Пам’ять

Ніч. Свіжість надувала штори як паруси, просочувалась в кімнату через відчинені вікна балкона та не давала спати. В малій кімнаті, на підлозі устеленій старим малим килимком сиділа майбутня студентка. Від цього статусу її відділяла пара годин та кілометрів. Вона сиділа натхненна свіжість та місячним сяйвом та думала.
Боже як вона раділа коли їй прийшов лист про зарахування та ще й на бюджетне місце, гордість сім’ї, усі казали що з неї будуть люди й ось це було як мале підтвердження цій тезі. Але щось було не так. Було таке гнітюче відчуття, яке застало її зненацька. Вона не перший рік мріяла про цей день, день коли вона піде в соло, стане абсолютною володаркою свого життя, але замість ейфорії та схвилювання вона відчувала себе затиснутою в лещатах спогадів про існування яких вона була певна, але ще ніколи не відчувала їх в такому об’ємі. Спогади про дитинство, щасливі спогади. Вони в неї були, вона це знала, але до цього моменту мозок їх кудись ховав з невідомої причини, вона звичайно читала про блокування болючих спогадів задля збереження психіки, такий собі прояв інстинкту самозбереження, попри те що загроза ти сам. Якийсь злий жарт природи. І ось вона сиділа, спиною бігли сироти, а в голові крутилось слайд шоу зі спогадів про млинці, мультики, бої подушками, пошуки феншую в постійному пересуванні меблів та батьків, тоді ще щасливих.
Її погляд повільно спрямувався на старий диван. Пошарпаний зі стирчащими нитками та тирсою довкола нього. Вона на ньому спала з дитинства. В неї не було власного ліжка, тільки цей диван. Мати давно говорить про те, щоб його викинути, але замінити його нічим та і єдина мешканка цього дивану крутить скептично носом кожен раз коли чує цю ідею. А як тут не крутити, коли цей диван з тобою з дитинства. Він пережив і заміну тріснутої ламели через експлуатацію його як трампліна і сльози, соплі, отруєння, інтриги та пограбування. Він витягував найглибші спогади про затишок, сміх та наївне щастя, які різали душу сильніше ніж спогади про самотність та сварки.
Вона сиділа дивилась на нього та плакала.
Вона не думала що їй може бути так боляче згадувати приємне про своє дитинство і від цього смутку ставало ще більше, це все одно що поставити два дзеркала один на проти одного, смуток засмучувався з самого себе і відчувався ще більшим та болючішим. Вона плакала, бо розуміла, що від того часу, коли все здавалось нормальним, місцями нормально нудним лишився тільки цей пошарпаний диван з якого вже сипало тирсою. Це усвідомлення в перемішку з прокручуванням спогадів надавало відчуття відчуженості від власного життя та реальності в цілому так наче дивишся і в перше бачиш все як воно є насправді. Вона ніколи не могла б подумати, що переконання у власній самотності підкріплене численними спогадами про те як вона витягала сама себе з болючого емоційного стану, як починала кожен раз бачити життя з іншого кута та відкривати для себе нові мотивації та віри виявиться захистом від щастя. Від болючого щастя, яке виявляється в неї було і яким вона більше не може насолоджуватися так само як і раніше, так батьки в неї все ще були поруч, але вже інші не такі як колись. Вони вже просто не могли сформувати цілісну картину щастя в її житті, тому вона підсвідомо вирішила пам’ятати свою силу, своє вміння робити себе щасливою та пам’ятати лише те щастя яке залежало від неї, а не від інших. Це усвідомлення її лякало та багато чого пояснювало.
Але врешті решт лише ця думка та мебльовані друзки минувшого щастя, були єдиним що в неї лишилося. Вона поплаче ще трохи, потім вмиється, видихне, а завтра сяде в потяг та поїде. Поїде будувати самостійно своє щастя, залишаючись собою, змінюючи кут.
Знову.