Глава 1. Почнемо з самого початку
А з чого почати, мій шановний читачу? З якого саме початку? Подій у нашому видатному місті, Харкові, сталося багато за всю історію його існування. Визначних і не дуже. Проте є одна історія, яка безумовно заслуговує на твою увагу. Це історія, у якій поєдналося все: радість, дружба, горе, зрада, кохання, волелюбність, екшн, пригоди та бойовик. Гадаю, кожен у цій історії може знайти щось своє. А от що саме - залежить, читачу, вже від тебе.
Так от, ця історія бере початок ще задовго до розвитку подій. Не буду, як то кажуть, тобі спойлерити. Поринай з головою.
2030-й рік. Війна. Страшна війна. Війна, що розділила не тільки життя людей на “до” та “після”, а і розділила сам Харків. Кому, як не нам, знати, що іноді найстрашніші вороги насправді не зовні. Вони криються всередині. Ми ходимо з ними, можливо, одними вулицями, маємо спільних знайомих, спільні вподобання… Ба навіть каву любимо пити одну й ту саму на мигдалевому чи банановому молоці. Проте, іноді найстрашніші вороги можуть бути не тільки співгромадянами, сусідами, колишніми і так далі. Це можемо бути ми самі. Для себе в першу чергу.
Перепрошую за ліричний відступ, проте наша історія зачіпає це питання в тому числі. Так от, війна. Вона увійшла в історію, як “Війна дев’яти округів”. Хоча це розділення з’явилося вже опісля. І не округи воювали між собою. Воювали харків’яни проти харків’ян. Ідея проти ідеї.
Були дві партії, що правили містом. Червоні й Сині. І ні, це не офіційні їхні назви. Всього лиш як називають у простонародді. Якщо вже поглиблюватись у деталі: Червоні (або псіхи) - ПСІ, Партія суспільного інтересу та Сині - ВНС, Віра-Надія-Свобода. Цілком зрозуміло і логічно, що кожна партія намагалась “перетягнути ковдру на себе”, як це, зазвичай, буває в політиці. І хоч попри гарні навички дипломатії у держслужбовців допомагали врегульовувати конфлікти та непорозуміння, процес прийняття одного закону став доленосним. Це була та сама точка. Точка піку. Після якої тільки далі вниз до дефолту.
Закон висунула партія Червоних. Він передбачав один єдиний рівний податок для всіх категорій населення: від малозабезпечених до олігархії. Це саме той випадок, коли статистика спрацювала проти містян через вирахування середніх чисел. Тому малозабезпечені сім’ї, пенсіонери, юні студенти не мали змогу сплачувати цей єдиний податок. Він був більшим, ніж мінімальна допомога по безробіттю, мінімальна пенсія. Та навіть більшим за підвищену академічну стипендію, що давали на той момент в університетах. Для когось, наприклад, заможних громадян, це все одно були копійки. А для когось - бюджет на цілий місяць. Іноді навіть на 2 за скрутних обставин. Таким чином ПСІхи хотіли поглибити свій контроль та очистити Харків від тих, хто не зміг би сплачувати такий податок. Суспільний інтерес на власну користь.
Недарма кажуть, що саме гроші - найпопулярніша мова світу. І найбільш для всіх зрозуміла. Спокуса збільшити свій дохід за рахунок громадян схилила навіть декого з “синіх” на бік “червоних”. І це незважаючи на те, що ВНС були проти такого закону, що ще більше би поглибив проблему багатих та бідних. Ця партія подала ініціативу про скликання незалежних журналістів на засідання, де мав би відбутися розгляд закону та голосування. Партія червоних була цілковито проти. Вона розуміла, що це призведе до масових мітингів, непокори народу. Можливо, навіть до масових безладів чи анархії. І це при тому, що вони були в більшості за рахунок підкуплених депутатів з ВНС. Потрібно було терміново щось вдіяти. І лідер, Костянтин Крукалов, не зміг знайти ніяких шляхів, окрім кривавого та насильницького, який забрав тисячі життів містян. Був надто жадібний, щоб спонсорувати узурпацію за власний кошт, тому вкрав кошти, що були призначені на побудову дитсадків та шкіл. За його логікою, все одно народжуваність зменшилася б. Хоча б у цьому був правий.
Було заплачено кошти головорізам з різних країн. Звичайним, фактично, бандитам, які не думають ні про що, окрім як вбивство по команді. Їм все одно чиє життя обірвати: дужого чоловіка, що дивиться їм прямо в очі, не виказуючи страху, чи дитину, що плаче, кличе маму та благає про колінах :”Не треба, будь ласка…”.
Постріл. Сотні пострілів. 3 березня 2030 року, 10:30. Розстріляні, з перерізаними горлянками, закатовані, зґвалтовані тіла депутатів та журналістів вкривали всю підлогу актової зали Міськради. За присягу на лояльність до ПСІхів комусь було дароване право жити далі. Були і ті, хто намагався марно чинити опір. Закон, прийнятий кров’ю. Невинних. Чесних. Відданих справжнім суспільним інтересам. Крук, як кривавого диктатора прозвали в народі, не вигадав нічого кращого, як сюжет для телебачення. З місця подій. Після м’ясорубки. Коли його руки в прямому сенсі були у крові. Він урочисто оголосив про те, що тепер він Mayor, закон ухвалено, оскарженню не підлягає.
3 березня 2030 року. 14:07. Соцмережами “розлетівся” заклик містян до бунту. До повстання. До свободи. Люди відгукнулись. Усвідомлюючи, що це може бути небезпечно. Знаючи, на що вони йдуть. Проте і “червоні” не розслаблялися. Як і прихильники їхньої ідеології, які у відповідь готувалися до захисту. Хоча який це захист, коли 25 тисяч озброєних з голови до ніг червоних розстріляли та блили 62 тисячі цивільних, єдиною зброєю яких були віра, надія і прагнення свободи?! Ну і те, що під руку попадеться. У кого камінь, що вибився з бруківки на Сумській. У кого кухонне приладдя або просто кишеньковий ніж, який більше використовувався через вбудований штопор. Одним словом, усе. Харків’яни проти харків’ян. Свої проти своїх же. Надто важко морально описувати як все відбувалось. Адже загинули не тільки ті, хто пішов на бунт. А ще 15 тисяч дітей, яких виривали з рук матерів, людей похилого віку… Перелічувати можна нескінченно соціальні ролі. Головне, що це були люди, в першу чергу. Живі люди. Яким зламали долі. І ніяка лінія на долоні не могла цього показати жодному хіроманту.
Затишшя настало тільки після 18 години, коли зайшло сонце. І в темряві не було видно що відбувається на вулицях. Ті, хто лишилися в живих, не виходили з дому. А за ніч чистильники прибрали все так, ніби 12 годин тому місто не було однією суцільною братською могилою. Ніби, нічого і не було.
4 березня 2030 року, 11:00. Крук проголосив розділення міста. На ті самі 9 округів і призначив по керуючому на кожен.
Округ 1. Історичний центр міста. Найбагатший. Найбільший. З найвищою концентрацією еліти. В який потім так хотіли потрапити усі митці, адже це був єдиний шанс для них вибитися в люди. Саме тут старі, величні будівлі, які все ще дивують своїм архітектурним шармом, хоча давно потребують реставрації. Але доступ до них мали б тільки ті, хто належить до “вищої касти” харків’ян. Інші могли б бачити це лише крізь колючий дріт і бетонні стіни, що відділяли б округи один від одного, мов у постапокаліптичному фільмі. Витончена атмосфера, яка так і не навчила “червоних” перестати себе поводити як неандертальці.
Округ 2. Салтівка… Жива, втомлена Салтівка. Вона вже не така, як ХТЗ – але ще не Павлівка чи Шатилівка. Естетика бетонного кіберпанку, неонових вивісок, багаторівневих платформ. Це округ із жорстким ритмом, міцним характером і нічною душею. Трохи брудний, але правдивий.
Округ 3. “Золота трійця”: Павлове Поле, Шатилівка, Ботанічний сад. Територія тиші, елітних квартир і внутрішніх двориків із живими огорожами. Тут люди п’ють лате на балконах і ходять на йогу вранці. До речі, весь цей округ схожий на Ботанічний сад, який живе поверх скла і заліза. Щось на кшталт Садів Семірамід, тільки з магноліями і стрункими липами. Тут усе ніби дихає повільніше. Навіть сама нумерація округів вийшла символічною.
Округ 4. Холодногірський і Новобаварський райони. Він живе не лише сталлю і заводами, а ще й димом, ритмом нічних цехів і вічною боротьбою за виживання. Це місце, де ще з радянських часів залишились ржаві конструкції, що виглядають як декорації до старого фантастичного фільму. Де асфальт – з тріщинами, але з пам’яттю, а графіті на стінах – вже не вандалізм, а міська мова самовираження. У цьому окрузі не говорять зайвого – тут або діють, або мовчать. Люди – прості, прямі, трохи грубуваті, але з м’яким серцем, яке відкривається тільки своїм. Це округ, де народжуються механіки, зварювальники, автомайстри, люди, які ремонтують, лагодять, створюють з нічого.
Округ 5. Олексіївка та Перемога. Бетонні мурашники та рельєфні схили, де асфальт переміг природу. Олексіївка – це лабіринти багатоповерхівок, які вдень нагадують житлові блоки, а вночі перетворюються на прототип “спальних руїн майбутнього”, де світло з вікон вимикається синхронно зі спогадами. Тут мешканці – ті, хто виживає. Їх не цікавлять великі ідеї, політика чи естетика. Їх цікавить, де купити хліб і чому знову немає гарячої води. Люди в цьому окрузі не носять брендованих курток – вони носять ті, що дісталися у спадок від старшого брата. Вони не знімають сторіс – вони несуть пакети з “АТБ” додому під дощем і слухають Емінема у дротових навушниках, які працюють лише на одне вухо. Але не варто їх недооцінювати. Саме в окрузі 5 формується критична маса рішучості, яка в певний момент може вибухнути – і змінити весь розклад сил.
Округ 6. Рогань, Немишля, Горизонт. Це – околиця міста. Те, що офіційно вважається “Харковом”, але часто звучить як запитання: “А воно ще в місті, чи вже ні?” Округ 6 – як останній аванпост перед невідомим. Як рубіж, що розділяє місто і щось дике, незнане, поле, за яким – хмара. Тут – двори, де час іде повільніше. Тут – гаражні кооперативи, де в день чинять стару “дев’ятку”, а вночі варять щось блискуче і майже незаконне. Це не просто околиця – це майстерня майбутнього, про яку ще ніхто не визнає, але всі підозрюють. Тут з’являються нові стартапи з підвалів, хтось тестує роботизований візок для доставки хліба, інший винаходить, як заряджати павербанк від батареї з електросамоката. Це лабораторія, замаскована під хрущовки.
Округ 7. Північна Салтівка. Територія виживання. Цей округ – шрам на мапі. Тут не грають ролі – тут живуть у справжності. Після весни 2022-го – це вже не просто частина міста. Це – меморіал, музей під відкритим небом, де кожен будинок говорить мовою обстрілів, а кожна людина – носій пам’яті. Страждаючий, але незламний. Тут живуть ті, хто втратив, але залишився. Це місце, де в повітрі ще зберігається відлуння вибухів, але разом з ним – неймовірна любов до життя. Люди не бояться тут жити. Вони – як дерево, що виросло крізь бетон. Північна Салтівка – це символ того, що не можна знищити, навіть якщо спробувати. Це округ, який буде мовчати довго, але коли заговорить – усі в місті зупиняться і послухають.
Округ 8. Центр реального хаосу. Залізничний вокзал. Жила міста, де постійно хтось кудись іде, приїжджає, виїжджає, не встигає. Це територія вокзалу, дешевих хостелів, шуму коліс і запаху кави з автомату. Суміш вуличного ринку і шпигунського логова. Тут усе змішується: емоції, акценти, мови, запахи, валізи, втечі й початки. Це небезпечно, але магнітно. Тут усе постійно змінюється. Цей округ – про динаміку, рух, втомлені очі пасажирів і випадкові розмови, які залишаються в пам’яті на роки.
Округ 9 – Дзержинка, Жукова, і все, що ще пам’ятає радянщину. Це округ ретро-міфу. Де ще стоять постаменти без пам’ятників. Де в під’їздах пахне тим самим, що й двадцять років тому. Тут нічого не відбувається, але саме це і дивує. Все ще стоїть, дихає, тримається. Це округ минулого, яке ніхто не наважився викинути. І, можливо, ніколи не викине. Бо поки воно є – ми пам’ятаємо, звідки прийшли.
