Дуже яскраво. Очі болять.
- Так… Ти у нас з України. – Почувся гучний, басистий голос. Різко розплющивши очі, які досі болять, я нарешті бачу місце, де знаходжусь. Ну, якщо це так можна назвати… Перше – темну фігуру дуже високого чоловіка. Навіть не так… Величезного, мені фактично видно тільки його ноги. Озираюсь. Право, ліво. Все біле. Підіймаю погляд вгору. Там теж все біле. І наче краю не видно. Лише незнайомець, як темна пляма. Чоловік дійсно кремезний й високий. Голову, тримає рівно й дивиться прямо. Принаймні, так мені здається…
- Люба Душа… - Продовжив чоловік не опускаючи свого погляду донизу. А в моїй голові дзвоном звучить слово «Душа». Різко вниз. Ніг не бачу. Й тіла взагалі. СТРАШНО. Де я? Що це за місце? Що зі мною не так? Треба рухатись хоч вперед, хоч назад. В бік. Нічого не виходить. Вдих… Видих… Вдих…. Це все сон. Точно! Сон!
- Ні, - знову звучить цей голос, - не сон. Люба Душа – твоя людська оболонка померла.
Що? Це жарт? Як Я могла ПОМЕРТИ? Про що він? Хто він взагалі такий?
- ЗАСПОКОЙСЯ. – Прогриміло навколо. Але, як дивно… Стало спокійно. Дивлюся на незнайомця, а він продовжує: «Я тебе прекрасно чую. Люди, ви такі дивні і водночас передбачувані».
Невже Ви Б…
- Як хочеш, так і називай. У Мене безліч імен. І так, Я тебе розумію. Я знаю всі мови світу. Навіть ті, котрі ви, люди, вважаєте мертвими.
Звісно, тепер все більш ясніше стало… Напевно… Але… Як я померла?
- Ти дійсно хочеш знати? – Це скоріше риторичне питання, - Вантажівка…
Що? Ви серйозно? Вантажівка? Якби в мене зараз були б руки , то… Це просто рука-лице. В країні війна. Літають ракети, «мопеди» тощо. А я помираю від аніме кліше. Вантажівки-куна!? Серйозно?
- А що? Було би краще, якби твоє тіло розірвало на маленькі шматочки? Або завалило б під стінами ванної кімнати, де зазвичай ти сидиш під час тривоги? Вся поранена, порізана шматками плитки, паралізована й повільно помираєш, відчуваючи увесь біль…
Досить! Я Вас зрозуміла. Напевно, ні… Повисла тиша. Досі важко сприйняти все це.
- Ну, для кого ТИША, а для когось твоє вічне БОРМОТАННЯ. Я чую УСЕ.
Вибачте.
- Я продовжу… Люба Душа, ти померла. І перед тим, як ти перейдеш до нового світу, Я виконаю одне твоє бажання. – Точно аніме кліше.
Чорт. Я не бачу очей, але мені здається, що ви похмуро дивитеся на мене. Знову вибачте, що перебила.
- Це буде твоє переродження. Ти все повторюєш про «кліше», але наш Всесвіт не може тримати в собі стільки Душ, бо кожну секунду у твоєму світі з’являється нова Душа. Тому після смерті усі Душі переходять до нових світів, де вони потрібні.
А для цього потрібно виконати бажання?
- Так.
Чого б я хотіла? Так багато думок. Згадуючи своє минуле, думаю чого досягла. Це звичайне життя. Так, я доволі везуча. Стільки разів оминала смерть… На моєму віку була й «Помаранчева революція», «Майдан», «АТО» і повномасштабне вторгнення. Пандемія різних вірусів. Розчарування, впертість, кохання або вірніше закоханість… Хто знає… Але й гарних моментів було багато. Мої кращі подруги, улюблена робота, колеги, знайомі. Сім’я. Якби мала шанс прожити знову своє життя – нічого не міняла б. Бажання. Бажання. Щоб загадати? А може…
- Ні, Я не можу змінити минуле й зробити так, щоб Росії не існувало взагалі і щоб цей «Бункерний» здох. Для кожної людини є своє призначення і свій кінець.
Блін! Нечесно! Але якщо так, то… Хочу для всіх кого знаю й люблю світлого майбутнього.
- Добре. Це Я виконаю.
А не брешете? Ви не можете змінити майбутнє.
- Я казав про минуле. А майбутнє люди самі роблять. Так, є деякі тенденції, але остаточний кінець завжди за людьми. Я можу надати їм шанси для «світлого майбутнього». А чи використають вони їх? Це вже загадка. Навіть для Мене.
Що ж робити?
Та нічого. Я не можу перевірити, чи говорите Ви правду. Тому, залишається лише повірити на слово.
Що відбувається? Все почало темніти?
- Тобі вже пора. – В мене виникло питання. Чи буду я пам’ятати нашу розмову?
- Можливо. Хтось пам’ятає, а хтось ні.
Ось – остаточна темрява. Я не знаю, що чекає мене у наступному житті. Вже не страшно. Навіть, якийсь ентузіазм є. Починаю свій шлях заново.
