Ще кілька років тому біотехнології сприймалися переважно як щось із медицини: вакцини, лікування раку, генетичні дослідження. Але сьогодні вони стрімко переходять у зовсім іншу площину — геополітики та національної безпеки. І причина цього не в самих технологіях, а в даних, які вони створюють і накопичують.
Сучасна біотехнологія працює з так званими “multiomic” даними — це повний набір інформації про людину: ДНК, білки, метаболізм і навіть індивідуальні особливості організму. У сукупності ці дані дають надзвичайно точну картину людського тіла і дозволяють створювати нові ліки, персоналізовану медицину та системи прогнозування хвороб. Але водночас вони стають стратегічним ресурсом, який може визначати економічну і навіть військову перевагу держав.
І тут з’являється ключова проблема: хто контролює ці дані.
У США вже почали реагувати на цю загрозу на рівні законодавства. Зокрема, ініціатива на кшталт BIOSECURE Act передбачає обмеження співпраці з біотехнологічними компаніями, пов’язаними з потенційно ворожими державами. Ідеться не лише про обладнання чи лабораторії, а й про доступ до генетичної інформації людей.
Фактично, біологічні дані сьогодні розглядаються так само, як раніше розглядалися енергоресурси або технології подвійного призначення. Якщо держава або компанія отримує доступ до великого масиву генетичної інформації, вона отримує не просто наукову перевагу, а й потенційний інструмент впливу.
Це особливо помітно в контексті глобальної конкуренції. Китай, наприклад, вже багато років інвестує мільярди в геноміку, біоінформатику та біовиробництво, паралельно збираючи величезні обсяги даних по всьому світу. У результаті формується новий тип сили — не військової, а біотехнологічної, яка може впливати на фармацевтичні ринки, економіку і навіть демографічну стійкість інших країн.
Окрема складність у тому, що правила гри ще не сформовані. Наприклад, досі немає чіткої відповіді на питання: кому належать генетичні дані — людині, компанії чи державі? І що робити, якщо лікування залежить від передачі цих даних за кордон? Це створює нову зону конфлікту між правом на приватність, економічною вигодою і безпекою.
Європа та США вже починають рухатися в цьому напрямку, але роблять це по-різному. Якщо США більше концентруються на обмеженнях і заборонах, то ЄС намагається будувати власну конкурентну екосистему через інвестиції та спрощення регулювання.
Для України ця тема не виглядає далекою або абстрактною. Ми вже інтегруємося в європейський простір, розвиваємо медицину, цифрові системи та обмін даними. Це означає, що питання захисту біологічної інформації рано чи пізно стане і нашим питанням. Особливо в умовах війни, коли будь-які дані можуть мати стратегічне значення.
Головний висновок досить простий, але водночас тривожний: майбутні конфлікти будуть визначатися не тільки зброєю чи технологіями, а й тим, хто контролює інформацію про людське тіло. Біотехнології перестають бути лише наукою — вони стають новим полем боротьби, де ставки значно вищі, ніж здається на перший погляд.
