Війна зруйнувала нас всіх.
Більше не пам’ятаєш те, що було колись. Навіть погані спогади стираються, блякнуть, перетворюються на щось таке, чого не могло існувати.
Стало набагато гірше. Хоча, навіть тут можна піддатися бажанню роздумів і філософії.
Ми стало згуртованіші. Частково.
Ми стали більш далекими один від одного. Факт.
Розуміння країни – не настільки однозначне. На жаль.
Розуміння держави та її атрибутів – ще гірше.
Мова. Не хочеться говорити про те, на рахунок чого досі вибухають конфлікти.
Нам не вистачило терпіння та розуміння один до одного. Це програш. Зараз, але, можливо, не завтра.
Життя кожного перетворилося на сюрреалістичну картину сьогодення. Інші країни, нові можливості, неможливість вижити у чужому середовищі.
Ті, хто живе як можна далі від лінії фронту ніколи не зрозуміють тих, хто під обстрілами кожного дня.
Війна по всій країні. Але, будемо чесними, комусь пощастило набагато більше. Ті, хто далі, більше занепокоєні. Ті, хто ближчі, більш безтурботні.
Звичка до тривог. Спокій. Звичка, коли це набагато рідше – паніка. Звичка продовжувати спати під вибухи. Звичка боятися за своє життя лише від одного повідомлення зміни напрямку ракет.
Це реальність. Для кожного вона своя. Кожен правий у своєму праві жити, хвилюватися та турбуватися, в першу чергу, про себе.
Допис не про безпечніші міста, тому що, на жаль, смерть може настигнути навіть тоді, коли ти вирвався з Маріуполя, Краматорську або Харкова.
Допис про те, чого ніколи не станеться. Люди у західних регіонах завжди будуть трястися більше тих, хто живе під обстрілами щохвилини. Люди у південних регіонах, помираючи, так і будуть надалі казати, яка різниця, якою мовою говорити, прикриваючись військовими/волонтерами/медиками, завдяки тим, коли хтось інший досі може проживати повсякденність.
Мирне життя, те, яким воно здається між тривогами і ракетними небезпеками, не підштовхує до роздумів важливості державності, як єдиного організму. Тому, повірте, якщо у вас виникає бажання влаштувати привселюдну страту тих, хто досі каже «какая разніца», або тих, хто труситься за своє життя у якомусь Львові або Рівному лише від звуку тривоги – це нормально. Бажання — це не здійснювати свої мрії у реальному житті, але проживання цих думок і емоцій важливе. Для вас. Можливо навіть для того, щоб не звинувачувати себе у тому, що ви робити недостатньо.
Проживши у різних регіонах, я бачу, що, коли небезпека йде на захід, на сході або півдні про це ніхто не думає, тому що їх життя може обірватися в цей самий момент. Але люди на заході також не думають про те, що от вже пів дня як тривога десь на південно-східному напрямку, вони не жахаються тому, що десь знову ракета вбила людина або декількох. Зате, як тільки тривога наближається, то західні області ніби об’єднуються, хвилюються, бо вони можуть бути наступними. І злість один на одного закономірна. Захід думає про себе. Схід невдячний прихистку заходу, де все ж більше безпечно. І це замкнуте коло.
Цей допис – це не звинувачування ні однієї зі сторін, крім того, що кожен завжди буде думати лише про себе, не дивлячись на об’єднаність та можливість сумісних спроб врятуватися від того, хто вирішив забрати нашу свободу. Для деяких це досі «не їх війна». І не важливо, коли це почалося – з 2014 чи 2022. Кожен розділяє себе, тому що моя хата з краю. Але варто признатися собі в тому, що ми маємо зараз – винен кожен з нас. В незалежності від мови, віри, або поглядів на політичний устрій. 9.5 років – це дуже довгий строк для розуміння. І, як казав один з коміків, скільки ще ракет повинно впасти, щоб ви перестали мандіти роснявою? Або просто розуміти, що ви всі – одна нація. І ні один з регіонів не кращий за інший. Коли горить Запоріжжя, боляче повинно бути Львову. І навпаки. Ніхто не заслуговує смертей, але.
