лише у вигляді презентації з красивими картинками. Гроші ж спочатку потрібно перетворити на проєктну документацію, дозволи, матеріали, контракти, будівельні роботи, а вже потім на об’єкт, яким не страшно буде користуватися. Якщо десь у цьому ланцюжку утворюється “пляшкове горлечко”, то додаткове фінансування не прискорює рух, а лише збільшує безкінечну чергу завдань.
Тому гроші, безперечно, є необхідною умовою відновлення, але їхній дефіцит не обов’язково є головним обмеженням. Якщо завтра Україна отримає всю необхідну суму, а темпи реалізації проєктів майже не зміняться, це означатиме, що справжнє вузьке місце розташоване не тут.
🛡️ Безпека: як відновлювати те, що можуть знову зруйнувати
Наступний претендент — безпека. І тут аргументи здаються майже зайвими, бо навіщо вкладати мільярди в електростанцію, порт чи житловий квартал, якщо за кілька годин вони можуть знову перетворитися на руїни? Інвестори не люблять невизначеності, страхові компанії — збитків, а люди не надто охоче повертаються туди, де неможливо планувати навіть наступний тиждень.
Однак є одна обставина, яка дещо псує цю бездоганну логіку: відновлення вже відбувається. Україна ремонтує енергетичні об’єкти, мости, школи й житло, хоча безпекові ризики нікуди не зникли. Звичайно, швидкість і масштаби цих робіт дуже різняться залежно від регіону, але сама система не зупинилася. Тобто, безпека визначає, де, що і з яким рівнем ризику можна відновлювати. Вона здатна заблокувати окремі території та проєкти, але навряд чи однаково обмежує всю країну. І, звісно, повне усунення цього ризику пришвидшило б відновлення, проте не гарантувало б, що тисячі проєктів раптом почнуть реалізовуватися синхронно й без затримок. Отже, безпека цілком може бути головним обмеженням для окремих територій і проєктів, але навряд чи вона однаково визначає швидкість відновлення всієї країни. Тож пошуки доведеться продовжити.
👷 Люди: хто все це будуватиме
А що ж, люди. Бо, як ми вже з’ясували, гроші не прокладають водогони, не проєктують мости й не ремонтують турбіни власноруч. Для цього потрібні інженери, архітектори, будівельники, енергетики, водії, зварювальники, управлінці та ще, насправді, довгий перелік фахівців, яких не можна підготувати за допомогою одного урядового доручення. Після років війни, мобілізації та вимушеної міграції дефіцит працівників цілком може стати однією із найвідчутніших проблем для відновлення. І тоді тисячі проєктів конкуруватимуть не лише за фінансування, а й за тих самих людей. Просто уявіть ситуацію, у якій кожна громада одночасно вирішить будувати школу, лікарню та житловий квартал. Думаю, дуже швидко з’ясується, що будівельних бригад від цього рішення не побільшає. Але й тут відповідь неоднозначна, бо дефіцит людей можна частково компенсувати технологіями, стандартизацією проєктів, підвищенням продуктивності, навчанням і залученням працівників з-за кордону. Це складно, дорого і точно не відбувається за один день, а отже, дефіцит людей цілком здатен уповільнити відновлення, але навіть достатня кількість фахівців не відповідає на головне запитання: хто і за якою логікою визначатиме, над якими проєктами насамперед вони мають працювати?
🧭 Коли важливе все — пріоритетів немає
І нарешті, останній претендент — спроможність держави перетворювати майже безмежний перелік потреб на обмежену й послідовну програму дій. Звучить не так ефектно, як 588 мільярдів доларів, російські ракети чи дефіцит будівельників, але, скоріш за все, саме тут може ховатися найцікавіша частина проблеми. Україні не бракуватиме проєктів, які можна назвати важливими, бо кожна зруйнована школа, лікарня, дорога, підстанція чи фабрика матиме цілком переконливі аргументи на свою користь. Місцева влада говоритиме про потреби громад, міністерства — про державні пріоритети, бізнес — про економічну віддачу, а міжнародні партнери додадуть власні вимоги. У підсумку країна ризикує отримати не стратегію відновлення, а дуже дорогий список речей, проти яких ніхто не наважиться виступати. Але якщо все є пріоритетом, то пріоритетів насправді немає і ресурси розпорошуються між сотнями напрямів, проєкти стартують одночасно й починають конкурувати за гроші, людей та управлінську увагу. У результаті, держава витрачає багато ресурсів, суспільство начебто бачить якийсь постійний рух, але вся система просувається повільніше, ніж могла б.
⚾ А до чого тут Moneyball?
А до чого ж тут кіно, спитаєте ви? Фільм Moneyball, або «Людина, яка змінила все», розповідає історію бейсбольного клубу Oakland Athletics, де команда не могла дозволити собі найдорожчих і найвідоміших гравців, а тому її менеджер Біллі Бін був змушений шукати інший спосіб конкурувати з набагато багатшими клубами. Замість того, щоб вимагати більше грошей або складати список усіх бажаних зірок, він поставив інше запитання: які саме гравці за наявного бюджету здатні дати команді найбільший результат? Можливо, саме в цій історії і криється потрібна нам відповідь.
Далі буде … 😉
