Місія в Едж-Нот Сіті відкривається цікавою катсценою. Сем підходить до темного терміналу незавершеного вузла і кладе на приймач контейнер для BB, після чого робить базову процедуру підключення вузла до мережі.
Зазвичай гра проговорює особливості свого сетінгу напряму, з ентузіазмом і іноді коли її не просять. Десь в іншому місці казали, що BB мають унікальний зв'язок з потойбіччям у контексті крайньої міри для виживання окремих портерів, щоб встановити потойбічний інтернет, який працює... якось. І ось тепер все встає на свої місця - технологія, на якій тримається весь футуристичний технопарк Бріджес, працює на ненароджених немовлятах.
Мені дуже подобається ця деталь, бо вона приводить до дуже цікавих роздумів. Чи етично це? Матері BB знаходяться у невиліковній комі через смерть мозку - це і дає Дітям Мосту властивість бачити світ мертвих - тож, відповідно, згоду чи незгоду давати нема кому. Самі діти теж(зазвичай) не свідомі, а їх капсули дають їм відчуття, що вони в материнській утробі. В деякому сенсі жодна особистість не страждає - всі жертви бачать сон без сновидінь. Проте заждіть! Семів BB поводить себе як справжня малеча - впізнає його, відчуває емоції і виражає їх. Він явно, ну... здоровий. Виходить, що Бріджес в праві визначити майбутнє дитини, яку можна врятувати, як придатка до машин, змушеного до кінця життя бачти сни мертвої мережі. Вітаю, ми у трохи зміненій дискусії про аборти з крапелькою класичних етичних питань. Ось вам ще одне.
Скільки у грі бункерів?
Якщо не боїтесь спойлерів, відкрийте мапу гри і уявіть мертву дитину в кожній синій цяточці. І це не все - діти потрібні ще для BB, і, як стверджує текст гри, вони не живуть більше року під таким стресом. Для підтримки системи у робочому стані Бріджес потрібнен постійний потік матерів у глибокій комі. Від цього буквально залежить виживання людства як виду, на їх погляд. Як думаєте, скільки цих дітей опинились в такому положенню "натуральним" шляхом, після нещасного випадку? Це дуже специфічна трагедія, проте жодного разу за гру UCA не відчуває їх нестачі.
Цікаво, що відчули би жителі вузлів, дізнавшись, що зв'язок їм підтримує немовля в комі. Втім, це не єдине, що UCA робить з ними без їх згоди.
Фотографкиця, пані з одного з пізніших вузлів біля підніжжя гори, приєднується до UCA після того, як Сем знаходить її камеру. Фотографії з камери виявляються важливими і дозволяють вченим відновити теорію Сутностей Вимирання далі по сюжету. Важлива деталь, яку я опустив, зaключається в тому, що пані фотограф не передавала їх в мережу. Після заключення договору з UCA система автоматично відсканувала фотографії(фізичні) і хтось з іншого боку побачив в них цінність.
Цьому присвячений підсюжет з Дедменом. Персонаж Гільєрмо дель Торо - вчений, що аналізує всі життєві показники Сема, які збирає кожна капсула, в якій він спить, разом з заборами крові, сечі і калу. Протягом його дослідження дивних видінь, які бачить наш портер, Дедмен дізнається все більш небажані факти, і їх зустрічі приймають більш параноїдальний характер. Просто зв'язку стає недостатньо, бо його прослуховують. В капсулі можна спілкуватись тільки під звук душу, бо в стінах мікрофони. Далі і душ стає небезпечним. Щоб бути по-справжньому наодинці в UCA, треба робити дії, які здаватимуться занадто дивними пересічній людині - і з такими вимогами може бути легко просто забити і прийняти все це стеження як невідворотнє.
Час згадати й більш очевидний вплив UCA на історію. Кожен новий вузел мережі зближує наш світ і світ мертвих, що означає більше дощу, більше привидів, більше хірального забруднення і... кращий зв'язок.
Вузел в горах був закритий не просто так. Лідером Міста-на-Горі є колишня співробітниця Бріджес, яка розробляла для Q-pid, магічних флешек, якими ми підключаємо вузли до мережі, софт. Вона передбачила, що працююча правильно система буде наближати наступну катастрофу невідворотньо. Людина, напряму відповідальна за створення частини системи, авторитетно вважає, що система не має бути запущена, і пішла з організації через це. Через це ж вона відмовляється приєднувати своє місто. Ще раз. Існує серйозна причина, щоб системи, яку ми власними руками приводимо в рух, не існувало.
Як і в реальному житті, злочин в основі існування UCA не подається як щось злонавмисне, а як продукт нужди, моральну ціну, яку людина платить за зручність і підтримку порядку.
Світ Death Stranding наслідує базову будову багатьох японських світів - існує одна велика надприродна сила, і від неї якимось чином походять одночасно і екзистенційний ворог - чудовиська, і герої з силою їм протидіяти. Штучний інтелект і офіцер поліції зі штучним тілом Макото Кусанагі. Все, що відбувається в Атаці Титанів, прости господи. Інші історії про "секретний поліцейський загін/організацію/шкільний клуб СПЕЦІАЛЬНО під цю проблему". Я, звісно, підбирав приклади і цей троп не ексклюзивний до Японії (подивіться на пригоди уявних агентів ФБР), але, якщо ви живете достатньо сумне життя і дивились достатньо аніме, вам мало кинутись в очі, наскільки сильно у японських творах герой має існувати всередині якоїсь структури та бути уповноваженим діяти. Портер-Ветеран в одному з листів хвалитиме інструменти Бріджес, завдяки яким Сем пройшов континент (в цілому) на своїх двох. Більшість персонажів взаємодіятиме з вами саме як з представником Бріджес, і як представник Бріджес він змінюватиме життя людей.
Для того, щоб протидіяти кризі, варто триматись разом, і чим різноманітніші люди працюють в одному напрямку, тим краще буде результат. Просто так сталось, що ми працюємо в цьому напрямку від імені держави-корпорації, яка нашими руками м'яко поглинає світ. Ми тут для того, щоби об'єднувати людей і будувати зв'язки.
На початку Facebook існував як компанія для створення прибутку... він був створений з суспільною метою - зробити світ більш відкритим і пов'язаним між собою.
- буклет для співробітниів Facebook, в народі прозваний "Маленька червона книжка".
Забудьмо на секунду, що Цукерберг почав стартап в дев'ятнадцять одразу після сайту з обговоренням однокурсниць. Це *дійсно* гарна мета, чи не так? Щирий світ, де можна зв'язатись із будь-ким. Це настільки гарна мрія, що її досягнення варте, скажімо, постійного зросту за усяку ціну, чи акценті на метриках в шкоду досвіду користувача, чи поганій модерації та перевірці на безпеку?
Ми існуємо в майбутньому, тому можемо подивитись, що відбулось далі - після того, як Фейсбук почав їсти інтернет. Ілюзія приватності вмерла ще десь в 2007, коли світ дізнався про можливість дізнатись про людину багато цікавих речей, а потім виявилось, ще сервіс Beacon, який дозволяє рекламодавцям використовувати всі ці дані у відкриту, щоб змусити вас щось купити. Бажання змусити користувачів ділитись більше призвела до появи спільного фіду, який зробив приватні речі суспільними, але зробив фейсбук універсальною друкарською машинкою з однаковими шансами для всіх, незалежно від того, мільонер ти чи вразлива дівчинка чотирнадцяти років - поки ви обидва намагаєтесь завоювати суспільну увагу. Якщо ви пишете щось непопулярне, Фейсбук віднині не буде це показувати навіть вашим рідним і близьким, але дозволить окремому користувачеві споживати більше і мати більше джерел споживання. Нові правила гри породили суспільний тиск, від якого найбільше страждали(і страждають) діти і підлітки. Коли ми кажемо, що "соцмережі відповідальні за депресію і суїцид", ми кажемо саме про Фейсбук і Інстаграм, якими володіють Meta. Кульмінацією в цьому наративі став кейс самовбивства пані Морі Рассел, першої людини з "негативними ефектами перегляду онлайн-контенту" в причині смерті. І фейсбук, і інстаграм дають юзеру все більш виражену версію чогось, що йому сподобалось, чим би воно не було - наприклад, кадрів насилля чи суїциду; і показуватиме алгоритм це, хоче людина чи ні.
Залученість користувачів росла.
Читач явно має досвід знаходження в інтернеті десятих і двадцятих, тож те, що може робити людина з іншою людиною, я омину як самоочевидне. Натомість переключусь на системні наслідки. Маємо алгоритм, що винагороджує залученість без контексту цієї залученості, доступ до дуже точного таргетингу і *дуже* погану модерацію, що покращує шанси готових до психологічного насилля отримати те, що вони хочуть. Що може статись?
Дехто це прохавав.
Першим дзвіночком став президент Філіпін Родріго Дутерте. У Філіпаніх 2016го безліміт на Фейсбук був включений в найпопулярніші тарифи, а населення проводило найбільше у світі часу у соцмережах per capita. Дутерте обіцяв прибрати наркотики з вулиць, втопивши їх й крові, і робив такі заяви постійно, тримаючи на собі увагу (ось журнал TIME пише, як той назвав Папу Франциска сином шлюхи). Команда Дутерте рекрутувала адміністраторів спільнот у Фейсбуці, які видавали підписникам, кхм, повістку дня, нарізали дебати на хайлайти і робили інші речі, вже очевидні для нас зараз. Така тактика принесла плоди - в Дутерте було зростаюче ядро ДУЖЕ активних прихильників, які прийнялись бачити в усіх інших кандидатах ставленників наркомафії, з - ви здогадались - травлею(випадок з його президентства, але показовий). Сам пан Дутерте мав недоведений в суді зв'язок з групами вігілантів, які вбивали підозрюваних, тож ви можете уявити, якого характеру набувала взаємодія з його найбільш упоротими фанатами. Коментувати саме його президентство я не буду, бо не занурений в тему, хоча скажу, що мужичком зацікавились і Амнесті Інтернешенал, і зрештою Міжнародний кримінальний суд. Але ви скоріш за все помітили деталі, які вписуються в деякий патерн: неймовірно впевнена в собі людина, яка любить і звикла застосовувати силу, збирає навколо себе спільноту через Фейсбук і інші соцмережі і доводить її до фанатизма, налаштовуючи проти якогось ворога, а його оточення заповнює інфопростір брехнею і байтом.
На заході назва Cambridge Analytica вживається як символ підозри до соцмереж. Їх база даних була зібрана без згоди користувачів з додатку-опитувальника. Вони були дотичні до Брекзіту, кампанія до якого теж відрізнялась купою дезінформації. До них звернулась команда Дональда Трампа під час гонки у 2016му; до чого призвело це, нагадувати не треба. Особисто для мене ця історія стала поворотним моментом в відношенні до соцмереж: якщо на рівні міжособистих травля, заклики до суїциду та інше стосуються меньшини юзерів і можуть бути описані як "необхідна жертва" візії, то масовий збір даних для маштабних кампаній закладена в бізнес-модель. Так само важливо, що правила гри в соцмережах надає перевагу нарцисичним людям, які готові отримувати впізнаваність у будь-який спосіб; слово "троллінг", що в оригіналі описувало спробу розвести опонента на негативну реакцію, втрачає популярність, бо алгоритм робить його настільки ефективним, що на ньому будуються цілі кампанії.
Кампанії будуються не тільки не фейсбуці, звісно; колишній президент Бразилії пан Болсанару вписується наш патерн, але його міньони збирались через ватсап, а на поточну трампівську каденцію вплинула і кристалізація його фанбази в його власній ехокамері соцмережі Truth.social, так і купівля Маском Твітера, що, оглядаючись назад, було зроблено навмисно саме як робота над помилками після скандалу з Cambridge Analytica.
Одним словом, "відкритий і пов'язаний" світ абсолютно не гарантовано буде відкритим з тобою. Реалізація такого світу потребує уточнення, щоб таке прагнення було принаймні справедливе. Справедливості заради, не весь світ знаходиться у Facebook, але Meta дуже хоче, щоб ви були хоч у якійсь з їх соцмереж, за будь-яку ціну. Можливо, саме розширення має бути пов'язане з якимось моральним занепадом. Фейсбук - не єдиний сервіс, який щось зламав в суспільстві. У статті "Маштабування руйнує все" Девід Колеман приводить у приклад Uber і Airbnb, інші додатки, що дуже зручні на папері, але в великому маштабі погіршують цілі сегменти економіки через власну монополію, встановлення правил гри і користування додатком. З іншого боку, можливо, структури великого маштабу отримують багато критики за не пов'язані напряму речі, які відбуваються на їх теренах, просто в силу того, що це їх терени.
Додатковий висновок принаймні для мене у тому, що у Facebook, виходить, дуже фіговий геймдизайн. В ньому не весело знаходитись. Можливо, це глобальна задача Homo Ludens - зробити світ по-справжньому веселим місцем, по спільноті за раз?
Взаємодії між Семом і адресатами у грі з разу в раз покращують їм життя, але мотиви для створення мережі як мінімум підозрілі - разом з ціною, яку платить UCA за її створення. Як влаштована взаємодія в мережі? Що, якщо тотальне стеження за працівниками напряму пов'язано з її секретами(терористам стеження не заважає від слова взагалі)? Що, якщо контроль від цієї машинерії отримає особистість, яка планує нанести шкоду?
В Урсули Ле Гуін є оповідання про місто Омелас. Омелас - це місто, де люди щасливі. Авторка довго думає про те, що могло би бути в такому місті. Чи є там машини чи гелікоптери? Напевно, ні. Чи є там наркотики? Отож бо - але тільки ті, які дають щастя чи розуміння, але не залежність. Чи звучить там музика? Звісно, чим більше тим краще. Чи є там любов? Скільки заманеться.
Але не для однієї дитини за важкими дверима у кімнаті без вікон на купі власних фекалій.
Як і немовлята між світами, дитина страждає. На відміну від немовлят, вона повністю усвідомлює свої страждання, хоча від її розуму вже залишилось мало що. На відміну від членів UCA, всі в Омеласі знають про дитину.
ЇЇ існування - частина контракту, який дає місту велич. Без цієї дитини поети би не були такі обдаровані, музики не писали б так гарно, вчені не дивились би так глибоко, стіни би пожовкли, а врожаї всохли. Дитина має залишатись, і не має отримати жодної ласки за своє життя. А коли вона вмре, її місце має зайняти наступна.
Історія закінчується образами людей, які йдуть вночі пустими вулицями насамоті. Вони теж почули про дитину і необхідність її страждань для щастя решти. Замість того, щоб пройти весь шлях від жаху до сприйняття, вони йдуть геть з Омеласу.
Ми існуємо у сферичній ситуації у вакуумі, де(на момент початку історії) є тільки одна велика логістична компанія, непідключені юзери і якісь плями з жовтими бовванчиками, які іноді атакують вантажі. Більшість виживших ще не живуть в Омеласі. Втім, достатньо вмовити одну людину, щоб її дітей перетворило на громадян. В мене не пропадає відчуття, що світ відчувався би сильно інакше, якщо протагоністом в ньому був би хтось не з Бріджес.
Виживші розкидані по всьому континенту, і, якщо вірити грі, виживають за допомогою власних запасів і того, що можуть принести на своїх двох вільні портери. Вони мають якийсь зв’язок, якусь економіку у комуніті. Вбачаючи, що з нами діляться ресурсами для хірального друку, друкарні-фабрикатори в них теж є. Ба більше, в нас є аж Косплеєр, тож лишилось і якесь медіа, і спільнота навколо нього, і традиція вдягатись у персонажоту. Життя поза UCA існує, хоча воно не таке інтенсивне, як в епоху інтернету.
Головними героями цієї історії є портери - люди, достатньо сміливі, щоби ризикнути життям під дощем заради щастя інших. Звісно, вони ж є і наслабшою ланкою - і на перевізників полюють бандити і МУЛи. Чи готові ви нести щастя своїй спільноті незважаючи на несчисленні небезпеки ззовні? Я можу уявити, що за кордон бункерів виходить особива порода людей - самотужки чи під тиском, вони не знаходять себе в металевих стінах свого хайтекового бункеру.
Зона - це виклик, місце, де відступає закон. Люди намагаються потрапити в Зону всередині. У Death Stranding Зона всюди, і сміливість чи безнадійність потрібні, щоби просто вийти назовні. В цих умовах ми працюємо на державу з мотивацією повернути нормальній, посередній людині нормальність і рутину життя до катастрофи В кожній зі S.T.A.L.K.E.R є фракція, яка хоче повернути Зоні нормальність під дулом автомату. UCA, принаймні в кадрі, насилля не використовує, але в якомусь сенсі сама побудова мережі є її інструментом. Кожна нова людина, що усміхається справді цінній речі, яку через бруд і дощ приніс Сем Бріджес, і вирішує приєднатись до Обєднаних Міст Америки, стає заручником зліва від "але". Ми в ітозі підбираємо ключ до лідерки Гірського вузла і та стабілізує мережу, але спосіб, у який ми це робимо, у скептичному прочитанні можна назвати ледь не емоційною маніпуляцією.
Скажу як є: В Міченого, глядячи на Сема, перехрестя загорілося б жовтим, якщо не червоним.
В цих умовах історії потрібна сила, яка стояла би за аргументами проти UCA. Історія формально таку пропонує, і скоро ми з нею зустрінемось віч-на-віч.
