****Маріонетка — лялька, яку приводить у рух за допомогою ниток, шнурів ляльковод, схований від глядачів…
————————————————-
Обставини змушують мене сіпатися в усі боки, згори донизу та навпаки…і немає мені спокою. Німота — фатальність моя. Згубою — скутість. Безграмотність зв”язує по руках та ногах. Дилетантство — гнітить…Як жити мені, де вихід з такого становища?! Та чому саме в цьому полягає біда істоти розумної, яка крокує по життю в сьогоденні? І цю істоту ще й поглинає вогонь пізнання!
…А, раптом, не вогонь то, а ядучий лише дим?…Що тоді? І людина ця - позитивний герой сьогочасся, загублений та шуканий усіма? І герой цей — ось він, я! Такий собі Самсон, що роздирає пащеку п”ятиметрової миші…і я розумію, що не пащі міфічних створінь треба рвати, а… — спостерігати себе, слідкувати за собою, аби не від тебе йшов та досягав як приклад увесь негатив поведінки до людської спільноти…Бо тебе розірвуть, як ти цього щура.
Але як?…Як мені пояснити, чого я хочу од світу? Бо не в змозі того пояснити, не вмію вимовити навіть слова — я безмовний. Для цього мені треба зняти з себе пута скутості, гноблення думок та мого мислення — гноблення невідомою, незалежною від мене силою. Скинути з себе рабську свою залежність від тої сили як?…як?!!!…
Уявляю, як заради свого звільнення стискаю витягнуті поперед себе руки в єдиний кулак та обертом на 360 градусів переплітаю, сплутую, рву дроти та джґути, що в”яжуть усе моє тіло, які майже вросли у шкіру…Та крізь біль та страждання розриваю свою рабську залежність від сторонньої волі! Трощу, зламую кільця міцних пут, які душать мою сутність і… — ось воно, визволення! Я інший! Я вільний!!! І хай процвітає віднині та повіки віків мій войовничий дилетантизм! Веселись, мій всесвіте!!! Танцюй навколо вогнищ, розведених мною у славу просвітлення волі! Плескай у долоні зоря надії моєї та віри у вічність мене! Віднині — світло щастя на моїй дорозі тріумфу мого життя! І хто там горлає?!…Що? Так не повинно бути?! Ату його! Фас!!! Хапайте його пси моєї зневаги! О, всесвіте мій, радій, танцюй та плескай у долоні під ритми тамтамів! Ахаха! Невдоволений хай повіситься на петлі свого крику! Я - цар всього! Всесвіте мій… — в тебе синиця в руці, журавель треться об твоє коліно, небо — синє шатро над тобою. Сонце оруч тебе сором”язливо сховалось за вуалькою напівпрозорої хмари. Богиня Удача — супутницею тобі…іди… — ні, біжи цією дорогою, млій зачарований волею, свободою рухів та дій з власного бажання, особистих вподобань. Біжи, поспішай! І підіймеся ти у царство казкового краю ідеального на крилах гармонії та краси. Зрозумієш як дурно облаштовано світ…і як добре, що ти з того облаштування раптом здійнявся над цим світом і карлючися у розлютовані пики, у ту глупоту…о—хо—хо—хо! І вони тепер дивляться на тебе знизу у гору, а не ти…не ти…не ти!
…О, Боже! Як я розмріявся. Але начхати! Таке бачити поряд себе, бути таким тріумфуючим та сліпим, спустошеним у святі волі… — ні! Хай воно існує ото все окремо від мене, на відстані витягнутої руки. Я хоч і схожий на того, “радісного”…та врізати в морду йому я спроможний. Із задоволенням це зроблю! Бо він — двійник, моя протилежність, не потрібна схожість, яку мені заборонено навіть сприймати.
Природа створила людину. Створила як милу іграшку для себе. Вмістила у ній тваринність, ушляхетнила корою головного мозку, втиснула туди птаху…птаху безкрилу. «Хай літає лялька у мріях…» — всміхнулася природа, вкинула в ляльку мікроба збентежень, розгуби, сум”яття, додала ще трошки протесту та бунту…І втішалася лялькою цією природа недовго. Кинула її напризволяще, бо зрозуміла — не корисна вона, ця іграшка, погана та марна (як і всі, до речі, іграшки світу). Іграшка зайва, хвороблива дурня якась, дурниця, невдалий виріб… — так вирішила природа і закинула її, забула про неї…Ото ж, саме у цьому і схожість між нами… — ми кинуті, розтрощені у друзки, вщент… - ми розібрані речі.
Тому я все життя мушу збирати самого себе. Зібрав уже безліч скалок від себе, уламків дрібних…та не в силі дати їм ради! Спробував викласти себе як гарну мозаїку — не вийшло, бо завжди залишались величезні, мов не загоювані рани щілини… — безодня крізь них нищіла красу геометричних фігур, вакуум поглинав дивне сяйво живих візерунків. Коли ж намагався докласти зусиль та припасовував оті всі зібрані мною частини, ущільнював їх, збирав до купи — …я знову та знов розсипався у прах та зоряним шлейфом тягнувся пазлами крізь Всесвіт світів. Крізь безодню вагому летів я ніякий, ніхто, невагомий, ні звідки, в нікуди вбитий, розбитий, роздріблений в елементи матерій…
…А як справи у тебе? Добре?…Невже?! Тоді чому я такий безпорадний? Адже ти — це я. Ми єдині у своїй суті…Та облиш мене, врешті! Кинь. І ступай геть від мене! Я сумую. Тому що я… — все-таки я випадковість на відміну від тебе. Я — непорозуміння у природі, її примха, пустушка. Я - фантазія, вигадка, марення, забавка, втіха світу. Але… — чи обходить це нас із тобою? Ми обидва порожні, маріонетки природи…тому що складені та сховані у коробці власного “Я”………………………………..
