Яскраво барвистий жакет свій недбало поклала на спинку вигнуту крісла.
Жваво розповідала про світ та життя, жартівливо щось про наше з тобою кохання.
Я слухав тебе.
Я був радий тобі!
Не очікував, що наважися так от, раптом ввійти до мене в халупу -
В прокурене лежбище, в безладі , у бедламі якого марную свій час,
Насміхаюся над життям та над світом, саркастично пригадую щось із кохання (уявив себе п”яним огидним Сатиром!),
Теревеню собі самому та мимрю злорадно про відносини між людьми, про їх благоустрій та побут… — і, взагалі, сибаритствую міщанином…
І раптом!… — ось, ти, весела така щебетуха.
І я радий тобі!
Радий, що ти пам”таєш мене.
А то вже почав скніти в думках своїх мерзлих та прикрих для себе навіть самого…
…Ми пили вино, танцювали, кружляли, пурхали метеликами у саду та над квітами степом.
А потім безтурботні блукали майже порожнім містом.
А далі…далі —ти зникла, пішла, розтанула ластівкою небокраєм.
…І я знову у кріслі з порожнім келехом у руці злорадно до себе собі бубоню
Про благоустрій та побут, про відносини між людьми
Та марю у роздумах над якимось то десь незнаним буттям —
Роздумую, згадую я…похований, схований, весь занурений в спогад.
