Ця реальність була однією з останніх у моєму житті. Ніби ти йдеш довгим коридором повз десятки темних поворотів — і в якийсь момент розумієш: або тобі доведеться йти дорогою, яка не має кінця, або звернути в темний кут і загубитись у темряві.
Небо в червоних барвах було схоже на вечірнє — сонце заходило за горизонт, але з боку сходу. Тепер я стояв посеред пустки, де разом зі мною хаотично були розкидані високовольтні лінії електропередачі. На фоні неба не було видно проводів, що з'єднували вежі між собою, але я чітко чув гул — такий, який чутно, проходячи повз трансформатор.
На горизонті з'явився хтось — і тієї ж миті зник.
— Агов!! Агов! Агов... — пронеслось удалині.
Я — непохитний страж посеред пустелі. Навколо нікого, хто міг би зруйнувати мою фортецю. Я — стовп межі посеред рівнини, що відкидає тінь на всі боки, здіймаючись угору невидимою небесною ямою. Я — той, хто не залишає шансу на повернення. Кур'єр з єдиним листом.
Я посилаю синусоїду — й через мить отримую її назад. Я згорблений під небом, як старий, зломлений старістю. Я дивлюся в очі самій Альфа Центаврі. Я — провісник народження.
Сонце! Сонце!! Воно тут! І там! Воно всюди! Повсюди!
— Оуу... — відлунням пролетіло повз мене.
— Хто ти? — запитав хтось.
Я — планктон, що повільно спускається сходами страждань у долину божевілля. Я — гусінь, яка повзе на розтерзання хижакові. Я — Сізіф, що котить камінь власного невігластва прямо до палаючого сонця, аби спалити сором і згоріти у вогні Всевишнього.
Я чую кроки. Хтось біжить нагору сходами й хапає мене. Галька під моїми ногами сиплеться, і я повільно-повільно провалююсь униз. Моя шкіра розсипається в пил. Я більше не зможу піднятись. Дай мені трохи світла...
— Аууууу!!! — перекотом пронеслось за моєю спиною.
Ось я вже в твоїй кімнаті. Я — беззахисна істота, що намагається вилетіти у вікно, б'ючись раз за разом об скло, яке служить тобі захистом від світу. Дай мені ключ від темниці. Я маю прямувати до Сонця.
— Ні, — промовив велетень.
— Як ти можеш бути таким безжальним до нашого світу?
Я не сумніваюся у твоїй жорстокості. Мені страшно.
На нудотно-білій стіні висить рамка, а в ній — найпрекрасніше з прекрасних створінь: метелик з роду Ornithoptera priamus priamus. Його крила схожі на зелені молоді луги — розмиті й водночас однотонні. Це зачаровує. Тіло комахи вабить своєю симетрією. Ти пробив його шпилькою, і тільки я можу побачити його страждання.
Але ти... Ти всього лиш велетень.
♫ Bohren & der Club of Gore — Midnight Black Earth
