Думки мої були трагічні, та благо,- погода стояла чудесна, а в хорошу погоду і серце робиться легшим. Я йшов по парку, без ніякої цілі і нічого такого не думав, про щоб було цікаво тут написати. Непомітно сам для себе я опинився у старій і глухій частині парку. Доріжка по якій я йшов уже закінчувалась, бруківки вже не було, а протоптана стежка ставала все вужча і вужча. Трохи далі я побачив стару лавку, вирішив до йти до неї і скористатись нею.
Коли я вже стояв у метрі від цієї лавки то і не знав чи можна сідати на таку лавку, вона здавалось була ще з якогось позаминулого століття і вся й без мене ледве стояла на своїх ногах. Ця постаріла лавка якраз була така як мій настрій.
Я почув чоловічий голос, він був далеко, і коли вітер дув у мою сторону, то звуки чоловічого голосу долітали разом із ним. Я пішов на цей звук.
Чіпс каже у мене є погана привичка,- пхати ніс у чужі справи. І ще каже,- що він упевнений, що через це я своєю смертю не помру. Голос чувся уже близько, чулось і жіноче легке всхлипування біля цього чоловічого голосу. Я мусів неодмінно чути і знати про що говорить ця пара. Ніщо так не помагає в своєму особистому горі, як коли дізнаєшся про чиєсь, ще більше горе. Так завжди у мене було. Не тому що я злорадствував тим, кому погано. Але думка що погано не тільки мені, а й ще комусь, що їм може і вдвічі важче як мені, але ж вони якось дають собі раду, ця думка давала мені оптимізм що і я маю дати собі раду, коли вони змогли. Напевно підсвідомо, не усвідомлюючи цього мене тягнуло до цієї парочки. Незабаром між мною і ними було метрів із чотири і я чув кожне їх слово, нас розділяв хіба густий і довгий кущ, хоч і не високий, якоїсь рослини, яку я затрудняюсь назвати.
- Ти мусиш це зробити. Так багато хто робить. Твої батьки не будуть знати, і мої не будуть. Лікаря я уже знайшов. Завтра на 14.20. Він буде тебе чекати в кабінеті. Це буде не довго. Завдаток я вже дав, решту додам після.
Дівчина слухала і нічого не відповідала, лишень всхлипувала, одночасно із цим вскидуючи своїми плечима і часто закривала лице обома руками й похитувала головою вліво-вправо.
Про зовнішність цих людей нічого конкретного сказати не можу,- вони стояли до мене спиною. Одягнуті були по-звичайному. Нічим не виділялись. Навіть про їх вік не можу сказати, бо лиця їх не бачив. Руки до ліктів дівчини були оголені, можу сказати лишень що вона була смуглява, вище середнього росту і худа. Спутник її був на голову вищий і весь час смикався.
Вона перебила його :
- Я вже ім'я придумала, не знаю буде хлопчик чи дівчинка тому я два придумала.
- Хто тебе просив придумувати ? Ну якщо придумала то нехай буде, запиши десь їх, от коли одружимся тоді і назвеш їх як схочеш, мені все рівно як вони будуть називатись, але зараз тобі треба зробити то, що треба зробити в таких випадках !
Вона знов час від часу всхлипувала, він знов щось їй пояснював і смикався.
Вона не хотіла робити цього, але він мав на неї очевидний і сильний вплив - так мені здалось. І скорше всього, буде так як часто буває. Вона піде на той крок,на той поступок, а вже переступити той поступок свій і жити далі не зможе.
Буває людина довго наважується на якийсь крок, бо усі той крок роблять, довго наважується і все таки зробить той крок і думає що вона буде жити далі спокійно, бо вона як усі. А вона не як усі. Вона краща як усі. Вона крок зробить, поступок зробить, як усі, але переступити через той поступок уже не зможе. І скільки мук совісті їй треба буде пережити. Скільки сліз, відчаю, зусиль над собою, скільки кіл пекла обійти треба бути їй поки прийде покаяння, сповідь і прощення цього поступку. І якби такій людині, в момент коли вона вагається, хтось вискочив з кущів і сказав декілька слів :
- Не роби цього ! або :
- Не слухай нікого ! або навіть сказав одне слово, всього лиш одне слово :
- Опам'ятайся !
То може цього б досить було щоб ваги совісті качнулись у другий бік і людина не стала вбивцею. Щоб в утробі появилось нове життя, а не щоб у цій утробі вбили чиєсь життя. Деколи одне слово в потрібний вирішальний момент - і діло займе зовсім інший оборот. Деколи людина відчуває совістю своєю як правильно, а всі її до іншого клонять і вона зробить як її клонять, бо ніхто її не підтримує, але якщо хтось, навіть не знайомець якийсь, скаже їй те слово, те слово що і совість їй його говорить, то вже достатньо буде цих двох сил, совісті її і чужого обнадійливого слова, і совість її і чиєсь обнадійливе слово, в парі вони переважать вагу рішень і людина розправить крила і взлетить над прірвою, а не скажи ти їй того одного слова, то вона впаде в прірву, а крила не розправить, бо всі їй говорять, що крила не для того, що зараз не треба розправляти, потім колись розправиш.
Я уже глибоко вдихнув повітря, вже одною рукою відхилив той кущ щоб пролізти через нього і підбігти до них й сказати це слово. Але подумав, як же я не знаючи ситуації можу ось так безцеремонно, нагло вмішуватись в стосунки чужих мені людей. А якщо він, цей хлопець,- поб'є мене, він постійно смикався, виглядав якийсь не врівноважений, хто його знає що у нього в голові.
Я видихнув, розвернувся і пішов у ту сторону звідки прийшов. Я йшов і думав... Правда в тому, що я сьогодні міг спасти двох людей. Емму від цього хамелеона і міг спасти цю нещасну вагітну від завтрашнього вбивства. Але правда ще і в тому,- що слабкі люди - ніколи нікого не спасають !
