Самотня осінь…
Черкаси не такі і великі, але так тиснуть, місто в якому я б хотіла, щоб мене ніхто не знав…Тут живе дівчина на ім'я Аделіна. Їй було 30, але життя, яке вона мала, здавалося безрадісним. Її пряме, довге і густе світле русяве волосся обрамляло її обличчя, а маленькі губи та прямий ніс надавали їй певної вразливості. Вона сиділа в кафе з келихом вина, розмірковуючи про своє місце у світі.
Аделіна виросла під піклуванням бабусі, яка не віддавала її матері до трьох років. Бабуся давала їй почуття захищеності, але водночас культивувала ненависть до матері та батька Чому я не з мамою? Чому вона не хоче мене? Чому вони так зі мною поводяться? — запитувала себе Аделіна, граючи в порожній кімнаті, де не було друзів або знайомих.
Коли мамі вдалось вирвати з рук бабусі свою доньку, ми поїхали в Донецьк ,це були 2000 роки. На той момент я боялась відходити від мами. А зараз…Хто я? — думала вона, дивлячись у вікно. Чому я існую? Всі навколо живуть, радіють, а я? Я замкнулася в своїй бульбашці, неначе це мій захист. Але чи це справжній захист, чи просто втеча?
Вона уникала людей, які могли б зайняти її думки або, не дай Боже, ставити запитання про її життя. Кожен, хто проходив повз, був просто знайомим, а не другом. Чому я не можу з ними спілкуватися? Чому мені так важко відкритися? — запитувала вона себе, відвертаючись від облич, що сміялися та розмовляли.
Кожна спроба стати будувати стосунки закінчувалася невдачею, і з цим болем жило в її душі відчуття безпорадності. Чому я не можу відчути радість? Чому так важко зламати це замкнуте коло? — думала Аделіна, обираючи між келихом вина і самим собою.
Темрява, яка її оточувала, починала шепотіти їй про ненависть до себе. Чому я така безпорадна? Чому не можу бути кращою? — міркувала вона, відчуваючи, як цю ненависть підкріплює її безвихідь. Я ж не заслуговую на щастя. Я просто тінь, що блукає в цьому світі. Ці думки щодня споживали її душу, перетворюючи її на об'єкт для власного осуду.
Коли в голову приходили думки про самогубство, вони зливались із ненавистю до себе. Чи буде світ краще без мене? Чи припиниться цей біль? — міркувала вона, намагаючись знайти виправдання своїй безвиході. Але що, як є ще надія? Як я можу знати, що попереду не буде нічого хорошого?
Чому , коли подзвонила її подруга з Івано-Франківська, вона не передзвонила знову. Бо я їй не вірю, їй не шкода , як вона про це говорить.
Її телефон запищав, і вона глянула на повідомлення від знайомої. Чому вона пише? Чи не розуміє, що мені не потрібні ці спілкування? Я ж не готова до цього. Вона швидко натиснула кнопку «ігнорувати». Це краще, — думала вона. — Ніхто не зрозуміє, що коїться всередині мене.
Поглядаючи на келих, вона відчула, як алкоголь заспокоює її розум. Це — мій єдиний друг? — запитувала вона, але відповідь завжди залишалася незрозумілою. Вона знала, що це не вихід, але в цей момент це здавалося єдиним способом пережити біль.
Я ж ніколи не відчувала справжньої любові до себе, — думала Аделіна, закриваючи очі, щоб не бачити світу, що її оточував. — Як можу сподіватися, що хтось інший полюбить мене?
Вона поринула в думки про те, як важко знову довіритися, як важко зробити перший крок до зміни. Чи зможу я коли-небудь вийти з цієї темряви? Чи знайду я в собі сили почати все спочатку?
