Цей тричі проклятий будинок на розі вулиць Рігбі та Елеонор – а хоч би всі чорти його забрали із собою прямісінько у пекло! – знов знущався над сусідами. Щоночі вирувала в ньому чортівня якась: і верески, і зойки, й дивні тіні, птахи якісь злітались, що ті мухи бісові на мед.
Щось там щоночі відбувалось.
Але тому і дивина: варто лише наблизитись комусь – і звуки ніби всі щезали, ховались тіні по кутках, і тричі клятий цей будинок стояв так чемно і тихенько, немов усе побачене-почуте ввижалось.
Але ж якби ж, чи як там кажуть?
Монтгомері дивився на будинок крізь вікно. Його коханка все благала повернутись у вітальню – бідне дівча, вона злякалась через їхню сварку. Та йому байдуже.
Тепер його цікавив тричі клятий дім, що знай собі стояв навпроти, ночами глузував з Монтгомері, і вабив тінями, і кликав.
Колись терпець мав увірватись – чому ж і не сьогодні? Чудовий вечір для дощу й погроз.
Він стукав тричі, стукав двічі, він чекав на сходах, розсипаючи на ґанку попіл і прокляття. Він ніби відчував, що тричі клятий той будинок зловтішався, і сам Монтгомері сміявся з цього ледве не до сліз, утім ображених і мстивих.
Тоді – й лише тоді – ті кляті двері відчинились. Монтгомері схопився миттю – схвильований, за три стрибка він опинився у дверей і ледь не зачепив ту міс, що лише поглядом одним запхала його бідного в Коцит уявний.
Монтгомері здригнувся і завмер.
Він зазвичай би мав вже мовити якісь чарівні вислови – в ім'я краси сьогодні-най-буде-Мері, але в очах цієї міс не бачив він прихильності (ані крихти крихітної, нічого зовсім, взагалі). Вона навіть не спробувала привести до ладу своє скуйовджене темне волосся чи підтерти туш, перш ніж зустріти його.
– Вам сюди не можна, Монтгомері, йдіть постукайте деінде, – промовила міс, не приховуючи роздратованість.
– Вибачте… гм. Перепрошую? – не з цього він планував почати вечір розкриття всіх таємниць, та що поробиш. Він продовжував:
– Мене не цікавить, що Ви там собі придумали – я тут, щоб покласти край…
– Ще й як цікавить, по очам Вашим брехливим бачу, – відмахнулась міс, – та в мене часу немає з Вами панькатись. Вам краще зараз же піти, поки…
Аж раптом щось всередині будинку заверещало, немов тварина величезна, що прибула з далеких глибин космосу; стіни струсонуло, а дверна ручка тріснула й залишилась в руці міс.
– От лайно, – зітхнула вона, схопила Монтгомері за руку і затягнула його всередину.
– Заходьте, швидко. Він в геть поганому настрої.
– Хто?
– Будинок, хто ж ще.
Двері зачинились і Монтгомері опинився де завгодно, але тільки не в пересічному будинку, що стояв на розі вулиць Рігбі та Елеонор. В одному лише холі стеля була заввишки в три поверхи, а навколо простягались довгі коридори з безліччю кімнат. Здавалось, що все до останнього предмета в цьому холі коштувало цілий статок (і не один), тож Монтгомері вдалось підхопити щелепу лише з третьої спроби.
– Як будинок може кричати? – не те щоб це питання першим спало на думку, але пташка подиву злетіла вже, то хто ж її зупинить – най летить.
– Бо він живий, Монтгомері, – зітхнула міс і тупнула ногою. – Боже, як несвоєчасно! Тепер не відходьте від мене, якщо звісно не хочете, аби Вас трохи зжерли.
Вона простягнула йому руку для знайомства, але він не помітив - витріщався все на стелю, яка немов показувала йому ікла. Тоді міс схопила його долоні, стиснула і швидко промовила:
– Монтгомері? Агов, Монтгомері, я тут. Саманта Гіллеспі, але Сем буде звичніше і швидше… Не витріщайтесь на ікла, йому це подобається…
