Створивши економічний хаос через необдумані тарифи, Гітлер спрямував свій погляд на північ у пошуках ресурсів і національної безпеки.
Здавалося б, далека крижана пустеля Гренландія майже не хвилювала європейських лідерів. Однак для Адольфа Гітлера цей острів став предметом постійного інтересу протягом усього життя.
Під час обідньої розмови 21 травня 1942 року він згадував, що в юні роки найбільше захоплювався постаттю Фрітьйофа Нансена — норвезького дослідника, який у 1888 році очолив перший в історії перехід через внутрішні райони Гренландії. У приватній бібліотеці Гітлера знайшли книгу «Гренландська експедиція» Альфреда Вегенера, який загинув 1930 року, а пригоди під час його експедиції лягли в основу німецького фільму «С.О.С. Айсберг» (1933) з Лені Ріфеншталь. Особистий екземпляр цієї книги з екслібрисом — орлом зі свастикою — зберігається в Бібліотеці Конгресу США. Цей факт свідчить: Гітлер сам придбав її 1933 року (першого року свого правління), коли інтерес до Гренландії вже перейшов із приватного захоплення у державну стратегію.
У 1934 році уряд Третього Рейху підрахував населення Гренландії: близько 13,5 тисяч ескімосів, 3,5 тисячі данців та 8 тисяч овець. Та найважливішим виявилося те, що на острові було найбільше у світі родовище кріоліту — рідкісного мінералу, без якого неможливе виробництво алюмінію. 1938 року Герман Герінг організував експедицію на острів нібито з науковою метою: її очолив гірничий інженер Курт Гердемертен, учасник трагічної експедиції Вегенера. Насправді ж нацисти насамперед прагнули закрити доступ до гренландських ресурсів і забезпечити Німеччину власною сировиною.
У 1930-х роках Гітлер проводив агресивну політику економічної самодостатності: високі мита, мораторій на виплати зовнішніх боргів і відмова від імпорту норвезького китового жиру. Китова олія була потрібна Німеччині не лише для виробництва маргарину (головного продукту харчування), а й для виготовлення нітрогліцерину — важливого компонента боєприпасів. Щороку з-за кордону ввозили сотні тисяч тонн китового жиру, що стало найбільшою статтею валютних витрат Рейху. Щоб замінити імпорт, Гітлер спорядив десятки китобійних кораблів, які вирушили в Арктику й Антарктику, прагнучи зробити китобійну промисловість колоніальним надбанням Райху.
У січні 1939 року дві німецькі гідролітаки Do 18-D пролетіли вздовж берегів Антарктиди й скидали металеві стрижні зі свастикою та прапорами Рейху на великі суцільні покриви льоду, які вкривають поверхню материка або острова. Під керівництвом дослідника Альфреда Рітшера ця секретна операція мала проголосити за Німеччиною суверенітет над новими територіями «відповідно до економічних інтересів Великої Німеччини». Подібні «мирні експансії» Гітлер виправдовував ідеями «єдності крові» та «національної безпеки». Ще в 1938 році фюрер приєднав до Райху Австрію, а згодом — частину Чехословаччини.
Після захоплення Польщі у вересні 1939 року Гітлер звернув увагу на Скандинавію. 8 квітня 1940 року він наказав напасти на Данію та Норвегію, щоб випередити можливий удар союзників із півночі. Наступного ранку шість дивізій німецької піхоти, дві моторизовані бригади, парашутисти і сотні літаків рушили вперед. Данія капітулювала майже без бою, а Норвегія, хоч чинила опір, була змушена здатися. Як написав Йозеф Геббельс у щоденнику, після цього «Англія буде розгромлена», адже Німеччина отримала плацдарм для нового наступу на Велику Британію.
Тим часом кораблі Берегової охорони США прямували до Гренландії. Американці вирішили: один постріл німецького підводного човна або диверсія можуть паралізувати кріолітову шахту в Івіттууті, яка була головним джерелом алюмінію для США. Данський посол у Вашингтоні Генрик Кауффман, не погодившись із окупаційним урядом Копенгагена, оголосив себе представником «вільної Данії». США швидко визнали його таким, створили Американську комісію з Гренландії та відкрили консульство в Ґодтгаабі (нині столиці острова, Нуку). Цей крок узгоджувався з представником данської влади в Гренландії Еске Бруном — союзником Кауффмана.
Німецькі націоналістичні газети тим часом обурювалися:
«Ескімоси будуть здивовані, якщо побачать скільки американських “миротворців” прибуло до мирного острова», — писав Schwäbischer Merkur.
Інші видання додавали:
«Гренландія — остання колонія Данії, вона, згідно з міжнародним правом, належить Копенгагену».
Так, журналісти Stuttgarter NS-Kurier писали, що американська присутність «викликає серйозне занепокоєння» у Данії, адже «Гренландія — остання колонія корони».
9 квітня 1941 року, рівно через рік після окупації Данії, держсекретар США Корделл Галл і Генрик Кауффман підписали угоду про оборону Гренландії. У преамбулі документ попереджав, що острів «може стати точкою агресії проти американського континенту». Згідно з угодою, США отримали право будувати й утримувати там порти, аеродроми та інші військові об’єкти для захисту Північної Америки. Президент Франклін Рузвельт публічно підтримав цю угоду. У США Кауффмана назвали «королем Гренландії», а в окупованому Копенгагені звинуватили його у зраді.
27 квітня 1941 року міністр закордонних справ Данії Ерик Скавеніус заявив, що угоду слід вважати «недійсною», оскільки Кауффман нібито «діяв проти волі короля і кабінету» і «не мав на це права». В уряді підкреслили, що ні керівництво Данії, ні парламент не санкціонували цей крок. За словами Скавеніуса, усе це — «юридична фікція». Американці, як і британці з де Голлем, відкидали таку аргументацію: вони визнали Кауффмана легітимним представником Данії та Гренландії, так само як визнали де Голля лідером «вільної Франції». Після звільнення Данії Кауффман залишився на дипломатичній службі і пізніше став міністром закордонних справ країни.
Протягом війни Гренландія стала важливим транзитним пунктом союзників. На острові діяли до 17 військових об’єктів — аеродромів, морських станцій і радарних постів, що охороняли, зокрема, кріолітову шахту в Івіттууті. З гренландських аеродромів американські та канадські літаки вирушали до бойових операцій у Європі, а постачання та техніка допомагали визволяти континент від нацизму.
У повоєнні роки стратегічна роль Гренландії лише зростала. США зберегли тут свої військові бази й у 1951 році оновили угоду з Данією, формально закріпивши право на захист острова. Найвідомішим об’єктом стала авіабаза Туле на півночі Гренландії — вона у роки Холодної війни слугувала частиною системи раннього попередження про можливий ракетний удар. Хоча сьогодні Гренландія є автономною територією Данії, її оборону фактично здійснюють Сполучені Штати за укладеними раніше договорами. Таким чином навіть віддалений крижаній острів став невід’ємною ланкою євро-американської оборонної стратегії в арктичному регіоні.
Джерело — The Atlantic
