Автори: Густав Майбауер та Крістофер Девід Ларош для War on the Rocks
Оригінальний допис був опублікований 8 травня 2024 року
Про авторів: Густав Майбауер - доцент Радбудського університету в Неймегені. Він вивчає процеси прийняття рішень у сфері зовнішньої та безпекової політики, приділяючи особливу увагу «швидким рішенням» (quick fixes), «легким способам» (shortcuts) та евристикам (загальним рекомендаціям). Він писав про безпекову політику для таких видань, як LSE US American Politics and Policy, RUSI-Newsbrief або Monkey Cage від Washington Post, а також у нещодавньому науково-популярному виданні Deutschlands Verteidigungspolitik: Nationale Sicherheit nach der Zeitenwende (Оборонна політика Німеччини: національна безпека після «Zeitenwende», 2023, Kohlhammer).
Крістофер Девід Ларош - доцент Центральноєвропейського університету і програми глобалізації та міжнародних відносин ім. Барда. Він вивчає архітектуру та інститути міжнародної безпеки, пише про ядерну зброю, зокрема, у Foreign Policy та Duck of Minerva.
Чи може ядерна зброя вирішити складні проблеми безпеки Німеччини і Європи? Це те, що пропонували деякі німецькі політики з різних політичних сил протягом останніх кількох місяців. Колишній міністр закордонних справ Йошка Фішер, eminence grise (сірий кардинал) Партії зелених, закликав до створення «європейської бомби» в грудні минулого року. Голова ліберальної Вільної демократичної партії і нинішній міністр фінансів запропонував Німеччині зробити свій внесок в переглянуте «Євростримування». Провідні кандидати до Європарламенту від соціал-демократів і консервативних християнських демократів також приєдналися до цієї ідеї.
Пропонуючи ядерну зброю як швидку панацею для забезпечення безпеки, німецькі зовнішньополітичні еліти потрапляють у те, що ми називаємо пасткою суперзброї: спокусливу ідею про те, що єдина технологія озброєння може вирішити дилему безпеки країни. Як задокументовано дослідниками міжнародних відносин, ідея про те, що суперзброя може швидко виграти війну або навіть забезпечити вічний мир, має довгу історію спокуси. Діючи як потужний стримуючий фактор проти ворогів, німецька (або «європейська») Atomwaffen просто спростила б складну справу політики безпеки і оборони.
Берлін не повинен клюнути на цей гачок. Для розробки і розгортання [системи] ядерного стримування, навіть в рамках європейської інституційної структури, яку ще належить розробити, німецьким політикам доведеться подолати побоювання населення щодо атомних бомб і юридичні зобов'язання щодо режиму нерозповсюдження, включаючи Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, який уможливив возз'єднання країни. Навіть тоді програма створення ядерної зброї була б складною в управлінні, суперечила б міжнародним нормам і потенційно погіршила б безпеку Німеччини, а не покращила б її. Німецький внесок в очолювані Францією сили євростримування, хоча і може позбавити Берлін деяких з цих труднощів, все одно зіткнеться з багатьма з них - на додаток до власних проблем з довірою і контролем.
Відверта розмова про статус Німеччини в умовах сучасних геополітичних змін давно назріла. Але німецька програма ядерної зброї (або провідний внесок у європейську) без ретельного зважування складнощів і небезпек, пов'язаних з нею, була б жалюгідним способом розпочати цю розмову.
Переглянуте Євро-стримування
Європейські лідери обговорюють участь Німеччини в ядерному євростримуванні ще з початку Холодної війни. Шарль де Голль скасував план кінця 1950-х років, який пропонував Італії і Німеччині доступ до французької ядерної зброї, що перебувала на стадії розробки. У 1960-х, 1980-х і 1990-х роках французькі пропозиції і німецькі відповіді щодо переосмислення ролі force de dissuasion (сили стримування) у спільній європейській безпеці закінчилися нічим, а французькі і німецькі лідери по черзі втратили до неї інтерес. (У своєму огляді ідеї євростримування дослідники Бенуа Пелопідас і Кьольв Егеланд зазначають, що ці дискусії гальмувалися протиріччями щодо того, хто контролюватиме франко-європейську ядерну зброю - Париж чи хтось інший? - у конфедеративній Європі, яка має проблеми із інтегрованою спільною безпекою).
Президентський термін Дональда Трампа дав поштовх новому раунду дебатів, який був підкріплений вторгненням росії в Україну. Посилаючись на агресію Москви та нібито ухильні зобов'язання Парижа і Лондона щодо європейської безпеки, впливовий політолог Герфрід Мюнклер у листопаді минулого року завдав другого поштовху, запропонувавши європейцям розробити власну програму ядерної зброї. (План Мюнклера передбачав колективний «ядерний м'яч», контроль над яким би передавався від одної європейської столиці до іншої). Невдовзі до заклику приєднався Йошка Фішер, додавши до побоювань Мюнклера, що Трамп після переобрання виведе Європу з-під американської «ядерної парасольки» або ж звести зобов'язання щодо її забезпечення нанівець. У лютому голова Ліберальної партії і нинішній міністр фінансів Німеччини Крістіан Лінднер написав, що про «ядерний внесок» Франції і Великої Британії в європейську безпеку дійсно слід «думати більше» - і Німеччині слід подумати про свій власний внесок. Лідерка виборчого списку соціал-демократів на виборах до Європарламенту Катаріна Барлі погодилася з тим, що [концепт] «євростримування» слід вивчати, як і її опонент, Манфред Вебер з Європейської народної партії.
Більшість аргументів на користь німецького «євростримування», включно з наведеними вище, мають одну з трьох форм. У першому випадку Німеччина розробляє власну програму ядерної зброї, поширюючи ядерне стримування на всю або частину Європи. У другому - Німеччина приймає політику «ядерної невизначеності», розвиваючи лише латентний ядерний потенціал. У третьому - Німеччина фінансує сили «євростримування», які використовують не німецьку ядерну зброю (в більшості дискусій - французьку або британську), беручи участь в європейському ядерному командуванні і контролі або очолюючи його. Попри швидку зворотню реакцію, значна частина німецької правлячої еліти, схоже, підтримує ту чи іншу версію цієї ідеї, хоча її конкретні деталі - зокрема, який внесок зробить Німеччина - залишаються туманними.
Ці аргументи з'являються в той час, коли німецька політика безпеки і оборони викликає дедалі більше роздратування. Десятиліттями німецькі лідери ходили по тонкій, навіть заплутаній лінії між ядерним роззброєнням і стримуванням. Зіткнувшись з двома конкуруючими тисками - суспільною відразою до всього ядерного і ентузіазмом еліт щодо НАТО - Берлін традиційно підтримував європейський контроль над озброєннями і водночас брав участь, хоча і досить тихо, в угодах НАТО про спільне використання ядерної зброї. (Цю спробу досягти неможливого іноді називають sowohl als auch - дослівно «а...також», але в перекладі це означає «мати все і одразу»). Покладання Берліна на розширені американські сили стримування також означає, як пише Міхал Ондерко, що «німецька громадська думка, по суті, розходиться з німецькою політикою».
Вторгнення росії в Україну перевернуло все це з ніг на голову, наблизивши німецьку громадську думку до все більш проядерних політичних уподобань еліт. У своїй промові «Zeitenwende» та інших виступах канцлер Олаф Шольц стверджував, що Німеччина повинна покладатися на своїх європейських партнерів і власний Бундесвер для стримування у все більш багатополярному світі. Коаліція Шольца пообіцяла збільшити оборонний бюджет Німеччини для досягнення цілей НАТО і оголосила про заміну старих німецьких винищувачів «Торнадо» на винищувачі F-35, здатні нести ядерну зброю. Нещодавні опитування громадської думки показують, що, принаймні на даний момент, більшість німців підтримують подальше перебування Берліна під американською «ядерною парасолькою».
Через два роки після промови Шольца і попри те, що новий міністр оборони широко оцінюється як привітний і компетентний, реформи конвенційних збройних сил виявилися дорогими, складними і суперечливими. На тлі цього тверезого ставлення до «Zeitenwende» питання «євростримування» знову повернулося в німецьке політичне меню. Чи може ядерна зброя стати дешевшою і швидшою альтернативою стримування агресії, ніж повільне оновлення хворого Бундесверу? Що ще може краще захистити Німеччину - або Європу - від російської агресії, ніж власний атомний арсенал?
Чому німецька ядерна програма може бути хорошим варіантом
На перший погляд, логіка участі Німеччини в незалежній європейській системі ядерного стримування є переконливою. Маючи власну ядерну зброю або беручи участь у спільному контроль над європейською, Берлін міг би убезпечити себе і своїх європейських партнерів від екзистенціальних військових загроз. Він міг би захистити себе від наслідків другого президентського терміну Трампа. Він міг би спроєктувати силу і лідерство в Європі і Європейському Союзі - або шляхом перезапуску французько-німецького «двигуна» європейської інтеграції, що зупинився, або, у випадку незалежної «німецької бомби», без допомоги того, що багато німецьких еліт сприймають як дедалі більш непередбачуваного партнера в Парижі, який полюбляє грати на публіку. І все це можна було б зробити, скоротивши довгий і важкий шлях до більш обґрунтованої стратегії безпеки, про необхідність якої «Zeitenwende» чітко дала зрозуміти як зовнішнім спостерігачам, так і керівництву Німеччини.
Ми вважаємо, що слідувати наведеній вище логіці означає потрапити в пастку суперзброї. Жертви пастки вважають, що одна-єдина технологія озброєння може врятувати їх від проблем. (Згадайте рекламні оголошення «одного дивного трюку» - простого рішення, про яке дев'ять з десяти оборонних інтелектуалів не хочуть, щоб ви знали).
Пастка суперзброї - це підвид техноутопічного (або технооптимістичного) мислення. Якщо всі людські проблеми мають технологічні рішення, то технологія може нас врятувати. Можливо, тільки технологія може нас врятувати. У будь-якому випадку, чим більше технологій, тим краще. І скрізь, де ведення війни і технологія стають приятелями, там з'являється пастка суперзброї.
Потрапляння в пастку суперзброї
Артикуляція швидких військових технологій сягає корінням ще класичної Греції. Нікколо Макіавеллі висловлював скептицизм щодо того, що лише фортеці можуть захистити правителя. Промислова революція значно збільшила руйнівну силу і дальність дії зброї, підштовхнувши прогресивну ідею про те, що суперзброя може, завдяки своїм спроможностям ведення війни, назавжди покласти край усім війнам. Ніл Реніч називає це «мир за допомогою суперзброї»: «стійка ідея про те, що зброя радикальної руйнівної сили може бути використана як інструмент для досягнення миру». На трон суперзброї претендувало все - від хімічної зброї до підводних човнів і літаків. (Стефані Карвін і Майкл Джон Вільямс стверджують, що захоплення Америки військовими технологіями робить її сприйнятливою до мислення про суперзброю).
Але ядерна зброя поки що стоїть осібно за ступенем своєї перспективності. Бернард Броді назвав її «абсолютною зброєю». Видатні інтелектуали, такі як Роберт Оппенгеймер і Ганс Моргентау, стверджували, що безпрецедентна руйнівна сила бомби призведе до припинення будь-якої війни у формі [появи] світової держави. Військові інтелектуали розробили теорію раціонального стримування, щоб довести, що планування ядерної війни може гарантувати, що вона ніколи не знадобиться. Пов'язані з нею ідеї про те, як ядерна зброя створює мир, такі як гіпотеза ядерного миру або ядерна революція, є більш нюансованими версіями цього мислення.
Ядерна зброя виділяється як надзброя зі зрозумілих причин. Жодна конвенційна зброя не може конкурувати з вибуховою силою ядерної. Всі ядерні пристрої, окрім найменших, в тисячі разів більш руйнівні, ніж найпотужніші види конвенційної зброї.
Руйнівна ефективність ядерної зброї означає, що вона обіцяє стримування за співвідношенням ціни і якості порівняно з потребами конвенційних збройних сил. У Сполучених Штатах післявоєнні політики розглядали ядерну зброю як спосіб стримування Радянського Союзу за порівняно низьку фінансову і політичну ціну. Як зазначає Фред Каплан у своїй нещодавньо виданій книзі, відповіддю президента Двайта Айзенгавера на «велике рівняння» - як забезпечити післявоєнну глобальну присутність Америки, не грабуючи при цьому банк - було інвестування в ядерну зброю. Ця логіка лежала в основі стратегії стримування НАТО часів Холодної війни, яка розглядала Радянський Союз як умовно переважаючого супротивника, якого можна стримати лише більшою силою ядерної зброї. Вона також може пояснити ядерну політику росії після холодної війни, яка прагне виправити умовну меншовартість росії по відношенню до НАТО. І вона дає переконливе пояснення, чому деякі держави, що володіють ядерною зброєю, такі як Пакистан або Північна Корея, прагнули до створення бомби. Не маючи ресурсів своїх суперників-великих держав, вони розробили єдиний вихід зі скрутного становища: надійне ядерне стримування. Колишній президент Пакистану Зульфікар Алі Бхутто вловив цю логіку, заявивши, що «немає конвенційної альтернативи» ядерній бомбі.
Стримування лежить в основі нинішніх німецьких дискусій, які зосереджені на російській агресії і незалежності європейської безпеки. Логіка стримування НАТО часів Холодної війни - це те, що є привабливим для «євростримування» сьогодні: ядерне стримування компенсувало б європейську або німецьку слабкість у сфері конвенційних озброєнь. Можна навести переконливі аргументи на користь того, що ядерне стримування досі стримувало як російські, так і американські дії в Україні. Воно також могло б запобігти переростанню російського вторгнення в ширшу регіональну або навіть великодержавну війну.
Але ядерна зброя обіцяє додаткові переваги претендентам на ядерну зброю, окрім стримування росії. Ядерна зброя може бути використана для примусу або тиску на інші держави. Її розробка і управління нею дають урядам можливість здійснювати цивільний контроль над головним військовим активом. Інвестиції в ядерну зброю як центральний елемент оновленої стратегії національної безпеки можуть утримати Берлін на чолі програми ремілітаризації, надаючи йому важелі впливу за кордоном.
Деякі дослідники відзначають, що ядерна зброя також приносить «символічну» силу. Як і у випадку з авіаносцями чи космічними програмами, уряди можуть створювати ядерну зброю, тому що вона надає престижу і статусу. З цієї точки зору, ядерна бомба є чимось на кшталт сумочки «Біркін» для міжнародної системи: непереборна для тих, хто прагне статусу, саме тому, що її важко, навіть небезпечно, отримати. Історичний досвід показує, що рішення Франції про ядерну зброю було зумовлене занепокоєнням щодо занепаду її величі, а у випадку Сполученого Королівства аналогічну роль відіграло занепокоєння щодо статусу.
Участь Німеччини в системі «євростримування», не кажучи вже про незалежну німецьку ядерну програму, майже напевно вплине на міжнародний статус Німеччини. Вона могла б одним махом відновити паритет з Францією і Великою Британією під егідою оборони. Берлін міг би заспокоїти занепокоєння щодо своєї ремілітаризації (зрозуміле з огляду на історію Німеччини), взявши на себе більш активну роль у колективній європейській безпеці і допомагаючи поширити ядерне стримування на інші європейські країни - поряд з Францією або замість неї.
Чому німецька ядерна програма - це погано
Ми вважаємо, що вищесказане, яким би спокусливим воно не було, видає бажане за дійсне. Потрапляючи в пастку суперзброї, керівники у Берліні ризикують проігнорувати невизначеність ядерного стримування, операційні та політичні витрати на ядерну програму, а також широкі протиядерні настрої як серед політичної еліти, так і серед німецької громадськості. Як неодноразово зазначали політологи, теорія раціонального стримування, яка сьогодні лежить в основі ядерної політики, абстрагується від того, як насправді мислять люди. Люди схильні до безлічі когнітивних упереджень, які спотворюють те, як вони сприймають інформацію, зважують ризики і приймають рішення, особливо в умовах стресу. Раціональне стримування може також парадоксальним чином покладатися на невизначеність або «ірраціональні» пристрасті, такі як страх і помста.
Історичний досвід підтверджує цю психологічну критику. Проблема ядерного стримування полягає в тому, що воно відбувається в заплутаних, реальних умовах, а не в лабораторних експериментах чи матрицях окупності. Оскільки стримування завжди відбувається в певному контексті, успішне стримування вимагає правильного контексту, «спільної системи координат», де «червоні лінії» і сигнали взаємно зрозумілі усім сторонам. За відсутності такого контексту сигнали можуть бути неправильно витлумачені, червоні лінії не зрозумілі або знехтувані. У кризі за кризою кроки, зрозумілі одній стороні для стримування агресії, сприймалися іншою стороною як агресивні. Підсумовуючи досвід Холодної війни, Річард Нед Лебоу і Дженіс Гросс Стайн стверджують, що стримування «схоже на потужні, але дуже небезпечні ліки»: якщо ввести неправильну дозу, можна вбити пацієнта. У своїй нещодавній критиці Метью Євангеліста розвиває цей аргумент далі: ядерне стримування тоді і зараз не «спрацювало» так, як передбачалося, а скоріше «посилило небезпеку ненавмисної війни». Ця небезпека зберігається». Інші нещодавні огляди погоджуються з цим [твердженням].
Ця критика має змусити німецьких політиків замислитись. Наш аргумент полягає не в тому, що стримування, або навіть ядерне стримування, ніколи не спрацьовує. Скоріше, стримування далеко не автоматичне. Навіть дві найдосвідченіші ядерні держави, Сполучені Штати і Радянський Союз, неправильно інтерпретували практику стримування, що часто наближало їх до ядерної війни, а не віддаляло від неї. Хоча стримування, можливо, і працює в Україні, удача, ймовірно, також відіграє певну роль. У конвенційному стримуванні є місце для спроб і помилок. Похибка ядерного стримування настільки ж мала, наскільки великими є наслідки. Чи може Берлін бути впевненим, що завжди діятиме в такому чіткому контексті, чи правильно дозуватиме свої дії?
Довіра є складним питанням
Берлін все ще може просуватися вперед, незважаючи на цей неоднозначний досвід. Правляча коаліція може сказати, що можливі вигоди від незалежності у сфері безпеки та страхового полісу на випадок російської агресії варті ризиків. На цьому етапі Берлін зіткнеться з перешкодами більш адміністративного характеру: складним завданням розбудови, підтримки та експлуатації ядерної програми в складному контексті європейської безпеки. Надійне ядерне стримування - це не так просто, як виготовити боєголовку (або навіть десяток) і поставити крапку в цьому питанні. Щоб бути надійними, програми ядерної зброї потребують організацій і операцій, які є дорогими, складними і важкими в обслуговуванні. Саме збагачене паливо змушує крутитися багатьох нердів від ядерної зброї: від ядерного командування і контролю та цивільного нагляду до розміщення, націлювання і планування - операції з ядерною зброєю є далеко не простими. Організації, відповідальні за ядерну зброю, також схильні до помилок, нещасних випадків, негнучких процедур, бюрократичної боротьби і міжвідомчої конкуренції, що призводить до результатів, які слугують інтересам організації, але можуть загрожувати національній безпеці.
Водночас Німеччині бракує структури збройних сил, технологій, досвіду та інфраструктури, необхідних для створення і підтримки надійних сил ядерного стримування. Берліну доведеться реконструювати власну ядерну промисловість або придбати необхідні матеріали, ноу-хау і технології з інших країн. Можливо, Берлін захоче випробувати свої ядерні боєголовки з оперативних міркувань і з міркувань довіри, що порушить питання про те, де він їх випробовуватиме і проти кого вони будуть спрямовані. Йому доведеться з нуля розробляти систему ядерного командування і управління, комунікації і позиціонування, інтегруючи запропоновані ним арсенали в оновлені плани безпеки, оборони і ведення выйни. Хоча нинішні дискусії свідчать про те, що ядерне стримування має замінити конвенційне, ці два види стримування мають бути узгоджені таким чином, щоб вони не працювали один проти одного. Тип ядерного арсеналу, який розробляє Німеччина - від потужності боєголовок до засобів доставки і цілей - має бути узгоджений з структурою сил і вибором конвенційної оборонної стратегії, такої як оборона на основі зміцнення довіри або передового розгортання. Цивільному і військовому керівництву Німеччини доведеться планувати, а отже, ретельно обмірковувати, що означає потенційно вести ядерну війну. Ці плани були б ще складнішими в умовах європейської угоди про спільне використання ядерної зброї або «парасолькової» угоди. Простіше кажучи, німецьке мислення у сфері безпеки і оборони буде повністю перероблене - завдання для Геракла, зважаючи на те, що Німеччина зараз має проблеми із реформуванням навіть своїх конвенційних збройних сил. (У резонансних статтях минулого року стан Бундесверу описувався як щось середнє між «жахливим», «похмурим» і таким, що «має пройти довгий шлях»).
Багато з цих технічних проблем допускають технічні рішення, до певної міри. Але Берлін також зіткнеться з політичними перешкодами, як всередині країни, так і за кордоном, які важко подолати. Німецькому уряду доведеться переглянути свою стратегію безпеки в Європі, в НАТО і по відношенню до Франції, які можуть неохоче або навіть вороже ставитися до ідеї ядерної Німеччини - навіть якщо вона буде обмежена європейськими інституціями.
Зіткнувшись з оперативними труднощами або взявши приклад з Ізраїлю, Берлін може відмовитися від повноцінної ядерної програми, обравши один з двох інших варіантів, які часто обговорюються: навмисну ядерну невизначеність або угоду про розширене стримування під керівництвом Німеччини з використанням французької ядерної зброї. Ядерна невизначеність, ймовірно, буде складною з огляду на щільну інституціоналізовану мережу співпраці - Європейський Союз, НАТО, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, - до якої Німеччина є прихильником. І навіть ядерна латентність і витрати, пов'язані з нею, викликали б гнів потужних внутрішніх виборців: не лише «Зелених», але й переважної більшості німецьких громадян. Якщо німецька громадська думка залишиться протиядерною, такий крок майже напевно означатиме приреченість урядової коаліції, яка його підтримала.
Фінансована Берліном французька система «євростримування» пропонує легший шлях до ядерного стримування, ніж власна німецька ядерна програма. Вона позбавила б німецьких лідерів від багатьох згаданих вище труднощів, замінивши потенційно ненадійний ядерний арсенал Вашингтона ядерним арсеналом Парижа на. Однак, якщо не відбудеться кардинальних геополітичних змін, окрім вторгнення росії або переобрання Трампа, ми вважаємо, що у Франції (не кажучи вже про Велику Британію) немає жодних причин «жертвувати» цю стратегічну, організаційну і технологічну інфраструктуру для спільного європейського ядерного стримування. Як і деякі попередні французькі президенти, Еммануель Макрон неодноразово запрошував партнерів до стратегічного діалогу про взаємозв'язок між європейською безпекою і французькою ядерною зброєю (остання, за його словами, може сприяти захисту першої). Але його радники також чітко дали зрозуміти, що це будуть делікатні і тривалі дискусії - і що Франція не буде ділитися командуванням і контролем. Німеччина поки що не приєдналася до цих переговорів. Як і в минулих дискусіях, ідея франко-європейського стримування наштовхується на складнощі спільного використання ядерної зброї: з ким, за яких умов і як.
Навіть якщо франко-німецьку ядерну парасольку вдасться організувати, вона буде страждати від тієї ж невизначеності щодо довіри, що і всі розширені ядерні сили стримування. По суті, постало б питання, чи готові французькі лідери проміняти Берлін на Париж (не кажучи вже про Нарву) перед обличчям російського нападу. За словами німецького дослідника Ульріха Кюна, який був гостем подкасту Thinking the Unthinkable, «це не те, що французи думають про це питання протягом десятиліть. Вони не мислять в термінах розширеного стримування». Таке «євростримування» на чолі з Францією також потребуватиме певного внеску Німеччини - безумовно, в бюджет, але, можливо, також і в інфраструктуру, системи доставки, командування і управління і навіть у базову доктрину, яку доведеться переробити в європейських рамках.
Щоб реалізувати будь-який з цих варіантів, німецьким лідерам доведеться суттєво змінити післявоєнну протиядерну думку громадськості своєї країни таким чином, щоб програма створення ядерної зброї могла отримати після припинення бойових дій в Україні. Цікаво, чи є російське вторгнення або навіть гіпотетичний вихід США з гарантій ядерної безпеки достатнім стимулом для такої перебудови. Непопулярна політика, керована елітами, може також поглибити дефіцит демократії, який розділяє європейських виборців та їхні еліти і який підживлює реакційний популізм по всьому континенту, як припускають Пелопідас та Егеланд.
І останнє, але не менш важливе: Берлін, ймовірно, порушить міжнародні норми нерозповсюдження ядерної зброї, в яких він відіграє провідну роль. Навіть у випадку спільного євростримування німецьким політикам доведеться переформулювати, скасувати або просто піти на порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору «Два плюс чотири», які зобов'язують Німеччину дотримуватися без'ядерного статусу. Коли Україна і Казахстан успадкували ядерну зброю від Радянського Союзу, вони нормалізували відносини із Заходом і обрали національний шлях та ідентичність, зосереджені на нерозповсюдженні. Німеччина, по суті, зробила б протилежне: відмовилася б від півстолітньої ідентичності нерозповсюдження і, у випадку незалежної ядерної програми, навіть наблизилася б до статусу вигнанця.
Попереду складний шлях
Жодна з перерахованих вище цілей не є добре захищеною. Поточні події - навіть «Zeitenwende» - нагадують нам, що геополітика, альянси, громадська думка і навіть національні ідентичності є гнучкими. Заповзятливі люди можуть скористатися мінливими, невизначеними часами, такими як наш, щоб запровадити нові режими і порядки. Звичайно, підприємливі політики або публічні інтелектуали цілком можуть запропонувати ядерне озброєння, не зважаючи на пов'язані з ним витрати і обмеження - не тому, що вони не знають про них, а тому, що вони вважають це швидким способом підвищити свій публічний авторитет і рівень безпеки напередодні європейських і внутрішніх виборів.
Але немає нічого складнішого, нагадує нам Макіавеллі в «Государі», ніж поставити себе на чолі запровадження таких нових порядків. У політиці, як тоді, так і зараз, інновації не даються новаторам легко.
Однак вони мають рацію в одному ключовому моменті: Берлін зараз має можливість переосмислити свою національну безпеку. Якщо німецькі лідери захочуть скористатися нею - а все більше свідчень вказує на те, що вони можуть не захотіти - ми закликаємо їх добре зважити, чи варті високі витрати на ядерну програму її передбачуваних переваг. Ядерний варіант може здатися спокусливим, оскільки він є прямим шляхом вперед. Але для Німеччини буде краще, якщо її еліти зосередяться на реформуванні своєї стратегії конвенційної безпеки, а не на швидких рішеннях і мріях про суперзброю.
