Вільям Флетчер Баретт (1844–1925) - британський фізик, якого цікавили не лише явища матеріального світу, а й загадки людської свідомості. Він став одним із засновників Товариства психічних досліджень (Society for Psychical Research), прагнучи досліджувати незвичайні явища за допомогою спостережень і наукового підходу.
У 1870-х роках Барретт познайомився з родиною англійського юриста. Його десятирічна донька Флоррі, за його описом, демонструвала дивні явища: стуки, які ніби відповідали на запитання, рухи предметів і, за деякими описами, левітацію. Барретт вважав ці спостереження настільки серйозними, що підготував доповідь для British Association for the Advancement of Science.
Спочатку Барретт не був беззастережним прихильником будь-якої левітації. У своїх ранніх дослідженнях він якраз писав, що найбільш вражаючі фізичні явища спіритизму, зокрема левітацію, схильний пояснювати галюцинаціями, особливо коли вони відбувалися в темряві або напівтемряві.
Тобто він був приблизно в позиції:
«Я бачу щось, чому не можу дати задовільного пояснення» ≠ «я довів надприродну левітацію».
Він був ученим, який реально намагався досліджувати дивні явища, але його інтерпретації з часом ставали дедалі більш прихильними до спіритизму. Його книга On the Threshold of the Unseen (1917) прямо присвячена таким явищам, як левітація, телепатія, медіумізм тощо.
А сучасна наука не має надійних відтворюваних доказів людської левітації.
Тому коректніше сказати:
Барретт повідомляв про спостереження, які він вважав незвичайними;
доказом справжньої надприродної левітації вони не стали.
Найкраще документована сцена з Флоррі - не те, що вона сама піднялася в повітря. Барретт описував, що під час сеансів у родині Кларків відбувалися незрозумілі рухи предметів, а одного разу за столом у повному денному світлі три ніжки важкого столу піднялися від підлоги. Барретт і присутні тримали пальці на поверхні столу, а він зміг просунути свою ногу під колесо столу.
Флоррі при цьому була приблизно 10-річною дівчинкою. Барретт писав, що під час стуків її руки й ноги залишалися нерухомими. Стуки, за його описом, могли відповідати на запитання - ніби їх спричиняв якийсь «Вальтер».
Барретт описував це як реальне спостереження, але саме спостереження не стало незалежно підтвердженим доказом надприродної левітації. Він писав, що не зміг знайти задовільного пояснення - ні через галюцинацію, ні через шахрайство. Це дуже різні твердження: «я не зміг пояснити» і «це надприродна левітація».
Є ще одна цікава деталь: коли родина Кларків поїхала назад до Англії, явища припинилися. Мати Флоррі, за пізнішим описом, залишалася переконаною в їхній реальності.
Барретт справді повідомив про дуже дивні явища, які, за його словами, спостерігав особисто. Але твердження «він довів, що дівчинка левітувала» - це вже газетне спрощення.
Сама сцена зі столом у сонячній кімнаті набагато дивніша за красиву історію про левітацію дівчинки. Бо там Барретт спеціально наголошує на освітленні, положенні рук і тому, що всі були поруч.
Насторожує саме формат: приватні сеанси, одна дитина як «медіум», дивні звуки й рухи меблів, а спостерігачі намагаються встигнути проконтролювати все одночасно. У таких умовах навіть дуже уважна людина могла пропустити механізм трюку. Барретт справді був переконаний, що бачив щось незвичайне. Це не те саме, що «він збрехав». Людина може абсолютно щиро описувати подію й водночас не помітити, як саме її зробили. Там могли бути цілком земні речі: непомітне переміщення ваги, нитки/механічні пристосування, робота кількох людей, відволікання уваги тощо. Найкраще документована «левітація» у випадку Флоррі - це підняття столу, а не її власного тіла.
Артур Конан Дойл також описував власні спіритичні досвіди: голоси, стуки, рухи предметів і появи привидів. У статті Ghosts I Have Seen (1927) він розповів про два випадки, які вважав особистим досвідом надприродного.
Але є одна дуже показова історія - Гаррі Гудіні.
Дойл і Гудіні спочатку дружили. Дойл щиро вірив у спіритизм, а Гудіні був знаменитим ілюзіоністом і саме тому дуже добре знав, як можуть створюватися «надприродні» ефекти.
На одному сеансі Джин, дружина Дойла, намагалася отримати послання від матері Гудіні.
Вони сіли в кімнаті за стіл. Світло приглушили. Дойл почав молитвою. Гудіні, що цікаво, не прийшов туди як скептик, який хоче всіх викрити. Він прямо писав, що хотів повірити й дуже хотів відчути присутність матері.
Потім Джин почала тремтіти, бити рукою по столу і писати. Вона заповнила багато сторінок послання нібито від матері Гудіні. На початку стояв християнський хрест, а текст був англійською.
https://www.gutenberg.org/files/66451/66451-h/66451-h.htm
Гудіні майже одразу побачив ознаки того, що це не його мати: послання було англійською та містило християнський хрест. Його мати була угорською єврейкою, не могла нормально читати, писати й говорити англійською, і навряд чи почала б послання з хреста.
Гудіні тому не прийняв це як контакт із матір'ю. Дойл усе одно захищав справжність явища. Він пізніше пояснював, що послання не обов'язково повинно було буквально відтворювати мову матері. Мовляв, дух передавав думки, а не дослівний текст, а хрест Джин ставила під час своїх автоматичних записів як своєрідний захист.
Дойл уже мав готову модель пояснення, в яку можна було вбудувати практично будь-який результат:
* Якщо написано англійською - це не проблема: передані думки.
* Якщо хрест - це не мати його намалювала, а медіум.
* Якщо повідомлення дивне - можливо, дух передав його через підсвідомість.
Тобто кожна невідповідність отримувала додаткове пояснення.
А це дуже небезпечна штука для будь-якого дослідника, не лише для спіритуаліста.
Гудіні сам хотів повірити.
Це важливо. Бо часто історію розповідають як «скептик Гудіні прийшов і всіх викрив». Насправді спочатку він був емоційно дуже відкритий до можливості зустріти матір. Саме тому невідповідність тексту вдарила по ньому так сильно.
А Дойл, навпаки, був уже настільки переконаний у спіритизмі, що йому було складніше поставити під сумнів саму інтерпретацію.
І от після цього випадку їхні стосунки сильно погіршилися. Вони ще якийсь час публічно сперечалися про спіритизм, але стосунки вже були сильно зіпсовані.
Теорія
«чи міг Дойл щиро вважати, що бачив надприродне?» - абсолютно.
«Чи є цей випадок доказом надприродного?» - ні.
Це один із випадків, де ми бачимо, як дуже розумна людина може щиро пережити щось незвичайне, а потім настільки захотіти знайти в цьому підтвердження своїй картині світу, що починає захищати її від суперечностей.
Найкумедніше, що він навіть повірив у знаменитих фей з Коттінглі - фотографії, зроблені дівчатами, які пізніше виявилися постановкою. І це не просто переказ: Дойл особисто захищав їхню справжність і написав про них книжку.
Дойл, найімовірніше, справді переживав дуже дивні для себе речі. Але його висновок «це надприродне» далеко не завжди витримує перевірку.
І це, до речі, робить його набагато цікавішим за просто «письменника, який повірив у привидів». Він реально досліджував це багато років і був щиро переконаний, що знайшов докази. Просто його критерії доказовості виявилися значно м'якшими, ніж ми вимагали б сьогодні.
Якщо колись трапиться щось, що справді не вкладається в наші моделі, зовсім не обов'язково, що воно виглядатиме як привид із простирадлом, який приходить за розкладом о восьмій вечора. 😄 Може виявитися, що ми взагалі неправильно сформулювали питання.
Думка від автора:
Люба надприродна незрозуміла історія повинна завести у глухий кут, а не пояснювати по-людські чому так сталося. Якщо інший світ і є, то він не буде підпорядковуватися законам звичайного людського "земного" світу і підлаштовуватися під людські пояснення для людей. Це буде щось, що дуже відрізняється від нашого звичного сприйняття. І щось те, що треба дуже ретельно багатьом досліджувати, а не переказувати один одному як легенди.
Саме «глухий кут», який потрібно добре досліджувати був би найцікавішим результатом.
Питання до форми самої історії.
Бо справді повторюється сюжет:
дивна дитина → дивний будинок → явища тільки в цьому будинку → сім'я переїжджає → усе припиняється.
Або ще красивіше: «дух живе саме в цій кімнаті, біля цих сходів, стукає саме в ці двері».
І тут дуже легко відчути людську руку оповідача. Людський мозок страшенно любить локалізувати незрозуміле: ось кімната, ось стіл, ось двері, ось місце події. Так виникає історія, яку можна переказувати.
Якщо припустити існування якогось невідомого фізичного явища, то логічніше було б шукати не «чарівну дерев'яну стіну», а якусь властивість середовища - електромагнітну, акустичну, геологічну, психологічну або ще якусь, якої ми поки не розуміємо.
І тоді переїзд міг би справді щось змінити - але не тому, що «дух залишився за старою адресою», а тому що змінилися умови, за яких явище виникало.
Якщо явище завжди прив'язане до конкретного місця, це не обов'язково аргумент за надприродне. Навпаки, це прекрасний привід спочатку дуже вперто шукати фізичну властивість самого місця.
Якщо явище справді незрозуміле, чесна позиція дослідника:
«Я перевірив ось це, ось це і ось це. Шахрайства не знайшов. Відомі механізми не пояснюють. Але що це таке - я поки що не знаю».
А не: «Не сходиться? Ну, мабуть, духи передають думки не словами». 😄 Бо в цей момент пояснення вже починає рухатися слідом за результатом.
Дуже хороший приклад того, що «незрозуміле» за конкретним місцем ще не дорівнює «надприродне» це озеро Ніос у Камеруні. У 1986 році воно раптово викинуло величезну хмару вуглекислого газу, який накопичувався у глибокій воді. Газ витіснив кисень поблизу землі, і загинуло близько 1 700 людей та багато тварин.
Для людини, яка не знає про лімнічні виверження, картина була б майже містична:
тихе озеро → вночі люди масово гинуть → тварини теж → видимих причин немає → явище прив'язане саме до цього місця.
А потім з'ясувалося: ніяких духів не потрібно. Просто озеро накопичувало розчинений CO₂, а за певних умов він раптово вивільнився.
Думка про «надприродне» як методологічна позиція:
якщо явище локальне - спершу шукай локальну причину.
А от якщо після всіх вимірювань, повторних спостережень, контролю шахрайства і перевірки відомої фізики воно все одно не вкладається - ось тоді можна чесно сказати: «Ми поки що не знаємо, що це».
Не «це точно дух».
Не «цього не може бути».
А просто прекрасне наукове «треба ще досліджувати».🔎
* * *
Після випадку з Джин, дружиною Дойла, у 1922 році Гудіні не перестав шукати. Навпаки - пішов у це ще глибше. До кінця життя він відвідував сеанси, перевіряв медіумів, брав участь у контрольованих випробуваннях і намагався знайти випадок, який не зміг би пояснити фокусом. Архів його паперів фіксує ці розслідування аж до 1926 року.
І тут є дуже симпатична деталь: він не просто казав «усі шахраї» і закінчував. Він продовжував ходити на сеанси саме тому, що хотів розібратися. За власними словами, після десятків і навіть сотень перевірок він так і не отримав явища, яке переконало б його в існуванні контакту з померлими.
Найбільше він бився з медіумом Марджері Крандон у 1924 році. І от там цікаво: Гудіні не зміг абсолютно беззаперечно викрити її в кожному епізоді, хоча продемонстрував, як могли виконуватися окремі її «надприродні» ефекти.
А помер він у 1926 році, так і не отримавши для себе доказу надприродного.
Після смерті Гудіні його дружина Бесс ще 10 років намагалася отримати від медіумів секретне кодове послання, про яке вони домовилися заздалегідь. Жоден медіум не дав переконливого результату; останній сеанс відбувся в 1936 році.
Оце вже справді дуже по-гудінівськи: навіть смерть не стала приводом припинити експеримент.
Дойл - людина, яка хотіла вірити, що за видимим світом є щось більше. Гудіні - людина, яка постійно казала: «Добре, покажи мені, як це працює». Вони могли б доповнювати одне одного, але їхні різні критерії доказовості зрештою стали джерелом конфлікту.
/Фото Джеза Тіммса на Unsplash/
