Зі стендапом я познайомилась в підлітстві (це, на мій теперішній сором, були проєкти на кшталт російського Comedy Club). Тоді він був для мене радше не творчим проявом артистів чи значущим для суспільства мистецтвом. Він був розвагою, де комік постає перед тобою як друг, що розповідає історії з власного життя чи особисті спостереження. Я не була вимогливою чи принциповою глядачкою. Мені просто було смішно.
З початком повномасштабного вторгнення мій фокус змістився на український стендап, який виявляється був і розвивався самостійно ще до цього, десь в тіні московитських продакшенів-гігантів.
Першим повноцінним концертом, який я подивилась, був стендап Василя Байдака «рОСІЯ ВКРАЛА В МЕНЕ АБСУРД», а згодом «Рафінована лють» Насті Зухвалої. Десь в той час в 2022 я почала усвідомлювати що:
- Стендап може відображати близький та рідний для мене контекст;
- Стендап і гумористичні шоу можуть працювати як інструмент зняття напруги, коли вони транслюють знайомий мені досвід не лише крізь загальнолюдські теми, але і більш персоналізовано через, на той момент, тему повномасштабного вторгнення, «життя до», політичні контексти, згадки знайомих мені міст та місць, де я бувала;
- Контексти життя в Україні та росії дуже відрізняються;
- Я ігнорувала антиукраїнську пропаганду та жарти під час перегляду російського комедійного продукту, бо надто звикала до коміків-персонажів;
- Жіночий гумор я сприймала як вторинний та гірший за чоловічий де-факто (жіночий стендап в контексті москви виділявся в окремі шоу з очевидно меншим бюджетом та екранним часом);
В 2024 році я вперше почала писати про стендап, зануршись перед цим в наукові та популярні джерела, яких (вартих уваги) виявилось не більше 8-10.
З огляду на фахові витоки виявилося, що стендап – це жанр театральних мистецтв, який належить до комічного дискурсу. Цей дискурс у нас, виявляється, є, але настільки глибоко в теренах культурології та театрознавства, що зануритись в нього без попередньої академічної підготовки доволі складно. І, як не дивно, основні елементи цього дискурсу розглядаються не крізь призму стендап комедії, а з увагою до п’єс та літератури.
Не менш цікавим був факт того, що не все смішне є комічним і не все комічне є смішним. Тобто не кожен виступ комедіанта чи комедіантки буде належати до комічного, себто культурно значущого, а лише той, що, як і будь яке естетичне явище, через зовнішню форму (в нашому випадку – стендап комедію) виражає зміст.
В цій тезі криється теоретична розгадка конфлікту всередині стендап-спільноти: скептичного ставлення до деяких артистів, які ставлять форму перед змістом, смішать людей базовими прийомами та харизмою без намагання довести глядача до відчуття катарсису.
Доволі відомим прикладом тут може слугувати творчість Алли Волкової, яка попри шалений успіх у глядачів не отримала того ж рівня репутацію серед колег і навіть планувала через це в 2024 році призупинити власний творчій шлях.
В літературі існують так звані «висока» та «низька» полиці, які відрізняють творця, схильного до жанровості, та митця, що сприймає літературу як власний медіум та прагне найвищого рівня майстерності та суспільної значимості. Терміни доволі умовні як і поділ, бо врешті будь-яка творчість варта уваги та знаходить свого читача/глядача, але можуть слугувати метафорою і для стендап комедії.
Бо тут відкривається ще один шар дискурсу. На тлі переважання смішного над комічним лише поодинокий глядач-гурман назве стендап комедію мистецтвом. Попри сьогоднішні аншлаги та повні зали стендап-комедія нібито залишається в думці пересічного глядача чимось на рівні колективної самодіяльності, а не жанром на одній сходинці з літературою, театром чи образотворчим мистецвом.
Втім, це проблема не тільки стендап комедії зокрема, а комічного як явища. Почалась вона ще з Аристотеля та його «Поетики», з якої зберіглась лише перша частина присвячена трагедії, друга про комедію – втрачена. Тобто одне з головних гуманістичних та мистецькознавчих джерел, на яке посилалися покоління потому, містить в собі лише одну фразу про комедію:
«Комедія — наслідування людей гірших, але не у всій їхній порочності, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною потворного. Адже смішне — це певна помилка і потворність, що не завдає болю і не є згубною.»
На основі «Поетики» з’явилась одна з теорій комічного «Теорія негативної властивості об'єкта осміяння». Не дуже надихає, еге ж? І постає питання чи в загальному науковому та популярному дискурсах не було комічне естетично недооціненим на відміну від трагічного, що собою утворило гуманітарний канон?
І якщо комічне недооцінене в загальному контексті, то чи не є стендап недооціненим навіть контексті комічного?
Шлях людини, що цікавиться стендапом в Україні, ймовірно почнеться з книги Джуді Картер «Біблія стендап комедії», яка сповнена особистого, суб’єктивного досвіду авторки. Також є шлях крізь надивленість, а можливо навіть думку на відкритому мікрофоні «Я можу жартувати не гірше і загалом я смішна та харизматична людина».
Тобто шлях тут є доволі самостійним та суб’єктивним, і відповідно поряд з цим місцями конформний та залежним від спільноти, що організовує виступи. Бо немає спільноти – ймовірно немає масштабних виступів, адже твій шлях, принаймні в українському контексті, не підтримає магічний продюсер. Продюсером для тебе стане спільнота, власна проактивність та зв’язки з іншими угрупуваннями, які зможуть тебе просувати через участь в партнерських проєктах, різноманітних шоу та подкастах. Можливий самостійний шлях через соціальні мережі та персональні проєкти є більш крихким та ненадійним, до того ж неодмінно вплине на якість матеріалу, адже складно грати всі ролі самостійно.
Це на відміну від тої самої книговидавничої індустрії, що в академічній та популярній площині надасть майбутнім письменнику чи письменниці базові знання про структуру літературного твору, та необхідні для його створення навички й теорію. Не кажучи вже про різноманітні способи просування себе (за межами соціальних мереж) починаючи від фестивалів і завершуючи подіями та промоцією від видавництв, книгарень, премій та конкурсів.
Зрозуміло, що тут важливу роль грає саме український контекст: вік індустрії та кількість інвестованих в неї грошей. Тут можна провести паралель з тою ж українською літературою. Попри бум уваги останніх років пересічні письменники та письменниці не можуть розглядати власну творчість як повноцінний заробіток, поєднуючи її з іншою «основною» діяльністю. Навіть попри позитивну динаміку, по пальцях можна порахувати літературних агентів, які є невід’ємною частиною індустрії та комерційною підтримкою авторів.
Втім, виклики викликами, а стендап гравці з кожним роком лише розвиваються, поповнюється база концертів та нових форматів шоу, а люди залучені в процес початківцями стають лише досвідченішими. Але для мене тут постає наступне питання – наскільки стендап є суспільнозначущим жанром сьогодні?
На початку повномасштабного вторгнення той самий проєкт Підпільного «Стендап в бункері» був не тільки комедійною ініціативою, він фіксував та чесно реагував з максимально можливою для культурного продукту швидкістю на події та контекст.
Щоб поставити п’єсу, написати книгу чи зняти фільм часом потрібні роки, за які сучасні події вже можуть втратити свою актуальність. Стендап-виступу потрібен майданчик, мікрофон та людина з навичками й комедійною надивленістю. Це набагато більш мобільний жанр чия концептуальна роль виходить за межі розважального продукту, а стає радше вільним (не обмеженим офіційною цензурою) мистецтвом реагування на теперішню дійсність.
Але це тоді. Що ж сьогодні? Індустрія впевнено розвивається, проте особисто для мене мистецтво реагування на «сьогодні» перейшло з зафіксованих виступів та концертів в імпровізаційні, від початку створені розважальними формати, де глядач не налаштований на філософські роздуми про дійсність чи комедійний катарсис. Записані виступи підготовлені, а теми, певно після серії шакалячих експресів акуратні та виважені. Враховуючи, що наш розважальний продукт досі веде невидиме протистояння з московитським це доволі логічний крок. Проте, ніби в інерційному формуванні класичної індустрії розваг саме стендап, як жанр, втрачає власну самобутність та гостроту, яка резонно мала б бути йому притаманна, принаймні певною мірою.
Чи це простіший шлях? Чи це закономірний шлях? Чи притаманна цьому шляхові конформність та концептуальне ледацтво?
Дійсність, яка мені особисто вбачається в переважній більшості концертів, постає викривленою. Не тільки через уникнення політичних, сатиричних чи суспільнозначущих тем, а через нібито загальну втому, яка замістила злість, продуктивну агресію, особистий та колективний біль й естетику.
Чи стає український стендап поступово з жанру суспільнозначущого, з жанру спостережень за дійсністю у всій її повноті та емоційному спектрі, жанром суто розважальним?
Чи це є свідченням глобальних зовнішніх змін чи це лише персональна зміна кожного окремо комедійного гравця?
Я не знаю. Але в червні 2026 я більше не хочу писати про стендап та українську комедію.
