Їй…їй аплодують! Лунають гучні бурхливі оплески. Чому саме їй?…Навіщо?.. З якого такого дива? Адже щойно на сцені був я…а всі аплодують саме їй! Аплодують стоячи, вигукують “браво” та вимагають на “біс”…Якого біса!!! Я майже годину віщав, маячив на цьому помості…і що отримав? — лише ріденькі, стримані оплески…Де справедливість?
Ні! Це недопустимо, аби комусь аплодували енергійніше та захопливіше аніж мені… — я відомий усьому світові своєю дивовижною грою. Тож, мною повинні у фанатичному пориві милуватися, вклонятися мені усі…геть чисто усі! Бо я їхній кумир, а вони мої прихильники. Але що я бачу…що коїться в залі?! Усе навпаки — я для них, виявляється, другорядна особа середніх здібностей? Ні, я не вірю…Господи, усі наче з глузду з”їхали. Вони забули про мою шалену популярність і тепер ось уся ця орава, що аплодує та ледь чи хіба що не молиться на неї! Абсурд!!! Та хто вона така?!! Так, вона стрункіша та красивіша, гарніше виглядає… — але ж вона жінка! Та шати на ній — така ж хламида, що й на мені…бляха муха!
Все! Нехай тримається від мене подалі. Я знищу її! Вижену з цього світу, зі світу мистецтва. Навічно запакую у ящик та заколочу його міцними цвяхами. Повідриваю їй руки та ноги, спотворю усі її шати, на фік! А заодно і її гарненький писок, познущаюся ножицями над її шовковим волоссям на голові, повикидаю прикраси, усю її біжутерію…Врешті, я їй влаштую таке життя, що вона пошкодує та прокляне той день, ту мить, коли метр звернув на неї увагу. І вона відчує усю мою лють! Нехай лише звільнюсь від усіх своїх обмежувачів, що гальмують мої порухи та рухи — вона зрозуміє тоді, що даремно була створена колись стругачем дерев”яних чурок…
Та як би я не кип”ятився — все одно уся ця моя лють виглядає по дитячі показною, не дійсною, не серйозною. Ніде правди діти — я нездара і все. Я довгий список творчих невдач. Я — безталання, котре підвішене на канаті, інший край якого в руці мого метра, Бога мого існування. І мені відомо про це, то ж мовчу. Ото й і скрегочу зубами у показній зненависті. А глядачі… — вони точно усе помічають, як я граю свою наступну величну роль у своїй відомій усьому світу барвистій хламиді…Не в такій, що у тої ляльки, а у кращій…Ну, от..я знову за своє…Я — буркотун, старий нездара.
Так, я не суперник їй, а додаток до її таланту, її неімовірної гри та краси. Я підкреслюю своєю недолугістю, своєю непривабливістю її стрункість, вишуканість її рухів та милозвучність її голосу. Я — відтінок її, тінь, похмурий фон, що підкреслює високу ліричність драматургії, геніальну присутність її не сцені…Я — помічний її дотик до душі людини, яка слухає, умліває у спогляданні дій на сцені та сприймає усе за дійсне. І я пишаюся, що зараз стою позад неї на сцені! І метр разом із нами вклоняється заповненій залі публікою, яка неймовірно бурхливо, з високим захватом та похвалою оцінила гру — і в першу чергу її гру! — всепоглинаючу гру на протиріччях гріха та цноти, олжі та правди, образ, принижень, несправедливості… — гру, яка, врешті решт, завершується коханням, нехай і жертовним, але, все ж, коханням.
…Їй аплодують! Мені перехоплює подих і наповнює груди мої гордість за наш виступ. І те, що я поряд із нею. Я щойно грав визначальну роль пристрастей у стосунках, я перебував щойно у пошуках себе у бутті, страждав від згуби своєї. І сприймаю нині до радісних щасливих сліз захоплюючи вигуки наших глядачів, усієї зали…О, це винятковий аншлаг!
Квіти, що лягли до її ніг та які летіли на сцену були мені як цілунок успіху, удачі, слави, величної долі нашої, моєї, її…І їй аплодують! Що може бути вище за це…Мене охопила незмірна вдячність до світу людей, життю, цьому небу в сліпучому сяйві юпітерів та потужних прожекторів. Здіймаю руки до неба, вклоняюся залу, натовпу, який гучно вигукував її ім”я…Їй аплодують!
«…Аплодували…» — буркнув я та завмер у темній скрині. Останнє, що мені почулося — кроки, що віддалялися. То були кроки хранителя скрині, в якій я поряд із нею.
