****Маріонетка — лялька, яку приводить у рух за допомогою ниток, шнурів ляльковод, схований від глядачів…
————————————————-
Обставини змушують мене сіпатися в усі боки, згори донизу та навпаки…і немає мені спокою. Німота — фатальність моя. Згубою — скутість. Безграмотність зв”язує по руках та ногах. Дилетантство — гнітить…Як жити мені, де вихід з такого становища?! Та чому саме в цьому полягає біда істоти розумної, яка крокує по життю в сьогоденні? І цю істоту ще й поглинає вогонь пізнання!
…А, раптом, не вогонь то, а ядучий лише дим?…Що тоді? І людина ця - позитивний герой сьогочасся, загублений та шуканий усіма? І герой цей — ось він. я! Такий собі Самсон, що роздирає пащеку п”ятиметрової миші…і я розумію, що не пащі міфічних створінь треба рвати, а… — спостерігати себе, слідкувати за собою, аби не від тебе йшов прикладом увесь негатив поведінки до людської спільноти…Бо тебе розірвуть, як ти цього щура.
Але як?…Як мені пояснити, чого я хочу од світу? Бо не в змозі того пояснити, не вмію вимовити навіть слова — я безмовний. Для цього мені треба зняти з себе пута скутості, гноблення думок та мого мислення — гноблення невідомою, незалежною від мене силою. Скинути з себе рабську свою залежність від тої сили як?…як?!!!…
Уявляю, як заради свого звільнення стискаю витягнуті поперед себе руки в єдиний кулак та обертом на 360 градусів переплітаю, сплутую, рву дроти та джґути, що в”яжуть усе моє тіло, які майже вросли у шкіру…Я крізь біль та страждання розриваю свою рабську залежність від сторонньої волі! Трощу, зламую кільця міцних пут, які душать мою сутність і… — ось воно, визволення! Я інший! Я вільний!!! І хай процвітає віднині та повіки віків мій войовничий дилетантизм! Веселись мій всесвіт!!! Танцюй навколо вогнищ, розведених мною у славу просвітлення волі! Плескай у долоні зоря надії моєї та віри в мою вічність мене! Віднині — світло щастя на моїй дорозі тріумфу мого життя! І хто там горлає?!…Що? Так не повинно бути?! Ату його! Фас!!! Хапайте його пси моєї зневаги! О, всесвіте мій, радій, танцюй та плескай у долоні під ритми тамтамів! Ахаха! Невдоволений хай повіситься на петлі свого крику! Я - цар всього! Всесвіте мій… — в тебе синиця в руці, журавель треться об твоє коліно, небо — синє шатро над тобою. Сонце сором”язливо сховалось вуалькою напівпрозорої хмари. Богиня Удача — супутницею тобі…іди… — ні, біжи цією дорогою, млій зачарований волею, свободою рухів та дій з власного бажання, особистих вподобань. Біжи, поспішай! І піднімеся ти у царство казкового краю ідеального на крилах гармонії та краси. Зрозумієш як дурно облаштовано світ…і як добре, що ти з того облаштування раптом здійнявся над цим світом і карлючися у розлютовані пики, у ту глупоту…о—хо—хо—хо! І вони тепер дивляться на тебе знизу у гору, а не ти…не ти…не ти!
…О, Боже! Як я розмріявся. Але начхати! Таке бачити поряд себе, бути у тому таким тріумфуючим та сліпим, спустошеним у святі волі… — ні! Хай воно існує ото все окремо від мене, на відстані витягнутої руки. Я хоч і схожий на того, “радісного”…та врізати в морду йому я спроможний. Із задоволенням це зроблю! Бо він — двійник, моя протилежність, не потрібна схожість, яку мені заборонено навіть сприймати.
Природа створила людину. Створила як милу іграшку для себе. Вмістила у ній тваринність, ушляхетнила корою головного мозку, втиснула туди птаху…птаху безкрилу. «Хай літає лялька у мріях…» — всміхнулася природа, вкинула в ляльку мікроба збентежень, розгуби, сум”яття, додала ще трошки протесту та бунту…І втішалася лялькою цією природа недовго. Кинула її напризволяще, бо зрозуміла — не корисна вона, ця іграшка, погана та марна (як і всі, до речі, іграшки світу). Іграшка зайва, хвороблива дурня, дурниця, невдалий виріб… — так вирішила природа і закинула її, забула про неї…Ото ж, саме у цьому і схожість між нами… — ми кинуті, розтрощені у друзки, вщент… - ми розібрані речі.
Тому я все життя мушу збирати самого себе. Зібрав уже безліч скалок від себе, уламків дрібних…та не в силі дати їм ради! Спробував викласти себе як гарну мозаїку — не вийшло, бо завжди залишались величезні, мов не загоювані рани щілини… — безодня крізь них нищіла красу геометричних фігур, вакуум поглинав дивне сяйво живих візерунків. Коли ж намагався докласти зусиль та припасовував оті всі зібрані мною частини, ущільнював, збирав до купи їх — …я знову та знов розсипався у прах та зоряним шлейфом тягнувся пазлами крізь Всесвіт світів. Крізь безодню вагому летів я ніякий, ніхто, невагомий, ні звідки, в нікуди вбитий, розбитий, роздріблений в елементи матерій…
…А як справи у тебе? Добре?…Невже?! Тоді чому я такий безпорадний? Адже ти — це я. Ми єдині у свої суті…Та облиш мене, врешті! Кинь. І ступай геть від мене! Я сумую. Тому що я… — все-таки я випадковість на відміну від тебе. Я — непорозуміння у природі, її примха, пустушка. Я - фантазія, вигадка, марення, забавка, втіха світу. Але… — чи обходить це нас із тобою? Ми обидва порожні, маріонетки природи…тому що складені та сховані у коробці власного “Я”………………………………..
