Автор: Александр Баунов для Carnegie Politika
Оригінальний допис був опублікований 30 квітня 2026 року
Страх став надто помітним мотивом дій російської влади.
У росії ніби змінився склад повітря або, якщо дивитися ззовні, затягнуло. Свідчення надходять з усіх боків. У соцмережах і розмовах по обидва боки кордону щедро використовуються образи матеріально-тілесного низу. Ще нещодавно бадьорі бізнесмени перебувають у похмурому настрої. Лоялісти скаржаться на заборони та репресії.
Повсюди присутній несолідний управлінський хаос у дрібницях. Стаття головного редактора RT раптово з’являється серед претендентів на літературну премію вже після оприлюднення списку, натомість великого Сокурова запрошують на Московський фестиваль за нагородою і не нагороджують. Книги класиків літератури обклеюють грізними попередженнями, візуально прирівнюючи до творів іноагентів. Компетентні органи публікують довгострокові плани оборони в мережі, і раптом з’ясовується, що захищатися від ворожих дронів планується і в 2030 році.
Сконструйовані на коліні в Адміністрації президента «Новиє люді» раптом випереджають найстаріші думські партії тільки тому, що виглядають трохи менш несамовито. Пропагандисти, які три-чотири роки тому святкували перемогу, зокрема над знайомими, тепер в інтерв’ю та відеозверненнях переосмислюють свій вибір. Царь-колокол кремлівського телебачення неохоче прогудів вибачення перед моделлю із забороненого Instagram.
У зверненні Вікторія Боня стверджує, що знає проблеми країни краще, ніж президент, і цю впевненість ніхто серед широкої аудиторії не заперечує. Звичайно, краще.
У Москві має відбутися Парад Побєди, але не чути про репетиції, заради яких раніше на два тижні перекривали центр. Минулого року — вже 23 квітня. Від параду, як повідомляють, залишиться піша версія з невеликою кількістю особового складу без техніки. Як у колекціонерів автомобільних моделей — у масштабі 1:42. Якби могли, провели б настільний. Зате перша особа менше перебуватиме на трибуні у відомому місці у заздалегідь встановлений час.
Важка техніка з грізної зброї перетворилася на незграбні мішені не тільки на параді, але й у бою. Військові кореспонденти збирають кошти на електросамокати, обвішують «буханки» ящиками з-під пляшок, але таку техніку на парад не вивести. Можна протягнути ядерні ракети — останній козир, краще незаряджені.
Справа насамперед — у страху. Але також і в символічній прірві між святом і реальним станом справ. Усі в росії знають, що переможців не судять. А тих, хто не переміг, виходить, можна судити. Саме цей процес розпочався щодо Владіміра Путіна.
Хотів створити бурю
Ми спостерігаємо три взаємопов’язані процеси. Змінюється ставлення до Путіна. Зникає економічний оптимізм і пов’язаний з ним повсякденний патріотизм, який радіє виживанню замість розвитку. Дякуємо, що живемо. Нарешті усвідомлюється неможливість перемогти у війні, яка змінилася, звівши до мінімуму російські переваги. Хіба що, як радять зневірені експерти, відкрити другий фронт у Європі.
Символічний рубіж у 1418 днів виявився фатальним. Російський режим сам загнав себе в хронологічну пастку Другої світової війни, оголосивши супротивників новими нацистами, а власних найманців поставивши в один ряд із солдатами Червоної армії. Тепер посиланя на «інший характер конфлікту» не працюють.
Уся державна машина, ЗМІ, уряд, парламент, церква та спецслужби, як і раніше, намагаються вирішити одне й те саме завдання — приховати помилку Путіна, допущену у 2022 році, але виходить дедалі гірше.
Путін втрачає чарівну силу. Влада, як і раніше, безроздільно в його руках, але магія влади зникає. Проступає і його справжній вигляд. Люди все частіше помічають метушливого стариганя на тонких ногах з танулими м’язами під обвислим костюмом. Передвоєнного Путіна з оголеним торсом на чорному коні тепер неможливо собі уявити. Стрибнув у казан, так там і зварився.
Під стать зовнішності змінюється мова — вона вже не царствена. Колись чіткі й по-своєму грізні фрази теж обвисають — стають округлими й плутаними, нескінченними й часом безглуздими. Часто вони розбігаються в різні боки від теми. Дідуган з нашого двору, як і годиться, розмірковує про політику, історію та рахунки за комунальні послуги, але йому не відразу вдається висловити думку.
Він пускається в імпровізовані відступи і доходить до повної вигадки, на кшталт німецьких солдатів, яким у тилу не в’язали шкарпеток. Або розмірковує про іноземних агентів, яким у нас нічого не загрожує, нехай тільки джерела фінансування розкриють, хоча сам нещодавно підписав зовсім інший закон і реальність теж зовсім інша.
Путін більше не супермен на сторожі інтересів простих людей - він боїться дронів та інтернету сильніше, ніж проста людина. Він розгублений і перестав вселяти впевненість навіть у представників правлячої верхівки. З гаранта він перетворюється на тягар.
Новий поворот
Настрої на початку 2026 року разюче відрізняються від тих, що були рік тому. Російське суспільство ніби пройшло повне коло від найпохмуріших очікувань початку т.зв “СВО” через ейфорію того, хто вижив, до нового циклу сумнівів і страхів. Навіть офіційний рейтинг Путіна помітно просів.
З літа 2022 року відбувалося успішне звикання до війни. 2024 рік приніс настрій «повсякденного патріотизму», коли після першого військового шоку, мобілізації, відходу брендів, від’їзду друзів і знаменитостей, хвилі репресій і заборон, прігожинского заколоту на руїнах старого життя склалося нове благополуччя. З ним прийшло відчуття крихкого спокою і навіть повернувся оптимізм.
Тоді з’ясувалося, що росію непросто виключити зі світової економіки, а армія, хоч і провалила бліцкриг, але від відступу повернулася до наступу. Рубль не обвалився безконтрольно, держава не закрила кордони, не заморозила вклади. Промислове зростання, безробіття, зарплати показували результати кращі за довоєнні прогнози. Глобальний Південь не відвернувся, а відносини з Трампом повернули росію у світ великої дипломатії.
Режим домігся того, щоб нав’язати суспільству відчуття, ніби всі вони перебувають на одному кораблі, на якому їм доведеться або врятуватися, або загинути разом. Адже неможливо потопити капітанський місток окремо від судна. Природне в часи репресій розходження політичної риторики всередині країни та за її межами вдалося роздути до протиріч, рідкісних в історії інших диктатур. Для багатьох противників війни всередині росії історично сумнівне твердження про те, що у емігрантів немає політичного майбутнього і навіть сьогодення, перетворилося на аксіому.
У той час як «жорсткі патріоти» вимагали більше бомбардувань, повсякденний патріотизм радівав збереженню звичних форм життя всупереч обставинам. Навіть для противників війни економічне виживання стало предметом своєрідної гордості. Так у них із прихильниками війни виникло щось на зразок спільної платформи. Навесні 2026 року цього загального настрою вже немає.
Обдурили, обманули
Розпочавши повномасштабну агресію проти України, російський режим зруйнував колишні компроміси з громадянами, але оперативно запропонував їм новий: можна жити поза війною, але не можна бути проти війни. Тим, хто прийняв пропозицію, російський режим був готовий дозволити спосіб життя, близький до довоєнного. Правда, згоди особливо й не питали.
Цей обмін прийняли багато хто, якщо не більшість: одні — через безвихідь, інші — через щиру байдужість до чужих бід. Показовою є образа частини росіян на західні компанії у 2022 році, коли саме Захід став джерелом руйнування звичного укладу життя.
Але до весни 2026 року вже російський режим безцеремонно порушив одну за одною умови цього компромісу. Джерелом дискомфорту цього разу виявилися не чужі, а власні влади, і це не залишилося непоміченим. Суспільство погодилося не помічати війну зовсім не для того, щоб самому стати об’єктом заборон і репресій. «Обдурили, обманули»!
Впроваджуючи МАХ замість звичних засобів зв’язку, держава буквально розв’язала “внутрішню СВО”: грубо перетнула особисті кордони, вторглася в простір малих спільнот — колег по роботі, сусідів по двору, сімейного спілкування. Офіційна претензія держави до чужих месенджерів полягає в тому, що вони для неї непрозорі. Отже, вітчизняний за визначенням прозорий.
До останнього особливо чутливі мешканці несвободних країн, адже особистий простір — єдине, що у них залишається після того, як держава захопила суспільний простір.
Месенджери — це ще й середовище, де люди домовляються про взаємні платні послуги. Підозри, що держава хоче забрати ці гроші, підкріплюються фіскальними жорсткими заходами останніх місяців, на кшталт підвищення ПДВ з 20% до 22% та вимоги вказувати ІПН у переказах у системі швидких платежів. Інфляція знизилася до 5,6%, але суб'єктивне сприйняття зростання цін і тарифів зовсім інше. Воно ґрунтується на чеках у магазинах, а не на даних ЦБ.
Країна, здавалося б, може дозволити собі поточні витрати на війну, але, як і в суспільних настроях, в економіці намітився розворот. Військове зростання більше не означає зростання доходів і можливостей. Тональність наради з економічних питань у Путіна 15 квітня різко відрізнялася від попередніх зустрічей президента з економічним блоком. Економісти в уряді, які нещодавно почувалися впевненіше за військових, дізналися, як це — бути російським генералом. Негативний приріст за перші місяці 2026 року, судячи з похмурого тону головнокомандувача, прирівняно до відступу.
Битва за мережу
Після повернення Путіна до Кремля у 2012 році дехто чомусь сподівався, що він блокуватиме найскандальніші ініціативи чиновників, підтримуючи репутацію розсудливого правителя. Нинішнє відключення інтернету відродило подібні надії — такі ж марні.
Виступ Вікторії Боні став справжнім поворотним моментом. По-перше, він був адресований безпосередньо Путіну, а не нижчим органам на кшталт Роскомнадзору, а отже, джерелом проблем, хай і опосередковано, названо особисто президента.
По-друге, вся концепція СВО будувалася на тому, що президент стоїть вище громадян і знає, звідки готувався напад. Звернення повністю перевертає цю конструкцію. Ми, народ, знаємо, а президент — ні: ані про інтернет, ані про корів, ані про Туапсе. З цього випливає, що він, можливо, і про війну не знає. І коли починав, теж не знав. Так стихійно відкрилася дилема диктатора: обмежуючи інформацію для інших, він перестає отримувати її сам, опиняючись у “салазарівській” інформаційній бульбашці.
Тим часом Путін підтвердив, що обмеження схвалює він особисто. Болісна розмова з військовою зв’язківницею на святковій зустрічі з жінками за ступенем найвищого примусу нагадувала діалог з Наришкіним на засіданні Радбезу напередодні початку СВО. Путін буквально змушував співрозмовницю сказати, що Telegram небезпечний для армії. Що стосується відключень інтернету, то й тут, за його словами, «завжди в пріоритеті буде забезпечення безпеки людей».
Російський лідер знову нав’язує класичний авторитарний обмін свободи на безпеку, але перевірений механізм буксує. Люди буквально кажуть: «Нехай дрони, але щоб інтернет працював». Конструкція оголюється: раз громадяни готові терпіти небезпеки, пов’язані з правами, про чию безпеку йдеться? Їм пропонують обміняти свої права на безпеку лідера.
Зміцнюється відчуття, що блокування спрямовані не проти ворогів, а «проти людей». Характерні для авторитарних суспільств червоні лінії найчастіше формулюються у вигляді негативної свободи: нехай нагорі роблять що хочуть, аби тільки мене не чіпали. Межі проходять буквально по порогу квартири і по контурах тіла. Класичний бартер політичної пасивності на приватну автономію в сучасній росії перестає працювати, і не лише блогери, а й прості люди готові підняти голос.
Авторитарний СРСР зіткнувся з чимось подібним, коли Андропов, не забезпечивши людей товарами, намагався карати за відвідування магазинів у робочий час. Або під час антиалкогольної кампанії Горбачова. І зовсім недавно під час ковідних обмежень, коли навіть реальну небезпеку не вдалося обміняти на всеосяжні обмеження.
Розкол еліт
Виступ Вікторії Боні спровокував публічний розкол еліт. Частина цивільної бюрократії явно спробувала скористатися ситуацією, щоб зменшити темп заборон. Пєсков повідомив, що в Кремлі знають про звернення, а підлеглий Кірієнка з Адміністрації президента Сєргєй Новіков взагалі оголосив, що «в росії вже неможливо щось забороняти» . Куратори державних ЗМІ змусили войовничого Соловйова піти на мирову.
Навіть Путін обережно розкритикував тих, хто захоплюється блокуваннями. Спочатку він порекомендував органам влади краще пояснювати ситуацію громадянам, а потім і закликав «не зациклюватися на заборонах».
Безпрецедентним є не тільки акт зворотного зв'язку на найвищому рівні з ініціативи знизу, але й обережна критика першої особи на адресу спецслужб, які Путін зазвичай захищає. Це виглядає як перемога цивільних бюрократів. Швидше за все, тимчасова. Голова режиму, що втрачає рівновагу, намагається відновити баланс перед виборами до Думи, але спецслужби вже затримують людей з оточення Кірієнка. На відсутність успіхів на фронті продовжують відповідати перемогами у власному тилу. Силовий перекіс режиму у воєнний час виглядає незворотним. А як закінчити війну, режим не знає.
Справжній винуватець
Справжніми винуватцями зміни настроїв у росії є не спецслужби, не бунтівні блогери і не раціональні елементи в лавах режиму. Успіхи ЗСУ змусили російський режим порушити компроміс із лояльною більшістю, готовою не помічати війну. А здатність українців вражати цілі в глибині російської території надала знищенню Алі Хаменеї в Ірані особливо зловісного змісту.
Українські військові завдають чутливих ударів по нафтопереробних заводах, сховищах та інших об’єктах майже по всій росії. Показники експорту нафти та військового виробництва не обвалилися, але факели, що палають від Усть-Луги до Туапсе, створюють картину неминучості покарання, яке, як відомо, важливіше за його жорстокість.
Український опір у поєднанні з революцією у військово-промисловому комплексі створив військовий тупик і перетворив лінію фронту на кіллзону. Військові кореспонденти навіть перестали вимагати мобілізації, бо тепер це означає лише те, що дрони вб’ють більше людей. Повторюється помилка Першої світової війни, коли армії потрапили в технологічний розрив, а нововведення на кшталт кулеметів і колючого дроту знецінили наступальний дух попередніх воєн.
Стійкість цивільного населення України, особливо взимку, зруйнувала російський розрахунок на перемогу за лінією фронту. Хоча відносини українців з владою ніколи не були простими, українці не пішли скидати Зеленського, а зайнялися купівлею генераторів.
Розрахунок Москви на те, що в лобовому зіткненні західна економіка відступить першою, теж не виправдався. Арена, де росія готувалася демонструвати свої переваги — військову перевагу та економічну непотоплюваність, — перетворилася на вітрину її вразливостей. Страх став надто помітним мотивом дій російської влади. Зникаючу магію доводиться замінювати примусом. У російських спецслужб справжнє запаморочення від повноважень.
Початок великої війни у 2022 році змусив елітні групи згуртуватися заради виживання. Неясність щодо її завершення обертається тріщинами у фундаменті та стелі режиму, вся будівля перекосилася. Навіть якщо вона збережеться, вона не буде схожою на себе.
Дослідники, які описують завершення політичних періодів, впізнають цей важко передаваний словами запах згасання, коли стара влада ще не пішла, але вже перестала сприйматися як природна, само собою зрозуміла. До неї більше не прагнуть притулитися як до джерела сили.
Влада, у свою чергу, кидається доводити, що з нею все гаразд, метушиться, накопичує помилки, то рухається вперед, то назад, наче машина, що застрягла в багнюці. Система залишається на своєму колишньому місці, але зміщується, і тому сприймається як «вже не та». Починається розворот у суспільних настроях, що відкриває найнесподіваніші можливості, привабливі й страшні. У росії цьому почуттю присвячена ціла велика література початку минулого століття. І, можливо, буде присвячена ще одна в нинішньому.
