Батько в неї був. Тільки якийсь ніби не до кінця.
Приїздив рідко, але завжди гарний. Машина блищить, пальто дороге, годинник сяє так, що їй аж ніяково було на свої худі коліна дивитися.
Мати гарно вдягалась.
У домі були красиві речі.
Парфуми з Італії.
Штори важкі, дорогі.
Білі чашки з тонкої порцеляни, які не можна було чіпати руками після вулиці.
Мати завжди повторювала:
— Ми маємо виглядати достойно.
І вони виглядали.
Тільки щастя в тому домі ходило навшпиньки.
Мати перед його приїздом ставала інша.
— Марійко, перевдягнись.
— Нащо?
— Бо я сказала.
І вже ходить квартирою, духами пахне, волосся вкладає, свічки запалює, ніби не чоловіка чекає, а якесь високе начальство.
А дівчинка сидить тихо-тихо й думає: аби тільки тато сьогодні був добрий.
Бо добрий, це коли усміхнеться, по голові погладить.
Коли скаже:
— Ну що, красуне?
А поганий, то не кричить навіть. Ні. Просто дивиться повз неї. Телефон не випускає з рук. І тоді вона вже сама починає відчувати себе якоюсь зайвою.
Одного разу він приїхав особливо веселий.
Сміявся.
Розмовляв телефоном.
Комусь казав:
“Передай дітям, що буду завтра.”
І вона тоді вперше зрозуміла:
там є інші діти.
Не такі, як вона.
Справжні.
Вона сиділа в кріслі, стискаючи нову ляльку, й раптом відчула себе зайвою навіть у власному домі.
— Тату…
— Що?
— А ти мене любиш?
Він усміхнувся.
Як дорослі усміхаються на незручні дитячі питання.
— Ну що за дурниці? Звичайно.
Але не підійшов. Не обійняв. Навіть не відклав телефон.
І вона запам’ятала не слова. Холод.
А потім тихо спитала:
— Мамо… а ми хто?
Мати так різко обернулась:
— Не вигадуй дурниць. Та вона вже все зрозуміла.Є життя справжнє.
І є вони. Гарний дім, гарні речі, гроші — все було. Тільки не було головного: відчуття, що їх не соромляться.І вона росла з цим дивним холодом усередині.
Наче їй весь час треба бути вдячною вже за те, що її взагалі помітили.
Тому й чоловіків потім вибирала таких самих.
Холодних.
Недоступних.
Тих, біля кого треба стояти навшпиньки.
Подруги дивувались:
— Ти ж красива. Чого ти за нього тримаєшся?
А вона й сама не знала. Точніше, знала.
Просто страшно було сказати вголос.
Коли такий чоловік інколи ставав теплим, дивився уважно, брав за руку у неї всередині все завмирало.
“Мене вибрали.”
І за це вона готова була терпіти все.
