Плейлист: Spotify | Deezer | YT Music
Початок сезону: Повільне розгойдування перед великим ураганом
Початок року в музичній індустрії традиційно вважається «мертвим сезоном». Це млявий період, коли великі гравці беруть паузу, щоб видихнути після різдвяних свят і трохи сповільнити виробничі конвеєри. Тож січень зазвичай видається дещо лінивим, а лютий — лише обережною підготовкою до «весняного урагану», який сипле пачками одну за одною гарну музику. Як наслідок, за перші два місяці року ми маємо не так багато файно якісних альбомів, як того хотілося б.
Якщо кинути оком на світову сцену, то січень порадував свіжим лонгплеєм «Secret Love» від постпанк-четвірки Dry Cleaning та новим релізом A$AP Rocky, який однаково тепло зустріли як критики, так і фанати. Інтелектуальні британці Sleaford Mods у своєму новому альбомі «The Demise of Planet X» знову пройшлися по політиці, токсичній пресі та соціальних виразках. Сама ідея метафоричного армагеддону та неминучого колапсу планети, здається, збуджує та цікавить їх зараз найбільше.
Не обійшлося і без суперечливих моментів. Новий альбом шведських прог-рокерів Soen залишив по собі більше розчарування, ніж захоплення. Схоже, гурт остаточно втратив колишню хватку, а «Imperial» так і залишиться їхньою останньою вагомою роботою. Американці Alter Bridge випустили платівку, яка сподобається хіба що відданим фанатам: вона не розбиває очікувань, але й абсолютно не вражає. Точнісінько як і новий реліз тевтонських трешерів Kreator.
Серед інших примітних новинок варто згадати альбоми від Westside Cowboy, By Storm, Sunday Mourners та Victoryland, а нова робота Poppy виявилася досить міцним металкорним балаганом з кількома гарячими хітами, які спричинятимуть поп на фестивалях і концертах.
Проте справжню шану лютому варто віддати за два гучних повернення. По-перше, це Converge: вперше з часів «The Dusk in Us» найбільш послідовний гурт сцени випустив новий повноформатник. По-друге — австралійці Karnivool, які після 13 років мовчання презентували «In Verses». Це красивий, меланхолійний прогресивний рок у всій його величі, який обов’язковий до прослуховування.
Українські релізи в мертвий сезон
А що ж відбувалося у цей час з українською музикою? У цьому матеріалі я розповім про найцікавіші релізи, що встигли зазвучати у перші місяці нового року.
Після схвально оціненого альбому «Машина для трансляції снів» Степану ніяк не сидиться без діла. Скласти руки і піти молитися у львівських костелах — це точно не про нього. Протягом минулого року він встиг випустити ще два сингли, а 2026-й розпочав із роботи «ніщо», яка одразу має всі шанси залетіти у топи найкращих пісень року.
Паліндром завжди вражав багатогранністю: його звукова палітра охопила чимало жанрів (хіба що металкор він досі оминає десятою дорогою). Степан залишається абсолютно непередбачуваним в аранжуваннях: ось він читає реп, ось видає альтернативний рок чи лоу-фай, а в наступній пісні може неочікувано лупанути блек-метал. Причому стилістично це завжди працює бездоганно і не розвалює конструкцію його робіт.
З роками він нарешті позбувся шлейфа постійних порівнянь із раннім «Скрябіним», відточивши власний фірмовий почерк, який тепер не хочеться порівнювати ні з ким. Саме ця самобутність і приваблює слухачів: копатися в його текстах та звукових лабіринтах завжди цікаво.
У новому синглі «ніщо» паліндрома вітром заносить кудись у нетрі постпанку. Раніше його найтемнішою роботою здавався «Сансет» із його гостросоціальним текстом, але цього разу ми маємо справу з дечим складнішим. Це постпанк у слоукор-структурі, доповнений похмурою дарквейв-стилістикою та ледь помітними, але влучними вкрапленнями фольку.
«ніщо» — чи не найдовший і точно найтемніший трек Степана, що тягнеться, мов безкінечна зимова ніч. Тут знову спрацьовує фактор непередбачуваності, за яким, здається, стоїть бачення гітариста Ігоря Монтеск’є. Його почерк відчувається у структурі пісні, особливо у розв’язці, яка максимально наближається до шугейзу та йде всупереч настрою попередніх синглів.
Таку композицію легко уявити всередині альбому як ідеальний перехід між більш динамічними треками, проте як окрему одиницю «ніщо» не завжди виникне бажання ставити на репіт — вона занадто виснажлива у своїй монотонності. Утім, паліндром вкотре довів, наскільки тонко він відчуває музичну тканину, філігранно перетворюючи особисті сенси на самобутні твори.
Невпевнені кроки та щирі експерименти: нові імена січневого інді
У січні ми також мали нагоду познайомитися зі свіжими роботами нішевих виконавців. Інді-гурт «КАЛІБР СЕРЦЯ» поки що відомий небагатьом, але я відчуваю потребу підтримати їхню творчість. Якщо ви скучили за вайбами гурту «Площа Устриць», повернення яких — справа туманна, то «КАЛІБР СЕРЦЯ» цілком може компенсувати цю нестачу меланхолійного інді-року.
У них чудово виходить відтворювати настрій інді 90-х: крізь пронизливі гітарні соло та меланхолійну акустику буквально відчувається присмак ностальгії. Можливо, хлопцям поки бракує хітовості, щоб позбутися монотонності, а інертність перетворити на заповзятість, але їм точно не бракує щирості в їхніх простих, ще по-учнівськи несміливих піснях.
Це стосується й іншого молодого гурту — Tilo, для яких сингл «Крики» став лише другою роботою, але вже першою заявкою на щось серйозне. Вони грають важчий альтернативний рок із домішками пост-гранжу. Проте їм, як і попередньому гурту, дошкуляє певна одноманітність в аранжуваннях. Обидва колективи поки що виглядають скутими у власних рамках; їм бракує відчуття музичної свободи, яка дозволила б виплеснути весь спектр емоцій.
На майбутнє обом гуртам слід навчитися «тримати форму» і вибудовувати композицію, а не просто грати музику. Бо сьогодні, щоб зачепити слухача, недостатньо просто володіти інструментами — треба створювати історію.
Жіноча сила та танці на межі
Для Ренати Товстенко початок року став черговим доказом її неймовірної творчої активності. Співачка, відома під псевдонімом Shmiska, здається, взагалі не зникає з радарів, постійно генеруючи новий контент.
Спершу Рената заколабилася з анастимозою, випустивши сингл «ти винен сам». Це чуттєва історія про співзалежні стосунки, спродюсована Антоном Шителем. В українській інді-музиці це одна з небагатьох напрочуд вдалих колаборацій, де харизма та артистизм обох виконавиць зійшлися в ідеальній пропорції. Хімія між ними відчувається миттєво: вони органічно поєднують різні характери, підкреслюючи крихкість моменту, коли ніжність у стосунках перетворюється на болючу самопожертву.
Потім з'явився інді-поп сингл «Лялька» — трек, який не пройшов відбір на Євробачення, але який Рената, на щастя, все одно випустила. Робота досліджує тему жіночої об’єктивізації та дихотомію між зовнішнім образом і внутрішньою силою. В основі пісні — влучне спостереження за тим, як навіть успішні та визнані жінки продовжують стикатися з дискримінацією, залишаючись для суспільства лише «красивою картинкою».
Що мені особисто імпонує у Шмісці, так це її постійний пошук: вона сміливо кидається між інді-роком, інді-попом та поппанком, не боячись братися за гострі соціальні теми. Ця багатогранність розкривається і в синглі «Ввечері» (спільно з Анею Петраш), де підіймається питання протилежностей та пошуку спільних точок опору через сублімацію переживань у музику. Рената — різна, і це її найбільша перевага.
Серед релізів, які могли випасти з вашої уваги, наполегливо раджу придивитися до Vira Duda. Її сингл у жанрі «сонячного» тін-поп-року — ідеальний саундтрек для вечірніх прогулянок містом. У схожому дрім-поповому настрої працює і проект Keay із треком «Far Away». Тут відчувається вплив Daily J та Darksoft: хоча Keay ще в пошуках власного унікального звуку, їм уже зараз вдається майстерно стилізувати естетику своїх натхненників.
Про The Elliens ви й так усе знаєте — їхній хіт із Нацвідбору з вокальним хуком Олени Усенко напевно вже надійно засів у ваших плейлистах. Це робота, якою хочеться насолоджуватися сповна. Хоча б раз на рік перед шумом ЄБ виконавці стараються і ми маємо ось такий хітовий попрок. Музика, що вміє добре заповнювати фон і дарувати емоції А якщо вам бракує вайбу нічних вечірок, то спокусливо-атмосферні The Soul Delusion повернулися з новим хітом «Секс за містом». Гурт впевнено тримає нішу танцювального фанку та ретро-диско, яким поки що не складає конкуренцію ніхто. Це якісна музика для «відриву» від важкої реальності, яка дарує просту, доброзичливу радість — і в наші часи це неабияка цінність.
Цифрові втікачі та криза актуальності
На противагу фанковій легкості виступає проект Перець із синглом «22». Це емоційно надривний постхардкор/нойз-рок про роздоріжжя та непевне майбутнє. Трек звучить як нерв: він передає відчуття турбулентності й розгубленості, коли світ навколо кричить, а ти не знаєш куди рухатися далі, який вибір зробити правильним, стоячи на роздоріжжі. Наполегливо рекомендую до прослуховування.
І, звісно, було б несправедливо оминути людину, яка разом із паліндромом складає творчий кістяк початку року. Стас Корольов випустив один із найнетривіальніших релізів сезону. Він буквально «заліз» у Windows XP нашої юності, створивши справжній цифровий музей. Стас ніколи не дає простих відповідей, натомість підкидає складні пазли.
Музично — це повернення до багатошарової джаз-рокової естетики, результатом якої став альбом «Round 2. Цифровий Утікач». Візуал від 3D-художника Сергія Дужика — окремий вид задоволення: тут і легендарний Winamp, і «Сапер», і цілий всесвіт ігор (від DETO_x до R2:ЦУ шахів). Це логічне завершення — або ж початок — великої історії, яку Стас вибудовував останні роки.
Лютий також подарував релізи від давніх знайомих по інді-сцені. Зокрема, чергову порцію естетичної насолоди презентували головні амбасадори «західної» якості — Disappeared Completely.
Їхній новий сингл «Lesson I Never Learn» — це рефлексія на тему того, чому не варто повертатися туди, де колись був щасливим. Трек народився під час реальної подорожі музикантів до знакових для них місць і філігранно передає гіркий присмак ностальгії. Музично це меланхолійний тріп-хоп, який зберігає фірмовий, впізнаваний стиль DC. Здавалося б, усе на місці: якість виконання, атмосфера, звук. Хіба можна очікувати від них чогось іншого?
Проте за цією бездоганною фасадністю криється тривожний симптом. Прикро спостерігати, як гурт останні три роки фактично топчеться на місці, просто пливучи за течією. Відтоді ми не почули жодного справжнього хіта, який би сколихнув інфополе так, як це було у 2022-му. Після неймовірно потужного повноформатника команда не поспішає з новим великим релізом, натомість випускаючи сингл за синглом.
Складається враження, що у цих релізів немає ні чіткої стратегії, ні кінцевої мети. Жодна з останніх пісень не змогла перевершити ефект того самого альбому чотирирічної давнини, який свого часу вразив і критиків, і слухачів. Судячи з динаміки прослуховувань, інтерес аудиторії поступово згасає. Очевидно, що сьогодні однієї лише «якісно написаної музики» вже замало, щоб залишатися на піку.
На початку лютого на горизонті знову з’явився гурт ТИМПАЧЕ. Це їхній другий сингл після повернення у жовтні 2025-го. Нова робота мала б вражати — тут і кайфовий інді-роцк, і гучні гітари, але жодної еволюції не сталося. Ну, тобто, нічого не сталося, щоб це хотілося назвати гучним поверненням. Це просто якісна студійна робота, до якої немає нарікань, але й зачепитися ні за що.
Колись ТИМПАЧЕ подавали великі надії (боже, як смішно це писати сьогодні). Їм пророкували популярність рівня «Океану Ельзи», але гурт зміг претендувати хіба що на статус локальних зірок біля Дністра. Попри два непогані альбоми та аванси від преси, вони так і не стали «новою хвилею». Навіть схожість вокаліста з молодим Вакарчуком не допомогла — інтерес слухачів швидко згас. У підсумку те, що мали зробити вони, зробили The Unsleeping, і зробили набагато краще. А масовому слухачеві, як виявилося, вистачає й байок «чітких кабанів».
Якщо ж зазирнути у справжній «підвал», лютий виявився аномально врожайним. Список імен величезний: Mozee Fee, даніо-реріо, Meryvo, pollyséna, DMEET, Leleka i Paporot, Ігор Кайдаш, martha.kovalchuk, sexnesc, краш-тест та багато інших. Це яскраві особистості, кожен із яких пропонує свій унікальний вайб.
DMEET — справжнє звукове блаженство для інтровертів. Це той самий «друг-відмінник», який завжди підтримає, не завжди все вдупляє, хоч і у свій специфічний спосіб.
Leleka i Paporot продовжують тримати планку інтелігентного інді з домішками психоделіки та дрім-попу. Після тріумфального 2025-го вони впевнено закріплюють статус одного з найцікавіших відкриттів сцени.
Mozee Fee та Meryvo активно експериментують із нойз-роком та шугейзом. Їхні нові роботи звучать значно впевненіше за попередні — пошук власного звуку явно йде їм на користь.
краш тест. Якщо раніше я досить скептично ставився до їхнього погляду на поппанк, вважаючи його занадто абсурдним, то останні два сингли змусили мене трішки змінити думку. Гурт приємно дивує роботою над помилками. Нові треки звучать впевнено і самоіронічно. Як музика «категорії Б», цей матеріал точно знайде свого слухача, адже з кожним новим релізом краш-тест стають дедалі цікавішими.
Не у всіх справи йдуть вгору. Наприклад, Ігор Кайдаш, попри цікавий бекграунд, здається, втратив актуальність. Його статистика невблаганна: після вірального хіта 2023-го року «Чого вартує кохання» жоден новий реліз не зміг наблизитися до того успіху. Ігор з’являється рідко, і його нові пісні, на жаль, дедалі менше чіпляють аудиторію. Така ж доля спіткає і нову роботу «не в обіймах», адже лейбл PLAN та і сам Ігор недостатньо вкладаються у просування свого доробку.
На противагу йому martha.kovalchuk готує щось масштабне. Її новий сингл — це артхаусне мистецтво в чистому вигляді: тендітні емоційні стани, побудовані з цеглинок арт-року та індастріалу. Схожим шляхом експериментів ідуть OKAZIA, які рефлексують над ментальними травмами, та renie cares, що продовжує досліджувати звукові межі (хоча останній реліз і не є їхньою найкращою візитівкою).
Головні альбоми: Від карпатських симфоній до авант-прогу
Окремої уваги заслуговує David Glads. Це альтернатива в поп-музиці. Давид не пише банальну «радіо-попсу», а працює на території стильного нео-соулу та R&B. Де його вже чекають з відкритими обіймами конкуренції Fevianne, YARIMA, Sofia Shanti, Tery, vladislava melis, TOLO4NYI. Його життєва історія — готова драма для кіно про віру в себе, і цей внутрішній стрижень допоміг йому випустити один із найзатишніших поп-альбомів першого півріччя, де уживаються різні характери Давида.
Перші два місяці року не були надто щедрими на гучні альбомні релізи. Попри те, що щотижня виходили десятки нових записів, справді вагомих робіт виявилося небагато.
Карна вирішила «оголити» свою фірмову важкість, представивши акустичні версії хітів у спеціальному альбомі «Перша карпатська симфонія». Це красиве переосмислення власного коду, яке додало знайомим пісням нової глибини.
Інді-гурт «лис та пес» презентував дебютник із промовистою назвою «Схоже на рок». І це справді схоже на той рок, який ваші бабусі та дідусі слухали в середині 70-х — коли трава була зеленішою, а The Rolling Stones — молодими. Гаражного буйства, запальної енергії та класичного рок-н-рольного драйву молодим людям не позичати.
Психоделічні рокери «ніщо» після кількох років синглів нарешті розродилися дебютним альбомом «Каркоза». Гурт змішував свій психоделічний тріп, де вистачає абсурдного блазнювання та дуркування, з дрім-попом та інді-роком, не забуваючи про дрібку шугейзу. Альбом пройшов майже непоміченим для масового слухача, але ми щиро кайфували від цих «солодких», сповнених дурману та легкості аранжувань.
Окремої уваги заслуговує проект Даніеля Меркулова — Aircraft. На мою думку, саме він найкраще заповнює нішу постпанку та ньювейву 80-90-х. Новий альбом став логічним завершенням низки синглів минулого року. Aircraft — один із небагатьох проектів, кому вдається стилізація під «раннього Скрябіна» без прямого копіювання чи сліпого наслідування. Це переосмислення спадщини через власну наслуханість та глибоке розуміння жанрових елементів. Можете ставитися до цього як завгодно, але факт лишається фактом: Aircraft звучить самобутньо, зберігаючи повагу до класики.
Ну і наостанок — львівський самородок Artem Bemba, один із моїх давніх фаворитів в андеграунді. Артем — людина феноменально недооцінена; сумно усвідомлювати, скільки всього втрачає слухач, ігноруючи його творчість. Його нова платівка повністю відповідає своїй назві — це чистий, блаженний спокій, що занурює у медитативний стан. Я навчився не будувати очікувань щодо його продуктивності, але Артем дав саме те, що він вміє найкраще: прекрасний авант-прог із сомнабулічним маренням, десь на межі снів та загадкових мандрівок у потойбічне.
Брак конкуренції та молоді імена: Розбір метал-сцени
На десерт я залишив метал. На жаль, за ці два місяці його було небагато, і з кожним роком сегмент «важкої» музики в Україні стає дедалі тоншим. Якщо порівняти кількість релізів січня 2024-го та 2026-го, спад і в кількості, і в якості очевидний. Причини пояснювати не варто — ми живемо в країні, де всі й так усе розуміють.
З того, що вийшло у січні, хочу відзначити Aeon Resonance. Гурт став для мене відкриттям ще минулого року після синглу «Пульс». За звучанням це металкор із потужністю доброї «асфальтоукладачки» — навалюють музиканти дуже впевнено. Поки що їм бракує досвіду, щоб приборкати власну вдачу, і подекуди це виглядає як пристрасне копіювання західних зразків. Але якщо заплющити очі на посередній продакшн і додати дрібку авторського погляду, у гурту цілком може бути хороше майбутнє. Можливо, в якийсь сонячний чи осінньо дощовий день ми почуємо від Aeon Resonance щось дійсно варте більшої уваги.
Цікавий нюанс помітив у свіжій роботі гурту VERYGO. Неймовірно, як в одній пісні молодих виконавців уживаються відголоски KARNA, MERVA та такий собі ERAI на мінімалках. Музиканти вперто намагаються ускладнювати інструментальні рішення. Для чогось додають навіть скибки прогресиву — і звучить це не дуже бадьоро. При участі толкового саундпродюсера з VERYGO можна виліпити щось дійсно путнє та привабливе для молодіжної аудиторії.
Схоже, цю формулу успіху свого часу добре засвоїли Burned Time Machine. Попри казуси з «нездоровою» поведінкою, які минулого року добряче потріпали репутацію гурту й вибили іх з інфопростору, творчість вони не зупинили. Перезавантажившись із новим складом, «Бургери» видали свій чи не найм’якший реліз, що стане основою майбутнього EP.
Зміна складу відчувається в аранжуваннях: з’явилося більше відтінків шугейзу, звук став щільнішим, але зберіг впізнаваний модерновий вайб. Трек звучить стильно, а певна крихкість та ніжність додають йому особливого лоскоту. Єдине, що дошкуляє — це надмірна затягнутість композиції та єдиний топмомент в кінці. Крутий хук у ментальних брейкдаунах (без яких Burned Time Machine — це вже гурт, який я не уявляю) рятує ситуацію. Але якщо в Burned’ів підхід «хочете більше і краще — очікуйте нових пісень». То ок, цей трек мотивує чекати від Бйорнедів кращих пісень. Хоч і полтавці дещо розгубили свій шпаркий імпульс і вміння писати хітові роботи, я усе ж бажаю їм повернутися зразка 2023 року, коли Бургери палали і подарували слухачам свої найкращі пісні. Жертва не є погана пісня. Не така хітова. Вона просто інша. По-своєму хороша, але точно не асиметрична альбому Лімінальний.
Окремо хочу виділити BLIND8. Хлопці повернулися після тривалої паузи, викликаної мобілізацією кількох учасників. Я щиро радий, що попри службу вони знаходять час на музику. Новий сингл «grayscale» демонструє невеликі зміни: деяким елементам приділили значно більше уваги, деякі мелодії стали більш акцентованими, що зробило звук чіткішим. Лірика вперше зі мною зрезонувала, бо втрата дому для мене є болісною. Маю сподівання, що гурт обов’язково повернеться у свою кращу форму. Проте моя головна претензія залишається незмінною (це стосується і Afterme): хлопці, пора писати українською. Ну хоча б спробувати на кількох піснях. ОКР я полюбив не одразу, але тепер це одна з моїх улюблених пісень. Англійська не принесла очікуваних бонусів, а рідна мова могла б дати новий поштовх.
Просто у нас так мало активних гуртів, які б заповнювали порожні ніші, а молоді виконавці ще надто «зелені», тому конкуренція відсутня. Як я вже зазначав: з початку року вийшло небагато метал-релізів, а якісних та цікавих — і поготів. Я не можу писати позитивні відгуки про сингли Onestep, AssGuard, other wastes, fade dreams, Герць чи "тобі не зайде" (я був правий: "цей світ давно зігнив" — такою фігнею я не страждав навіть у 18), якщо це просто не звучить. Якщо на це байдуже навіть фанам важкої музики. Тож не дивно, що статистика NUAM підтверджує: такий контент не здатен зацікавити слухача. Ці гурти — лише приклад, подібних банд у нас, на жаль, більшість. І це лише вершина айсберга.
Якщо ви фанат «печерної риганини» у мікрофон, то вам може зайти дез/дум сингл «Ingrown» від Vubar. Для мене це монотонна нудятина, хоча атмосфера там непогана: ніби з під землі зараз вирветься якийсь монстр, а його рука ось-ось пробила глину. Більш пристойний звук продемонстрували блек-металісти Schattenfall, хоча їхній сингл занадто передбачуваний. А от треш-веселощі від Reabillitator я не можу сприймати серйозно — цей олдскульний воршип виглядає як бліда калька жанру.
Так само я не вірю в жодну пиздостраждальну ноту на альбомі Brutal Fantasies. Краще за Діму Громова про цей текст я не скажу, але масштаби феномену вражають. Я завжди підозрював, що у світі багато нещасних людей, але тепер маю точну цифру — 174 тисячі «стражденних» які наслухали Blade and Bath понад 10 мільйонів разів. Такої каси не мають навіть 1914, хоча їх у Європі люблять до нестями.
Ніколи не збагну успіх Blade and Bath. Мабуть, рівень депресії на планеті куди критичніший, ніж малює ВООЗ. Хоча, якщо бути чесним: музично це дійсно мелодійно та красиво. Але як DSBM — це абсолютно не щиро і пафосно. Якщо викинути звідти вокал, вийде цілком пристойний построк, під який можна приємно сумувати, не відволікаючись на спроби в екстрим-вокал.
Дебютний ЕР вінницьких зірочок Follow You — це модний альт-метал з дрібкою шугейзу. Десь ми це вже чули… Звучить приємно й обнадійливо, з явним прицілом на велике майбутнє. А от у своєму дебютнику Swarmhole викотили справжнє м’ясо та безкомпромісну зарубу. Їхній Visceral Void звучить не гірше за Shadow Intent чи Malefic — і взагалі будь-якого гурту, який вам підкине Spotify у пориві щедрості. Це точно один із найсильніших вітчизняних альбомів перших двох місяців.
Але коли до справи беруться справжні фірмачі — це завжди інший рівень. Megamass, перевипустивши свій старий хіт «Я один із богів», не просто зберегли актуальність, а зазвучали навіть крутіше, ніж в оригіналі. Переклад тексту українською вийшов взагалі блискучим — той випадок, коли адаптація лише додала якості.
Новий сингл Drudkh з їхнього свіжого ЕР просто неможливо оминати. Їм досі немає рівних, хоча цього року блекметал знатно просідає. Також маю виключно позитивні враження від Memory — дуже пронизлива робота, що рефлексує війну в її найбільш трагічній формі. Якби вони випустили повний метр, це був би миттєвий претендент на звання альбому року.
