Час річковий… — рухливий час.
Бурхливий, тихий, каламутний.
А то — прозорий мов кришталь, похмуро сірий у негоду.
Холодний, теплий та дзвінкий… — байдужим лише не буває.
Хоча —ці камінці, пісок та водорість з намулом, рибини з рибками пролазливі, верткі… — чи то не є байдужість заради вижити…щоб жить! Подовжитись надалі в часі розмноженням чи осадом у водах піскових?…Де поміж сильних виживе сильніший… — так заповідано світам.
А ще отой, що хитрий та злодійний — хижак брехливий та слабкий, а головне — життю шкідливий та отруйний…до чого він? В усіх часах присутність свою мітить (невже, щоб тільки був цей рух?) завжди на всьому та усюди?
Рухливість — світу суть?
Виходить, що річковий час також харчується рухливістю живого?…І він також є злодій та хижак? Відсутня його сутність?…Пустий нікчема він! — омана, зміна змін, мінливий мов погода у природі.
То ж - води ці бурхливі річки тому похмуро сірі у негоду?…А то — синизно сині від небес в оправі часу озиром краси та швидкоплинністю вражають?
О! Так…Німа байдужість — час.
Рухливість не байдужа —вона красується, вмирає, голосить та безупинно суєтно відроджується знову. Вона (рухливість) — вічна течія кохання, мрій та віри…та надій, вона — прозорість річки.
…Але… — ось вітер з обрію туман здійняв вітрилом білим. І дощ задріботів. І мерзло вмить та холодно так стало! На серці щем та сум… — то хвиля річкова глибоким подихом в самотність, де завмирає час…та рух там поворотний — от тільки вже рухливості нема…рухливість там відсутня.
Від річки йду, осінньою стежиною крокую.
Карбую незавершені думки у пам’яті…пізніше занотую.
За кавою вечірньою…можливо запишу.
Та… — тільки так?…Чи ні?…Не впевнений, не знаю.
У посміху затоплюю думки, мов камінці в річковий час складаю.
