(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування).
46. буденність.
«…спустошеність - найогидніше відчуття» - подумалось мені під дощем цеї днини. «…якби ж то можна було отак сховатися під парасолькою від тої згубної пустоти…як оце від дощу з блискавками та громом…» - далі думалось мені, коли спираючись на тростину “накидував” коло свого ранкового променаду, обходячи семиповерховий будинок, у якому знаходилося моє помешкання - із цим важким відчуттям своєї майже відсутності у бутті я обходив його вдруге чи втретє…не рахував, не знаю. а дощ все не завершувався. здавалося, що триватиме він до настання наступного дня. але заходити у помешкання, сховатися у своїй халупі зовсім не бажалося…хоча я вже відчував плечима холод мокрого плащу. і тут раптом блиснуло мені прямо в очі блискавкою, віддалено десь промурмотів грім і дощ вдарився останніми краплями об мою чорну парасолю. «…нарешті…» - невдоволено буркнув я, обурений таким тривалим дощем. полегшено зітхнув, склав парасолю та попрямував до крамниці за кавою, батоном хліба та - звісно ж! - за сигаретами. і щоб якось відвернутися від важкого відчуття “спустошеності” на ходу став прислухатися до шумів міста… - тихо щебетнула якась пташка, ліниво шелеснула листям тополя про дорозі, прогриміло розбризкуючи калюжі старе порожнє вантажне авто…чувся монотонний важко вгадуваний вуличний шум, характерний індустріальному місту…а ще в повітрі пахтіло згорілим величезним заміськім смітником, якого - і слава Богу! - загасив саме цей дощ…пахтіло неприємно, хворобно, дурно, з якимсь металевим горілим запахом у додаток.
…в крамниці стрів знайомого. хильнули з ним скляночку-другу. пожалкувалися один одному на цю москальську окупацію…звичайно, прокляли усіх москалів та закріпили те прокляття іще одної стопкою. заїли то все цукеркою, яку нам запропонував крамар (певне із солідарності) та і розійшлися. на мить я зупинився аби запалити та з неохотою попрямував до хати.
отак розпочався день цей, один з багатьох, схожих між собою…один з безлічі днів окупації, яку хочуть подовжити до безмежності закордонні доброзичливці (та і свої в цій сумній справі не пасуть задніх!). важко усвідомлювати це і з того оця вагома спустошеність в душі та думках.
47. антиномія.
гарний, чудовий день…легкий повів леготу шурхотить у листі… - літо…сад…тихо погойдуюся у гамаку натягнутого між двома деревами у вишняку. удивляюся в синю безодню неба…замріялося.
…раптом спало на думку, що це саме той день, якого можна порівняти із тривалістю буття в мініатюрі, а саме… - я знаю, що було там, за сходом цього дня…там було усе величне, визначне та визначальне, там було створено усе що я маю, що мене оточує…та і мене самого, увесь світ… - все-все-все! а те, що відбуватиметься на заході дня… - мене хвилює, страхає невідомим, відлякує, манить своєю казковою загадковістю, захоплює, дарує надію та водночас її викрадає від мене та, хитре, ізнову кличе за собою - воно мов оті білі кучеряві хмаринки: схожі на пір’їнки вони випрямляються та вкладаються яскравим світінням на обрію величних небес і наче всміхаються мені отим світінням, вказують шлях до мандрів у манливу загадковість не відкритих іще світів, що розташовані там, за безмежними обріями майбуття…
але зараз, нині замріяного мене хвилює лише одне - навіщо так необережно відігнав від обличчя хмаринку?…вона затінила мені сонце…і зрадів тої ж миті - спокій не порушено мною у сірості будень мойого буття у цей чудовий, чарівніший день!
і відвернувся від безтурботного цього споглядання. стомився вдивлятися в пошуку віддзеркалень мене в небесах. гамак мій хитнувся, коли заклав за голову руки. під шерехи вітру в саду заплющую очі…засинаю у мрії.
блукаю у мрії зі своїм нікому непотрібним минулим, що у вагомому ранці мені за плечима. відбиваюся від сьогодення як від настирної мухи…та чхаю в буття… - …АПЧХИ!… - бо буття те моє взагалі то не справжнє, так, щось по краю поміж дурниць та нікчемного…щось беззмістовне та надто вже якесь екзистенційне, помилка в Бога долоні…загорнуте у тумані…сонне…кволе…беззахисне в жорсткості світу буття те моє…ізнову - …АПЧХИ!… - чхаю до сліз і бризки чхання розбризкуються в жорстоке суспільство - яке мені діло до нього! до усього, що мене оточило, оточує, крім… - звичайно ж! краси у природі……Господи! не переривай цей сон.
…аж ось сьогодення хапає мене за плече, розвертає обличчям до себе…і уся моя увага прикута до того, як я розломив хлібину - аби ж не зронити жодної крихти! над головою зависла погроза загрузнути в злиднях…і я заздрю ситому…але з огидою слухаю, як він мені співчуває…бо я горда людина! громадянин своєї землі!…я впевнений в тому, що той, котрий розпродує надлишки - зрадник, помре з ожиріння…а я - ні, нізащо, ніколи! задовольнюся крихтинами цими, коли відломив я хлібину та ненароком зронив собі у кухарський фартух на кухні файного ґазди цього будинку та саду…а ситий регоче з мене! я жахаюся реготу того! - бо ситий та жирний ніхто інший, як я у фартуху кухаря! мені гидко дивитись на себе…я зневажаю себе. і ось вже жовта зморщена стареча кощава рука довжелезна - рука зневаги від сьогодення! - вганяє довги та гострі нігті мені у плече (аж бризнула кров)…я закричав…кричав від болю…кричав істерично…та крику не чути чомусь…Господи…Боже! розірви мені, прошу, цей сон…мені боляче, Боже.
******антиномія (від грец.) - термін логіки, що означає нерозв’язану суперечність…суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом).
48. respexsit.
******respexsit (від лат.) - визираю.
розгорнулась уява! приховала за віялом-опахалом дійсність, реальність навколо мене…уявлення про дивні сади - там вільно ходить павич; антилопи, лані, жирафи, слони гуляють собі там сміливо; райські птахи піснями, у танцях славлять, оспівують ерос, кохання, красу; віти яскраво барвистих дерев прохолоду дарують у спеку… - коріння дерев омиваються чистими водами джерела, що є течією динамічної пристрасті у любові, прозорі дзвоники від холоду вод - то води розваги, солодкої втоми та втіхи…чуються звуки у всіх тих садах - звуки чарівних мелодій крапельками збігають з листя з осяяних сонцем дерев в стрімке джерельце…небо тане в обіймах спекотного сонця!
о! я відчуваю могутність небес. наче тілом гнучким зігнулись вони, усі хмари в спіралі видовжились у торнадо, завертілися, падають вниз, гудуть мов би тисячі тисяч невидимих дзиг, руйнують усе що їм стрічне…захопився руїнною силою тої стихії, полонило нестримне бажання - відірватися з лона земного й разом із торнадо у вільному злеті відчути катарсис, причетність свою, відокремленість власну од світу…здіймаюся і…
розгорнулась, випнулась ява! бо ненароком визирнув з урвища я, з ями власного бачення мрії, з тихої гавані світу уяви…не втримався довго у злеті…падаю знову, забуваюсь у початковому стані замріяння в мною створених світлих світах у провалині темній, в чорній дірі сьогоденної цивілізації на континенті, в центрі Европи… - тут всі розуміють усе крізь прозорі свої протиріччя, крізь пітьму недовір’я, заперечення, сумніви та запитання… - чому? звідки невпевненість ця? а повільність у діях на відсіч біді усеєвропейській - з якої причини?…чи всі ми причинні? справа ж тут спільна та зрозуміла - заради життя.
…а жертви зростають. проливається кров…а спільноти по світу жалкують за вбитими вбивцями - називають невинними їх…і то є дикість якась сучасного тисячоліття…
…а в уяві моїй спливають образи дивних людей. носи їх приховані у протигазах. вони оглядають поля боєзіткнень (поля вбивства) крізь лінзи бінокулярних очей, випльовують спіймані кулі з беззубих ротів - випльовують їх наче пострілами із гвинтівки; ловлять гранати обценьками пальців та повертають, кидають їх подарунком туди, звідки кинуті були; ракети виловлюють сітями на жердинах та весело так, пританцьовуючи амортизують ракети ті спіймані тому, хто запускав на територію цих диваків, людоподібних істот з носами у протигазах - котрі відламують танкам стволи та видувають крізь них гранати, міни, снаряди та літаків хапають за крила чи за хвости, кидають їх що сили об землю і… - трощать, топчуть, дрібнять залізяччя на брухт…танцюють танок перемоги! засукують рукави аж за лікті - аби топити у морі флоти та сполоснувши їх там ковтають плавучі посудини, їх поїдають (не давляться, бісові діти!). і ворог їхній біжить безоглядно, зляканий вельми істотами тими, носи котрих в протигазах. і небо здригалося сміхом на втечу панічну орди…і я реготав з небесами! ледь з глузду не з’їхав від сміху.
…вийшов з уяви розгублений, стомлений та саркастичний до недовір’я людського. живу сьогоденням та як усі приховую мрію свою заповітну…прилюдно ж - баз мрії. і лиш на мить, лише іноді я визираю з уяви.
