Раніше багато хто уникав політики, вважаючи її далекою чи "брудною справою". Поширеною була життєва філософія "моя хата скраю" — коли люди намагалися дистанціюватися від суспільних процесів, сподіваючись, що проблеми оминуть їх стороною. Політика сприймалася як щось абстрактне, що відбувається десь "там", у владних кабінетах, і не стосується звичайних громадян безпосередньо.
Але війна змінила цей підхід. Кожен донат, кожен пакет гуманітарної допомоги, кожен пост у соцмережах стали частиною боротьби. Політика перестала бути відстороненою сферою і стала невід'ємною частиною повсякденного життя. У 2023-му українці показали неймовірну згуртованість: опитування свідчать, що 69% вірили в єдину політичну націю, а 83% долучалися до волонтерства чи донатів. Свобода й незалежність перестали бути просто гаслами — за них платять кров'ю і потом.
Однак ця трансформація свідомості супроводжувалася глибшими структурними змінами в суспільстві. Війна породила нові розколи, що замінили старі поділи за регіонами, мовою чи поглядами на світ. Найпомітнішим став розрив між тими, хто на фронті, і тими, хто в тилу. Військові, які щодня стикаються з небезпекою, часто відчувають, що мирне життя в тилу — це ніби інша реальність. Особливо у західних регіонах, де відносна безпека звикла стати нормою, виникає невидима стіна нерозуміння. Повертаючись додому, ветерани нерідко почуваються чужими, бо їхній досвід війни важко пояснити тим, хто її не пережив.
Ці соціальні розломи доповнюються економічними розбіжностями, які війна лише загострила. Східні регіони, зруйновані боями, втратили значну частину інфраструктури і населення. Водночас західні області відчувають економічне зростання завдяки переїзду бізнесу і переселенцям. У 2023 році Львівщина зросла економічно приблизно на 6,7–7,5% через приплив компаній, тоді як Донеччина втратила близько 40% через війну. Такі контрасти створюють у країні практично два різні світи.
На тлі цих соціально-економічних змін формується й нове ставлення до влади. Спочатку ми всі згуртувалися, але тепер дедалі частіше лунає критика. Чому рішення влади не завжди ефективні? Чому призначення викликають сумніви? Чому ресурси розподіляються не так, як треба? У листопаді 2023 року в Києві люди вийшли на протести з вимогою збільшення фінансової підтримки українських військових. Показовим став і випадок у Львівській області цього року, де чиновниця урізала виплати дітям загиблих воїнів. Суспільне обурення змусило владу не лише відновити виплати, але й компенсувати недоотримані суми.
Це показує важливий зсув у суспільній свідомості. Українці навчилися поєднувати патріотизм із критичним мисленням. Ми підтримуємо країну, але вимагаємо від влади відповідальності та прозорості навіть у воєнний час, особливо коли йдеться про найвразливіші категорії громадян.
Цей процес переосмислення торкається й традиційно болючих питань національної ідентичності. Мовне питання все ще викликає дискусії. Як зробити українізацію такою, щоб вона не відштовхувала патріотів, які говорять російською? Візьмімо Одесу 2023 року. Перейменування вулиць із російських на українські та знесення монументів там викликало справжній шквал обурення. Деякі російськомовні одесити, попри свою підтримку України, чомусь відчули себе ображеними. Їм здається, що звичні назви та пам’ятники забирають несправедливо. Але правда в тому, що вони часто тягнуть за собою тінь російської імперії чи радянського минулого — символи, які прямо суперечать нашій боротьбі за незалежність. Декомунізація та деколонізація — це необхідний процес, щоб очистити наш простір від слідів окупації.
У контексті усіх цих викликів особливого значення набуває питання майбутньої політичної консолідації. Чи зможемо ми зберегти єдність? Це залежить від того, як ми впораємося з цими викликами. І саме тут ключову роль може відіграти група, яка здобула найбільшу довіру суспільства — ветерани війни. Вони перетворюються на потужну соціально-політичну силу. Їхній бойовий досвід і жертовність здобули заслужену довіру суспільства — не на словах, а на реальних вчинках. За даними опитування, проведене Соціологічною групою «Рейтинг» у серпні 2022 року, показало, що 90% опитаних українців більше довіряють ветеранам, ніж традиційним політикам. На нинішній час, найбільшу підтримку серед військових лідерів має Валерій Залужний, ексголовнокомандувач ЗСУ і посол у Великій Британії, з 21% схваленням за даними Europe Elects, тоді як рейтинг Президента Зеленського становить 44% із тенденцією до зростання.
Ця довіра вже трансформується в конкретні політичні ініціативи. Багато ветеранів уже йде в політику: обираються до місцевих рад, створюють партії чи громадські організації. Наприклад, «Жіночий ветеранський рух», заснований у 2019 році, підтримує участь ветеранок у політиці та адвокує реформи в армії й соціальній сфері. На місцевих виборах 2020 року низка ветеранів стали депутатами, просуваючи ініціативи з підтримки військових і ветеранів. Проте ветеранська спільнота не є монолітною. Різні бойові досвіди та ідеології — від радикальних до поміркованих — створюють розбіжності, що можуть ускладнювати їхню політичну консолідацію.
Але висока популярність сама по собі не гарантує ефективного управління. Висока довіра до ветеранів робить їх впливовими, але чи готові вони управляти державою? Військовий досвід не завжди конвертується в ефективне цивільне врядування. Воно вимагає економічних знань, дипломатії та вміння балансувати інтереси суспільства. Історія дає нам як застереження, так і приклади для наслідування: у Чилі після перевороту 1973 року генерал Піночет встановив авторитарний режим, в Уганді Іді Амін у 1970-х спричинив економічний занепад через брак управлінських навичок, у Югославії Тіто придушував плюралізм, ускладнивши демократичний розвиток після його смерті.
І в нашій власній сучасній історії є показовий приклад того, як може розсіятися авторитет ветерана — Надії Савченко. Спершу вона здобула величезну підтримку завдяки своїй мужності і стійкості в російському полоні. Але згодом її контроверсійні дії та заклики до примирення з бойовиками різко змінили ставлення до неї. На виборах 2019 року вона набрала лише 1,24% голосів, показавши, як високий авторитет ветерана може швидко розсіятися через брак політичної зрілості.
Водночас існують і позитивні приклади. Ізраїль після війни 1948 року успішно інтегрував ветеранів у політичну систему. Моше Даян, учасник війни та майбутній міністр оборони, розробляв ефективні безпекові політики. Іцхак Рабін адаптував військовий досвід до цивільного врядування, сприяючи угодам в Осло 1993 року. Це стало можливим завдяки сильним демократичним інститутам і програмам підготовки.
Ветерани можуть стати справжньою силою в українській політиці, але їм потрібна підтримка. Замість того, щоб просто спиратися на їхній авторитет, варто дати їм інструменти. Потрібна політична освіта, яка допоможе перекласти військовий досвід на мову цивільного управління — курси з економіки, публічного адміністрування, дипломатії. Важливі також менторські програми, що поєднують досвідчених політиків із ветеранами-новачками для передачі практичних навичок парламентської роботи. Найефективніше надавати ветеранам можливості працювати в тих сферах, де їхній досвід найбільш цінний — безпека, оборона, соціальний захист військових, реінтеграційні програми.
Проте важливо пам'ятати: без чітких демократичних рамок популярність ветеранів може зіграти як на користь, так і на шкоду. Якщо не продумати механізми, існує ризик маніпуляцій їхнім ім'ям або появи авторитарних тенденцій.
Також війна кардинально змінила демографічний і політичний ландшафт України. Близько п'яти мільйонів людей покинули свої домівки. Міста на заході та в центрі країни, як-от Львів чи Вінниця, відчули суттєвий притік населення — зростання там сягало 15-25%. Це створило додатковий тиск на інфраструктуру: дороги, школи, лікарні. Звіт World Population Review за 2025 рік відображає певну стабілізацію міграційних потоків, що проявляється у незначному зменшенні населення Львова. Ці зміни не лише вплинули на ресурси, але й трансформували способи спілкування та життя місцевих спільнот.
Війна змінила і те, як переселенці бачать політику. Особливо це помітно серед тих, хто приїхав із регіонів, де раніше симпатизували Росії. Дослідження 2024 року показало, що 70% переселенців із Донецької та Луганської областей тепер підтримують вступ України до НАТО — це величезний зсув у порівнянні з тим, що було до війни.
Багато хто, за опитуваннями, мріє повернутися додому після війни — таких 60-80%. Але чи вдасться це, залежить від того, чи буде безпечно, чи відновлять будинки, чи допоможе держава. Наприклад, у Маріуполі зруйновано понад 90% житла, тож багато переселенців уже пустили корені на заході країни та за її межами. Це може вплинути на те, як голосуватимуть ці регіони в майбутньому.
Переселенці стають важливою частиною політичного життя. Їхній досвід відкриває нові можливості зробити нашу політику по-справжньому відкритою та людяною. Вони привносять свіжі ідеї й практики, здатні стимулювати розвиток територій, які втратили ресурсну базу через війну, і одночасно закладають фундамент для більш інклюзивного бачення майбутнього країни.
Коли зовнішня загроза нарешті зникне, відкриється новий етап трансформації. Під час нього ми випробуємо згуртованість, вибудовану під час бойових дій. Саме зараз нам потрібно подумати, як зберегти той дух єдності, що об'єднав нас у найскладніші часи. Коли війна закінчиться, Україна ступить на новий шлях змін. Зникнення зовнішньої загрози стане справжнім тестом для нашої єдності — чи зможемо ми зберегти той дух, що згуртував нас у боротьбі?
Майбутнє може піти різними шляхами. Ми можемо зміцнити демократію, повернутися до старих розділень чи борсатися в нестабільності, поки будуємо нові інститути. Громадянське суспільство має стати міцнішим, а пам'ять про війну — об'єднувати, враховуючи всі наші різні історії. Важливо зберегти простір для різних думок, переосмислити, як ми хочемо жити разом, і знайти баланс між тим, хто ми як українці, і нашим прагненням до Європи. Якщо ми позбудемося звички чекати, що хтось усе вирішить за нас, і будемо реалістичними у своїх очікуваннях, то уникнемо розчарувань чи крайнощів.
Найголовніше — перетворити єдність, яку дала нам війна, на силу для побудови справедливого суспільства, де кожен почувається почутим. Це наш шанс.
