Частина 2
Системи не люблять тих, хто не вписується в сталі конструкції, бо їх складно класифікувати, ними важче керувати і вони постійно порушують звичний порядок. У фільмі “Divergent” саме таких людей вважають найбільш небезпечними. Але якщо подивитися на це з точки зору економіки, виникає парадоксальна думка: можливо, саме такі “дивергентні” системи є найбільш стійкими.
Якщо занурюватися в це трохи глибше, то стає зрозуміло, що саме ця “незручність” для системи часто виявляється перевагою для розвитку. Люди, які не зводяться до однієї ролі, здатні поєднувати різні способи мислення, бачити нові зв’язки і виходити за межі усталеного порядку. Це важливо ще й тому, що складні системи розвиваються не лише через дисципліну і відтворення правил, а й через здатність комбінувати розрізнені знання в нові рішення. Там, де стандартизована система тяжіє до повторення вже відомого, “дивергентні” люди частіше помічають неузгодженість, приховані можливості й альтернативні способи дії. Вони працюють на межі різних логік, а саме на таких межах найчастіше й виникають інновації. Тому для системи вони можуть виглядати як загроза порядку, але для економіки часто стають джерелом оновлення.
Те, що для системи виглядає як відхилення від порядку, для розвитку часто виявляється джерелом нової комбінації ідей.
У реальному житті такі “дивергенти” часто з’являються саме на перетині різних сфер досліджень. Один із найяскравіших прикладів — розвиток поведінкової економіки, де психолог Даніель Канеман фактично зруйнував межу між психологією та економікою і змінив сам спосіб, яким економісти думають про рішення в умовах невизначеності. Нобелівський комітет відзначив його саме за інтеграцію психологічних інсайтів в економічну науку. Інший приклад — Пол Ромер, який показав, що довгострокове економічне зростання тримається не лише на капіталі чи ресурсах, а й на нових ідеях, які дуже часто народжуються саме там, де поєднуються різні знання і підходи.
У підприємництві “дивергентність” часто є джерелом прориву. Для прикладу, Airbnb виріс не з класичної готельної логіки, а з поєднання дизайну, цифрової платформи та нової моделі довіри між незнайомими людьми — сама компанія пов’язує це зі своїм підходом, орієнтованим на дизайн і творче середовище, з якого вийшли її засновники. Spotify розвивається за схожим принципом: у своїх AI-продуктах компанія поєднує персоналізаційні алгоритми, генеративний ШІ, голосові технології та роботу музичних редакторів, тобто будує продукт не всередині однієї компетенції, а на стику кількох. Apple теж багато в чому сильна саме завдяки такому підходу: компанія описує свою модель інновацій через інтеграцію інженерії, промислового дизайну, інтерфейсу взаємодії з користувачем, матеріалознавства й виробничих процесів. У всіх цих випадках бізнес-успіх виникає не там, де компанія мислить в межах однієї галузі, а там, де вона вміє поєднувати різні знання в нову цілісну систему.
Подібну логіку можна побачити і на рівні держав. Інноваційно успішні країни, як правило, створюють середовища, де можуть взаємодіяти наука, бізнес, технології, освіта й державна політика, тобто підтримують не одноманітність, а продуктивну складність. Це підтверджує і Global Innovation Index 2025, де такими державами визнано Швейцарію, що посіла 1 місце, Сінгапур — 5, Фінляндію — 7, і дуже хочеться відмітити Ізраїль — 14, який на тлі війни за виживання зберігає сильну інноваційну екосистему, що поєднує підприємництво, технології та міждисциплінарні підходи. Це дає підстави припустити, що лідерство частіше формується не там, де все зведено до однієї ролі чи однієї логіки, а там, де система підтримує поєднання різних знань, секторів і типів акторів.
І тому парадокс виглядає так: системи намагаються спростити людину до однієї ролі, однієї функції, однієї логіки, в той час як розвиток дуже рідко народжується всередині таких жорстких меж. Його частіше створюють ті, хто поєднує різне, переходить між сферами і бачить більше, ніж дозволяє стандартна класифікація. Саме тому найстійкіші економіки — не ті, що будуються на одноманітності, а ті, які часто виявляються дивергентними.
Тому висновок тут дуже практичний: стійкі суспільства — це не ті, де всі однакові і діють за одним сценарієм, а ті, де сформовано простір для різних способів мислення, для поєднання ідей і для людей, які виходять за межі звичних ролей. Саме таких людей варто підтримувати — тих, хто поєднує різні сфери, ставить незручні запитання і бачить більше, ніж одну “правильну” відповідь, бо саме вони створюють нові рішення, нові ринки і нові можливості.
Стійкими стають не ті суспільства, що бояться різних людей, а ті, що вміють перетворювати свою різність на силу і джерело розвитку.
Натомість бійтеся надмірного спрощення, а також систем, які зводять людей до однієї функції, однієї ролі, однієї логіки, бо саме такі системи можуть виглядати стабільними, але насправді стають крихкими перед найменшими змінами.
Далі буде…
