Якщо хорватська дитина з дитинства дивиться англомовні фільми (в них взагалі не роблять у кінотеатрах дубляж, всі фільми англійською), говорить англійською і вільно нею користується, з цього жодна нормальна людина не робить висновок:
"Ага! Хорвати хочуть стати Великою Британією".
Бо мова - це інструмент спілкування, а не автоматичний паспорт політичної лояльності.
Так само:
російськомовний українець ≠ росіянин ≠ прихильник Росії ≠ бажання жити під російською владою.
Українці можуть мати російську як рідну або сімейну мову саме через історію України, а не тому, що вони колись "обрали Росію". Імперська русифікація, радянська мовна політика, змішані сім'ї, міграція, міське середовище, репресії, ув'язнення й розстріли української інтелігенції, зокрема діячів української культури та мови - усе це сформувало мовну картину цілих регіонів і залишає у пам'яті поколінь, що українська - небезпечна для життя, нав'язане роками відчуття меншовартості, коли розмовляєш українською. Як і Голодомор, це залишає в суспільній пам'яті відбиток на багато поколінь уперед.
Тому коли Росія каже:
"Там російськомовні - значить, ми маємо право їх захищати",
логічна відповідь:
"Від кого? Вони громадяни України. Російська мова не перетворює їх на громадян Росії".
Так і хорватська аналогія чудово це оголює.
Велика Британія не отримує права на Хорватію через те, що хорвати змалку знають англійську.
Росія не отримує права на Україну через те, що українці говорять російською.
З цієї логіки: якщо знання мови автоматично означає політичну належність, то Швейцарії довелося б регулярно ділитися собою між Німеччиною, Францією та Італією.
Хорват може чудово знати англійську - і при цьому залишатися абсолютно хорватом
Мова може бути в побуті спільною для різних народів. Держава, громадянство, історична пам'ять та власна політична воля - це зовсім інші речі.
