(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування).
16. прокид (фентезі).
прокидаюся із думкою, що навколишнє все - маячня, дурниця, фантазії сну про міжзоряний простір та час. тому, що простору не існує взагалі. а час?… - він лише задля підрахунку наших вчинків, підсумкова риска під усіма нашими справами…так мені чомусь думалося, коли прокинувся після казна з яких часів перебування в анабіозі в тісній капсулі міжзоряної станції…значуще усе (далі думав собі я) - навіть рука, кожен палець на ній, кожен нігтик…не кажу вже про клітини, які створили таке диво як наша рука… - роздивляюся її оце своїми сонними очима із розумінням, що прокидаюся, що вже вирують думки, думки жваві і все про життя.
…в усьому присутнє житя і в усьому воно улаштоване гармонійно: у камінні, в піску, в пилюці, в усій флорі та фауні, у сонці, планетах, зірках, в інших видимих та незнаних нам іще світах, в усіх всесвітах - і в тих, що відомі нам та які ще будуть колись нами віднайдені… - скрізь усе наповнене та безупинно наповнюється життям, яке гармонізоване законами світобудови…і попри всю могутність та нездоланність смерті, життя завжди перемагає! в усьому присутня логічність існування. лише людина алогічна - соціальна вона схильна до асоціальності, соціоапатії…і добре, що вона не вічна, смертна. бо обдарована вічною душею, людина недбала, байдужа до навколишнього світу ПРИРОДИ. обдарована розумом - сіє бруд та згубу своєю присутністю у Всесвіті. ми створили навколо себе лептонну пустелю…о! ці лептони…вони нагадують мені попелицю, тлю, що пожирає рослинність та усе живе навкруги. і немає від неї порятунку! щось подібне відбувається і з нами - в намаганні досягти ідеального комфорту, губимо світ свого існування…
думав я, прокидаючись ранком від довгого сну. ворухнув мізинцем аби пересвідчитись - я є у світі та здатен рухатися у цьому світі живих. рухатися далі, у буденність вже насталого дня. і як це чудово! рух та житя не від’ємні, не можливі одне без одного…і що може бути важливіше, цінніше за це?…віка мої здригнулися і очі мої остаточно відчинилися навстіж наче вікна до світла, до світу нового дня. і то була стрімка та чудова мить прозріння очей…прозріння, яке дарувало визволення від майже нездоланної сили ліні, що м’якими обіймами утримувало в нерухомості усе моє тіло.
…я не такий, якого себе удаю - подовжив свої думки та дмухнув остуджуючи чашку з гарячою кавою. так, звичайно, я винятковий, не такий як інші… - я єсть я! не визнаю цілодобові зміни масок разом зі зміною сутності в людині, підлаштування її під примхи метушні, меркантильності, марноти марнот…а саме - не відрізнятися від інших в той самий час, тримаючи в собі зовсім протилежні бажання. неоднозначність людини в її багатоликості внутрішнього змісту. адже добре відомо і я пам’ятаю про те, що світ людей - базару подібний, ринку. в ньому суцільний колообіг розпродажу казна скільки вже перекупленого. але ж і гра там відсутня - життя не театр, а торжище всього та всякого - від різновиду товарів до людських цінностей. і мислення про тому багатовимірне, націлене на приниження тих цінностей до збоченості людської…у чому полягає та збоченість? у тій самій багатоликості. у тому, що… - одне мовлю, протилежно вчиняю; третє маю на увазі; четверте тримаю в пам’яті; п’яте вигукую та ним же вбиваю; шостим плачу, ридма ридаю, жалкуюся з причини й без причин; сьомим живу; про восьме мрію; дев’ятим молюся; десятим крию москалицею, матюками дев’яте та усе вище означене; одинадцяте обов’язково проп’ю; дванадцятим осуджую та сміюсь над одинадцятим; тринадцятим усе проклинаю та ненавиджу; чотирнадцятим щиросердно прошу прощення за тринадцяте; п'ятнадцяте тримаю за пазухою міцно, “смачно” скрученою дулею всім, усьому; пнуся до слави шістнадцятим і так далі та тому подібне… - і все то під супровід неодмінної постійної зміни масок. Господи! і у цьому всьому середовищі я змушений буду існувати?!…я ж терпіти не в силі всякої машкари! і як би гарно вона не виглядала, чи личить або не личить вона обличчю або душі - мені соромно буде, бридко, огидно за себе через те “маскування”. до того усього - удаваність, фальш бруднитиме, втомлюватиме, мучитиме і так вже стомленого мене від самого розуміння істинності такого буття. а ще - я знаю! - тут, у цьому сьогоденні, в яке я оце входжу нині обов’язково отримаю своє від якоїсь то маски під усіляку свою, за яку буду схований “Я”…навіть під най вишуканішу мімікрію душі!
…але що там верзлося мені спозаранку?…ага! ну, так, звичайно ж - простору не існує! і то є факт беззаперечний - є лише середовище, в якому перебуває у русі по життю моє тіло, вмістилище фізичної суті та духовність істоти, створіння Господнє, Я…в тому русі завжди згадую заповідь розумних попередників - чистіше споглядай зірки та не забувай про шлях, що веде тебе під небо. а щодо часу… - то моє життя, яке неможливо обчислити і означити якоюсь там кількістю цифр. життя моє безмежніше за Всесвіт своєю загадковою індивідуальністю, неосяжною таїною моєї самоти самот…зауважив собі мовчазному…
остаточно прокинувся після філіжанки міцної кави. вдивляюся стривожено як стрімко наближається рідний дім, якого покинув начебто учора, але ж…але ж стільки проминуло часу! уявити навіть важко, скільки…
17. вона розмовляла (…поміж берегів).
…поза обрієм річку брудну ти тоді (вже давно) подолав дуже легко та просто - наче виконав крок з фізкультурних занять під суворо прискіпливим наглядом вчителя. після кроку - стрибок! не у прірву…о! ні…а на берег, в туман невимовно густий і так схожий на піну кипінь, яка біла по білому швидко збігала з каструлі, згорала на чорне їй на боках…і ось вже яріла чорна смола!
ти у кріслі сидів та про щось лепетав і - усміхнений! - руки простяг…випадково торкнувся вогню та… - опікся! заплакав ридма, надсадно, щосили кричав. та не бачить ніхто і не чує тебе. лепетання та крик зі сльозами (прозоро і чисто по лицях які)… - зрозуміти не зможе ніхто твою мову і заклик твій істеричний в біді пустелі пустої…лише жінка ота розуміє…
напівпрофіль її з телефоном мов тінь…і вуста їй торкалися трубки. розмовляла із кимось вона у сусідній кімнаті. а ти немовля і пожежі згасити не в змозі! і тоді у цю мить відчайдушного відчаю ти, коли все - раптом всюди усе! - загуділо в огні, у пожежі…ти побачив відреченість, жах та розгубу в її дивовижних очах мовчазних та здивованомертвих.
…і тепер оце знову - ця річка брудна…що початком від тої, з дитячих фантазій та маячні не дитячій, в страшній самоті від безвиході мусиш річку цю подолати, у морок ввійти… - знов від кроку стрибок у туман, що біліє стіною із хмар в розбудові зважнілих похмурих реалій у побуті днів, у буденності сірій, не знаній, чужій, не затишній в надто задушній білій пітьмі.
стоїш біля річки, питаєш себе «… - вервечкою хвиль дзенькотять біля ніг каламутні, холодні, стрімкі…ці води - як доля вони? а чи фатум? межею між світом людей та несвітом темним?…чи то вигадки лиш від дитячих наївних уявлень про все, що рухалося, гомоніло?…»
…фантазує розпалений мозок…………………..
18. місячної ночі.
в безмежній тиші спогади пред очі. мов книжні сторінки розгорнуті у попіл в попелищі одна за одною…в холодне небуття. і сірий попіл невагомо на крилах темних враз подовжений у світ ілюзій, фантазій та омани… - там всі шляхи у заростях тернових.
і лабіринти хитрі там - в безвихідь, в кут глухий, у загадку та страшну таємницю! там з вишкіром, з хихиканням рипливим з гидот гидота… - зрада! аж зашкарубла вся у злі сестра терору, вбивств та воєн… - середній палець від її руки обіцянкою миру в сьогоденні.
…із дня на день в тих спогадах миттєвістю минає мить просвітлення в тумані від заходу на схід, зі сходу в захід…одна за одною клонована безглуздість в картиночках надій, запльованої мрії, удаваної віри шахрая. і зорепадом з того - спалені зірки, розчарування, розпачі у днинах, сум, сплюндроване кохання, нікчемний сквирк з удаваного болю…у відчаю - фатальність всіх учинків. в уламках спогадів усіх - мигтіння тіней та облич знайомих та чужих і взагалі незнаних, милих, осоружних, з ворожим вереском погроз, пітьма і - холод…холод!
усе в тих спогадах - яскрава мить згасання буття твого…там подих твій останній поміж зірок в безмежності життів…в бентежній тиші місячної ночі.
19. перегортаємо сторінку…
перегортаємо сторінками життя. одну за одною в роках…та плутаєм минуле з сьогоденням.
прийдешнє недосяжне - недоторканне, просипалось дощем серед зими. замерзлою стежиною збігає стрімким нестримним струменем до цілі, не відає якої сам Творець цього всього увічненого будня…буттям якого звем. і фрагментарно селфуємо себе та все, що є навколо. толочим час у діжці виноградній гоготунами - веселі до байдужості, дотепні, безтурботні. марнотні в самоті вдивляємося в світ крізь крапку діафрагми у космос, в німоту, в складні, заплутані безмежності світів…та прагнемо легкої простоти.
і мислим так - рік накидав від нас тюпцем. наздоганяти мусим вже наступний, але тепер старанно, ще завзятіше - чи вистачить нам сил на те, зусиль, наснаги, вміння розумне все привести до пуття?…та вияснити врешті чого в сучасності ми варті?…звертаємось до Бога? а Бог мовчить?…мовчить нам Бог! Йому і так усе відомо…усе про нас Він знає.
отож, за звичкою цей рік перегортаєм як щось смішне до бісиків! пусте та недолуге. але з надіями на краще…та пишем далі книгу майбуття - життя триває.
20. природний відбір.
мабуть з глузду з’їхав би Дарвін на відбір цей блюзнірський, метаморфозний у цій халепі - неодмінно розумне тут гине, а дурне закладається в розріст - закладається в нішу примирень, у байдужість, в мочар зневір’я.…та нема тобі діла до інших! як до тебе всім іншим також…у занедбаному цьому місті - українському, в Україні! - окупованого москалем.
а з вечірньої сутіні тихо двері ночі відчиняться навстіж! і увійдуть зорі та місяць разом з хмарами від небокраю - ляжуть килимом, сходами в спогад, що (з малюнка у рамці настінній) водоспдом спадає бурхливим у самотність болем та сумом…і задумливістю зачарує, позирне крізь заплющені очі та штормами могутніми серце на тонкому гребені хвилі здійме враз у часовий простір! бризки хвилі зійдуть від очей утоплених в спогад та мелодіях видзвону річки вмить розстануть, висохнуть, всохнуть в іронічному посміху віку, зосереджений що на своєму, заклопотаного сьогоденням… - лихоліттям віни та руїнами…і життям, що не варте і кіхтя тої мертвої свійської кішки, що під обстрілами москаля - окупанта! - випадковою кулею вбита.
