Привіт усім! Сьогодні у нас на огляді книга сучасного українського письменника Сергія Пономаренка – «Таємниці Великої Тиші». Почала її читати ще минулого місяця, але через загальну напруженість робочих буднів закінчила тільки цього тижня. Тим паче (вже) 6-денна повна відсутність світла прискорила процес. Мені є що розповісти, тому поїхали. Буду намагатися без спойлерів.
Почнемо із загальної інформації
Книга зовсім свіженька – видана 2025 року. Віковий рейтинг 18+. Але, якщо чесно, не бачу причин для цього. Найімовірніше, його поставили через опис трупів, смерті й деяких сцен насилля. Хоча існують книги з більш яскравим описом, і не у всіх є позначка 18+. Жанри – детектив та містика. Анотація звучить так:
«1898 рік, до села Велика Тиша приїжджає Дем'ян Кучеренко, репортер, який веде сторінку кримінальної хроніки в київській газеті. Його запросив місцевий поміщик Станіслав Кравицький. У цьому далекому селі люди досі вірять у мавок, привидів, прокляття та інші містичні речі. Це й не дивно, адже у Чорному лісі поблизу Великої Тиші відбуваються моторошні речі. Кажуть, там живе нечиста сила, яка заманює молодих жінок, вбиває і нівечить їхні тіла. Дем’янові доведеться розібратися, що відбувається у поселенні й лісі, адже над поміщиком й справді нависла загроза. Проте ще варто зрозуміти, чи справді від прокляття, чи від розлючених селян, які переконані, що зло йде саме з маєтку Кравицького…»
У принципі, анотація говорить все, що стосується основної лінії сюжету. Але їх чотири (принаймні, які я нарахувала)… і всі потім переплітаються між собою. Взагалі для себе я бачу сюжет трохи хаотичним. «Rozy» гурту Dakh Daughters – пряме відображення динаміки сюжету з його додатковими нашаруваннями. Тобто динаміка швидко набирає обертів, і під кінець історії події не встигають адекватно змінювати одна одну. Але… за цим цікаво спостерігати.
Що можна відразу сказати — видно, що писав чоловік. Навколо головного героя майже усі жіночі персонажі ахкають та охкають, тяжко зітхають. Ну, ви зрозуміли. А Дем’ян – трошки Мері Сью (але зовсім трохи, що не заважає). Для читача він провідник у це злощасне село, де люди дуже забобонні. Не без причини, звісно… Наш журналіст – людина раціональна, продумана й любить пхати свій ніс туди, куди не слід. А якщо він сам не хоче лізти у неприємності – його змусять обставини/люди/міфічні істоти. Він людина зі специфічною вдачею, тобто навіть коли втрапляє в халепи (а це часто буває), Доля разом з Панною Фортуною підкидають йому такі рішення, завдяки яким він виходить з мінімальною шкодою для себе. Чесно кажучи, він трохи мене нагадує… Бо я теж людина специфічної вдачі – наче все йде по одному місцю, але жити можна.
Що можна сказати загалом про персонажів – вони нормальні. Навіть негативні не викликають огиди. У всіх добре прописана мотивація (у другорядних теж), вчинки логічні. Звісно, з них мені не всі сподобалися, але це абсолютно нормально.
Тепер переходимо до більш традиційного для мене формату огляду – плюсів та мінусів, де вже по пунктах розберу книгу.
І почнемо з плюсів:
- Авторська мова. Текст написано цікаво. Так, не завжди за всім встигаєш, і інколи мені доводилося повертатися назад, щоб усе зрозуміти. Але слова, стиль – мені імпонує. Трохи навіює вайбом класичних англійських детективів (Шерлок Холмс та Пуаро, але екшену та містики більше).- Історичні довідки. Вони відповідають дійсності (принаймні ті, котрі я перевіряла) й цікаві за змістом. Взагалі, хочу вам порекомендувати одну гру – перевіряйте будь-які згадки письменників, епох, традицій тощо в книзі. Інколи можна так посміятися, бо за їхнім трактуванням чи правильністю можна багато зрозуміти і про автора, і про редакторську команду.- Загальна історія. Хоч сюжет має хаотичну структуру, за перебігом подій цікаво спостерігати. Ти хочеш дізнатися, що не так з цим Станіславом і хто ж таки вбиває дівчат у селі. Ти хочеш дізнатися, що там із прокляттям роду і що це за «чорна книга» така. Чи на всі питання дають відповідь? І так, і ні. Скоріше – ти на деякі питання повної відповіді не отримаєш. Але чи буде це заважати загальній історії? Ні.
Мінуси:
- Подача експозиції. Прикол у тому, що її можна подати в різному вигляді – через рот персонажа або ситуативно, з підказками на те, що відбувається насправді. А найкраще — це синергія обох видів подачі. В нашому випадку більше говорять, аніж демонструють.
- Любовні лінії. Чесно, в подібній літературі я не зовсім люблю згадки про кохання чи побудову романтичної лінії. Бо її треба тоді вдало прописати, щоб ці стосунки дійсно виглядали органічними. Тут… Буде невеличкий спойлер. Ви попереджені. У нас є дві кандидатури на серце головного героя: Стефа, кузина господаря маєтку Кравицького, і Оринка, молодша сестра цього ж господаря. Зі Стефою стосунки якраз вимальовувалися: вони певний період співпрацювали у розслідуванні, Дем’яну жінка дійсно подобалася, і він їй також (про що вона давала зрозуміти майже відразу). Але тут незрозуміло звідки з’явилися почуття до Оринки (взаємні). Так, там є невеличке пояснення цьому, але воно трохи надумане, як на мене. За що можна сказати «спасибі» – немає любовного трикутника. Хоча, на мою думку, Стефу просто злили з сюжету. А мені вона подобалася.
- Це не зовсім чесний детектив. Я люблю, коли читачам залишають невеличкі підказки чи докази, хто може виявитися вбивцею. А тут… Через велику кількість подій і їхній шалений темп на ці підказки виділено максимально мало часу. Так, можна про щось здогадатися, але основну загадку тобі не дають розгадати самостійно. І після кульмінації чухаєш голову й думаєш, як так сталося.
Ось такі мої думки. Загалом мені книга сподобалася. Так, вона не ідеальна, але цікава. Якщо ви також читали її – поділіться своїми думками в коментарях.
