Знаєте, завжди мріяв взяти участь у письменницькому конкурсі. У моїй уяві це була велична подія: літературна еліта, святкові промови, вишукані вечори. А на ділі це більше схоже на психлікарню. І не звичайну, а таку, де коридори затінені, вікна заґратовані, а атмосфера настільки готична, що Брем Стокер плакав би від заздрощів.
Уявіть, замість лікарів — втомлені судді з порожніми очима, які читають рукописи при світлі ламп, що тремтять, ніби теж бояться зійти з розуму. Їхнє головне завдання — не збожеволіти швидше, ніж ті, хто це все написав.
Письменники ж — ідеальні пацієнти. Кожен у своїй «палаті» сидить, як герой "Тіней забутих предків", і мучиться над черговим шедевром. Щоправда, шедевр цей більше схожий на переписану "Лісову пісню", але замість Мавки там чомусь готичний зомбі-детектив. Ти дивишся на цей текст і думаєш: "Ось воно, глибина української душі!" А потім перечитуєш і розумієш, що це просто трагічна історія про те, як мрії і реальність померли разом у першому ж абзаці.
А судді? Вони — справжні готичні герої. Втомлені, з валеріаною в кишені, вони читають твори, наче це послання від самого Миколи Гоголя з того світу. Іноді здається, що їм не вистачає хіба що свічки та мотузки, щоб закінчити цей "урочистий обряд". Але тримаються. Залишилося знайти логіку у творах і удати, що вони ще вірять у людство.
Тим часом письменники в коридорі обговорюють свої геніальні ідеї. Один гордо заявляє: "Я адаптував "Кайдашеву сім’ю" для підлітків!" Інший із блиском в очах: "А я написав ремейк на "Тіні забутих предків", тільки з роботами". А третій мовчить, але його погляд каже: "Мій текст настільки геніальний, що навіть я його не зрозумів".
І ось кульмінація — оголошення переможців. Усі збираються у великій, похмурій залі, де навіть світло ламп виглядає пригніченим. Судді, втомлені, як після ночі з "Енеїдою", називають ім’я переможця. Радість, оплески, переможець плаче і дякує всім, включно зі своїм котом, який "надихнув на цей шедевр".
І ось урочиста мить. Переможцю вручають призовий гонорар. Радісна усмішка на його обличчі миттєво змінюється на розгубленість. Бо приз — це сертифікат на 150 гривень. На каву. У кращому випадку — середній лате без сиропу. І ти стоїш із цим сертифікатом, мовчиш і думаєш: "Ну що ж, принаймні зможу випити каву і погортати оголошення про вакансії".
Ті, хто програв, стоять у кутку і зловтішно шепочуть: "Ну що, тепер ти розумієш, що бути генієм — це дорого і невдячно? Замість квитка в літературний пантеон отримав квиток на метро. Без пересадки".
І ти, переможець, повертаєшся у свою "палату" і думаєш: "Може, краще було залишитися в цій готичній психлікарні? Там хоча б ніхто не обіцяв, що геніальність принесе прибуток".
