Поділився з другом своїм химерним спостереженням. Кажу: тривожусь, що бабці біля під'їзду не посміхаються, коли бачать мене. Незрозуміло, що вони відчувають, вітаючись зі мною. Але, судячи з виразу обличчя, це не найяскравіші їхні емоції за день.
Бабці... Я вжив це слово, щоб було зрозуміло, про що мова, але насправді ніякі то не бабці. То жінки, які, як і мої батьки, були першими жителями нашого будинку. Вони постарішали на моїх очах... Знаєте, як кажуть: «Я тебе ще ооось такиим пам'ятаю!»?..
Бабці — це коли раптово й чужі. Літні жінки — свої, поступово.
Старості немає, якщо не спускати з неї очей...
Друг відповідає: «Типова ситуація. А ти що хотів, щоби вони з панталонів вистрибували, коли тебе зустрічають? Ти для них сіра зона. І не нормальний мужик, і не наркоман. Наче нічого такого не робиш, але твій стиль одягу й зачіска насторожують... Усе, що незрозуміло, що неможливо віднести до якоїсь категорії, викликає занепокоєння. Занепокоєння призводить до страху. Страх породжує ненависть. Тебе не можна ніяк категоризувати, Денис!».
Цибулькін звичайний, одна штука.
Деякий час у нас у під'їзді висіло оголошення про збір жильців стосовно питання відмови від послуг ЖЕКу на користь ОСББ.
Може, мені повісити оголошення такого типу: «Від сьогодні обов'язковою при зустрічах жильців під'їзду є щира й невимушена усмішка. Особливо, при виді Дениса з третього поверху»?
Та чи будуть ті реакції дійсно щирими? Натягнуті усмішки мене лякають ще більше, ніж кислі фізіономії. Здається, що така людина збирається мене вкусити.
Наприклад, я ніколи не посміхаюсь. Але це не означає, що я нікого не радий бачити. Якби ви знали, як я всіх нескінченно люблю...
