(мініатюри, нариси, короткі оповідки та віршування).
51. літнім днем у ліні.
літо…на сонці усі +35, а може і вище за Цельсієм. після вранішньої прогулянки я сховався у тінь, ліг у саду під вишнею..краса! тут так затишно…але не так вже і прохолодно, як очікувалося. та все одно - тут гарно. тут усе кудись суєтно та хаотично поспішає всіляка комашня та дрібні докучливі комахи, пурхають різноколірнокрилі метелики та лелійнокрилі бабки, дзижчать оси, бджоли, джмелі…а наді мною - павук сковзає, бігає по своєму плетиву, легіт гойдає його разом із вишневою гілкою та листям на ній. про щось шепочуть трави, кивають привітно до мене квіти… - і я у відповідь привітався із ними, лежачи під густокронною вишнею. і птахи…у таку спеку влаштували у саду короткочасну метушню за ягоди на вишні, ластівки ширяють у сині небес і тим злетом своїм пишуть розповідь про свої мандри по світу та стрімко час від часу пікірують униз, ловлять на льоту комах… - наче підказують мені, що не можна постійно кружляти зі своїми думками десь у висотах небес, потрібно повертатися - хоча б іноді! - до суто земного.
але мені ліньки…мені лінь і цікавості не маю - ніякої! - до всіляких там сьогоденних справ та подій…їх не існує! існує лише біль, розчарування та розпач. то ж… - байдужість огортає мене, заплющую очі та засинаю. прокинувся ж від стрибка коника, який стрибком своїм наче щиглем витяг мене зі сну та всівся мені на носі. я дивився на нього, він на мене. «…ледар ти!…» єхидно мовив раптом він та зістрибнув з мого носа у гущавину трави. і я згадав про свої дві пляшки пива, що прикупив на шляху до хати. витяг одну з поліетиленової сумки і з прикрістю зауважив собі, що вона тепла. зробив кілька ковтків і… - на диво гарно пішло…а десь, з віддаля долинула канонада - нагадала, що я в окупації, що йде війна - москаль краде (по суті, вже вкрав!) у мене мою вітчизну та роздає (падло!) свої паспорти, а москвофіли-прихвосні висувають до маріонеткової так званої влади республіки (???…) вимогу заборонити українську мову - бо їх не влаштовує навіть те, що її вчать факультативно. якщо зважити на те, що відбувається у вільній Україні, така дика “пропозиція” колаборантів виглядає не такою й вже і химерною. відмахуюся від таких прикрих у похмурості своїй думок та від недобрих передчуттів… - я замилувався красенем метеликом! на його широких небаченої краси крилах я угледів дивний хитромудрий візерунок. «…що він може означати?…» пошепки запитав себе та завмер у захваті очікуваного злету метелика з квітки. не довго чекав - він спурхнув так, що я відчув коливання повітря з помаху його казкових великих крил. от, тільки політ його невпевнений, здавалося - ось-ось, любої миті він впаде. «…та чи п’яний він?…чи що таке з ним?…» подумалось мені…та посміхнувся - бо то, скорше, я трохи захмелів…допиваю вже другу пляшку пива…хихи…от тобі і “хихи”!…вечоріє вже……
52. колесо хаосу.
чи потрібні хаосу ваги задля рівноваги?… - питаю себе, уявляю реальність в хаосі. уявне порівнюю з внутрішнім світом, що прагне собі рівноваги…
…над прірвою ниткою котиться колесо справа наліво (зі сходу у захід) в димах та огні - котиться стрімко в нікуди дзвінким торохкотінням посудини битого скла…зі свистами, криками, гомоном незадоволення тих, хто в колесі тому сваряться та репетують в посудині тій, в’язниці по суті - ні втікти, ні знаходитись в ній ані сил, ні терпіння…нема їм вже змоги в гармидері тому, крутитись у безладі будень!
…симетрія списом, промінням що наче пронизує колесо - спрямовує рух непохитно та прямо, не впало щоб колесо в прірву…у прірву, в якій можливе якесь існування у спокою, без хижаків, без спотворень, руйнацій, не зрозумілих якихось то там перетворень… - без викривлень в часі! без пітьми у зірках, що зависла у прірві знедолень. але кожної миті усе у чеканні останньої миті…з надією, вірою дивляться вгору - коли вже те колесо зійде пожежами свята та карнавалів, з криком та сміхом, гомоном многоголосим натовпу у маскарадах,з торохкотінням музик, які всі з мармизами блазнів у дисонансі із себе вдають танцюристів в первісних танцях, кривляються, грають в димах феєричних салютів…та зверху лише зірки у безмежності тьми все миготіть та згасають, ізнову з’являються, сяють, мигтять симетрії вздовж…і кінця сеї ночі немає.
53. у тутешності…
ми всі живемо, байдикуємо, скнієм у світі до світу байдужі - життя бо нм жагою та святом! феєричними буднями, в сяянні все, безтурботне. і байдуже нам, що було колись чи є, чи забулося, чи не збулось… - ми є ось тепер і зараз! начхать нам на все на кінчику часу у безладі, чварах та воєн! здіймаємо келехи вгору - за нашу байдужість! байдужості слава! і слава! і слава у блазенському маскараді…
…але утома є у тих перевертах гучних, в тусні, в розгулах та гульні одуреного люду…який поводиться на згубу та ще й москалицею криє усе що є і землю рідну…ненавидить людей, що зовсім інші, не такі, не схожі що на нього. хапають мить. та божеству байдужості покірні - радіють, що зростають в зраді на голці…кінчику брехні.
54. незгодний.
ранком на ранні в сльоту, під дощем незгодному важко, крокується мляво, ліниво та кволо. мов знак запитальний закличного шляху мочаром згубним під кроком останнім по цьому болоту пре він вперед…вперед і до краю. шарфом замотана шия у зашморг. вуха у схові за коміром вовчим. і на обличчі марлева маска - застуди боїться в негоді паскудній незгодний в неволі, в недолі крокуючий в східень, у день що до волі приводить його мовчазного в зненависті лютій до всього довкілля.
комом застрягла у горлі зненависть! аж очі з орбіт витискає до лоа - впираються в лінзи вони окулярні. краплинками сірими у діафрагмі звузили час до зникнення світу - так, що незгодний зітхнув в благодаті. у сліпоті та з полегшенням в серці попрямував зворотно по шляху у світолюбності тихо та мовчки. млявий та кволий, та хворобливий по місту загубленому у неволі крокує…хоча і незгодний з зірками, що склались над головою, коли їх не видно зовсім з-за хмари…та ще й у сльоті цій…та ще й і на ранні……
55. метелик.
метелик яскравобарвистокрилий до міста мрії прямує. та раптом комахи злі загородили шляхи усі йому до брам у мрію. лиш бачив там веселку в сяйві, між квітів впурхуючи в сон… - але і там, у сні отому скрізь був він зайвий. у зморі втрапив у полон, в незриму сіть. у павутину. не розпрямити більше крил! чекає смертної хвилини…бо жити так немає сил.
…аж раптом - з неба задощило! хитнулись трави на вітру. роздерлись сіті, розтрощились. доволі свій прямує рух метелик звільнений од пут. о нитки змерзлий, змоклий він ішов. бурхливий вітер все гудів…аж ось і прихисток знайшовся між кучерявих пелюстків. сховався стомлений метелик у пишноцвіті. нектару випив. задрімав. перепочив, підсохли крила і злетом в літі злітає легко з-поміж трав. летить стежинами-шляхами. радіє - баче місто мрій! щодуху б’є в закриті брами своїми крилами надій…..
56. метаморфози (ігри уяви).
а простору меншає…все менше та менше його. для світу немає вже місця - власного світу. і дихать все важче. і кисню не достає у спеку нестерпну доби…
…та як наче у відчай з розбігу стрибнеш чорною рибою у водоверть! у щільну темряву, у глибінь, у тишу, у спокій. відштовхуєся від піщаного дна, птахом стрімко злітаєш і…прямісінько в лапи містичного звіра - дзюбнеш йому межі вічі! розколеться вмить йому голова горіхова навпіл. і ти спурхуєш з неї, пурхаєш наче сп’янілий у воли червоний метелик. сідаєш на квітку яскраву у дивному зеленогаю. там листя шумить, нашіптує річці (до неба усміхнена що, струнка гайова красуня!) про чари морів, океанів, про райдуги над водоспади. і віти дерев гойдають, розгойдують тихі вітри і птахи самозабутньо підспівують шарудінню, ритмічній мелодії в шепоті листя.
…і в ту ж мить - над цим над усім ширяєш у небі хижим всевидящим птахом. пікіруєш каменем темним на квітку яскраву, п’єш із якої метеликом червонокрилим нектар - в самого себе поцілити цілиш крилатим та хижим, розрізуєш простір цупкий та пружистий в стрімкому падінні на квітку, на себе, метеликом що у квітковому пилу.
…в падінні смерті подібному тому раптом у темряву…рибою зісковзуєш по водоспаду у холод, у тишу, у спокій, у товщу водних глибин. вистрибуєш вгору, у спеку нестерпну пустелі. у простір, що замалий… - і він тане! ледь втиснувся в ньому. дихати важко. кисню не достає. на березі рибою б’єся у спеку нестерпну доби… - місця в якому немає для світу…власного світу! з тобою який, у тобі, для тебе…конаєш порожній…висохлий…всохлий.
