Кінець гри починається на пляжі.
Останній (ривок) до Едж-Нот Сіті проходить повз одну з найцікавіших видів поверхні у грі, руїни дослідницького закладу, зруйнованого від вулканічної активності. Руїни займають весь проміжок між горами та населені або BT, або терористами. Але після цього випробування гра відпускає гравця, і під меланхолійну Almost Nothing від Silent Poets ми нарешті бачимо вдалині інший берег.
Це - останній тихий момент перед фіналом, можливість пригадати весь ваш шлях до цієї миті, всі моменти, що ви їх пережили разом із Семом Портером Бріджесом. Ми почали цей шлях ніби випадково, лишившись після катастрофи в обіймах майбутніх Об'єднаних Міст Америки, випадково зустрілись з прийомною матір'ю і одночасно останнім президентом Америки минулого, і були змушені прийняти її останнє побажання - об'єднати країну. Ми продерлись через ліси з привидами, кратери від термоядерних вибухів, гори і поля, сніг, грязюку і дощ, зустрічали дивних людей, виконували дивні прохання, і під'єднували всіх цих людей назад, до чогось більшого. Багато хто не любив державу минулого чи не розумів, навіщо доєднуватись до держави майбутнього. Протагоністу теж це не було цікаво. Тепер ми зрозуміємо, навіщо. Ми у останнього міста.
Ми все ще на другій третині гри.
Як наступні декілька годин проходження стають лінійніше і сфокусованіше, так і ця частина есею буде єдиним найбільшим шляхом до фіналу. Готуйтесь, час говорити про сюжет. Нам потрібно буде згадати майже всі відомі деталі, деякі думки, що я їх знайшов під час проходження. Я спробую довести вам, що під час Коджіма задумував більш маштабну історію, і не вивіз під її вагою.
Якось так сталося, що "класична" сучасна історія, що має за ціль щось сказати - це історія виграної суперечки. Маємо сторону А, що має одну позицію, маємо сторону Б, що має протилежну Кінець історії в ідеалі розкриває тему конфлікту з цікавих автору боків і визначає переможця. При цьому, навіть якщо фокус історії не явно на конфлікті, він все ще може додати динаміку і "тяжіння" історії до більш збалансованого стану системи, як функціональні співзвуччя в музиці. В іграх ідеологічний конфлікт використовують, щоб додати вагу конкретному геймплейному епізоду. Це працює не завжди і не зі всіма, але у іграх, що використовують голівудські прийоми, чітко окреслена роль антагоніста - це важливо. Антагоніст як сторона конфлікту повинен бути якщо не окресленим, то *відчутним*.
Антагоніст як знайома фігура *мав* бути у трейлерах, щоб підтримувати відчуття, що Death Stranding може бути чим завгодно. Це як сказати, що у цьому есеї буде висновок. Із перших трейлерів і скільки можливо Death Stranding малює таким антагоністом Хіггса - людину з черепом на масці з невідомими нам мотивами. Спішу вам сказати, що через те, як побудована роль персонажа, якого я поки не згадаю, мотивація Хіггса не має сенсу, мотивація цього персонажа не має сенсу, і через це страждає цінність і посил історії в цілому.
Для цього треба згадати роль Demens в історії.
Сем починає історію самотнім і прагнучим самотності. Коли він знаходить себе прикованим до ліжка смарт-наручниками, він відмахується від балакучого Гіль'єрмо Дель Торо буденним цинізмом середньої робочої людини. Питання "Чому я повинен нести ліки президентові?" звучить двічі і має сенс. Під час випуску гри довіра до державних інституцій вже знижувалась - а потім, нагадаю, був ковід. Гравець матиме серйозні претензії до назви Америка навть після апокаліпсису, і історія це розуміє. Покищо вас літерально заспокоюють тим, що невдовзі все матиме сенс.
Після доставки ліків Сем залишається бачить президента і (після найгіршого рядка в усьому DS "Пам'ятаєш? Вона твоя мати") вперше за десять років. Вона знову говорить про об'єднання Америки. Сем відповідає майже з огидою. "Америці кінець". Тоді людина на останній стадії раку, якій ми несли знеболювальні, хапає за його руку і, коли Сем, який буквально не переносить дотики, відповзає у жаху(і музика це відтворює!) насилу [заключає] з ним контракт і помирає. Хто буде новим президентом? - проскакує в діалозі. Моментально з заду виринає дехто Амелі, яку Сем теж давно не бачив і до котрої він явно відчуває *щось*. Ми дізнаємось, що вона очолювала другу експедицію крізь Америку, яка вже спробувала об'єднати всі міста, але в самому кінці її захопили Demens - терористична організація сепаратистів, що керують Едж-Нот Сіті і утримують її в якості гарантії безпеки своєї незалежності. Вона може вільно розмовляти із (новою) столицею, але не може піти. Будь ласка, врятуй її. Врятуй Америку.
Сем відмовляється. Йому пропонують переспати з ідеєю, де уві сні до нього знов-таки приходить Амелі і вмовляє зробити це заради неї, і, як і мати при смерті, говорить, що чекатиме на нього на Берегу. Вранці він погоджується - тільки заради неї.
Це *очевидно* була вистава. Організація *очевидно* чомусь дуже потребувала Сема і хоче його використати. Якщо перші два мотиватори на людину не спрацювали, то оця сцена *повинна* змусити задавати питання. До честі гри, вона відповідає на всі питання, на які звертає увагу. До решти ми дійдемо.
Я сфокусувався на цій сцені, бо вона вносить три основні проблемні точки - цілі UCA проти методів їх досягнення, необхідність держави через UСА проти DEMENS, і важливість людських зв'язків через персональну Семову арку з подорожжю, Дитиною-Мостом BB і Кліффордом Унгером. З цих точок виростуть три сюжетні лінії. Одразу скажу, що до лінії Кліффорда і Семової самотньості в мене ніяких претензій немає. Тема персональних зв'зків найкраще висвітлена, найкраще подана і найкраще виражається геймплейно. Настільки, причому, що вона наповзає на решту і ламає їх під власною вагою. Їх і розглянемо.
