Від Автора
Ще до початку повномасштабки я написав цю книгу, та переклав її англійською для Амазон. Але зараз настав час її публікувати і в Україні.
Тут я публікую перший розділ книги, ще в оригінальному вигляді без роботи редактора, буду вдячний, якщо ви прочитаєте цей розділ та залишите в коментарях відгук, критику та думки.
Також залишу посилання на сайт, там скоро теж з’явиться українська версія: https://www.agescycle.fun
Розділ перший
Вечір Кінця Літа - чудове свято. У селах люди радіють завершенню найважчого періоду року, коли від світанку й до глибокої ночі їм доводилося обробляти поля, збирати врожай, варити пиво та виконувати безліч інших справ, якими обтяжене життя селянина. А це означає, що тепер палатимуть високі багаття, лунатиме сміх і всі навколо святкуватимуть. Староста викотить барильце пива. А якщо селище цього року попрацювало на славу, то, дивись, ще й ерейндський ель буде. Хоча зазвичай його подають у пристойних шинках і тавернах міст.
Ерейнд — місто, уславлене найманцями та їхнім улюбленим елем, який виготовляють лише там і ніде більше. Навіть ті, хто знав рецепт, не змогли відтворити його в іншому місці. Чи то найвідоміший пивовар, чи звичайний робітник, який вирішив зробити собі запас на довгі вечори після важкого трудового дня.
Одна з таких бочок, наповнена напоєм знаменитого майстра-пивовара Лорріньйо Сагіньтю, саме зараз прямувала до будинку одного шляхетного пана. Її придбав і завантажив на бричку молодий хлопець на ім'я Анжі.
Цей хлопець у чотирнадцять років пішов у прислужники до пана Реймунда Валейна — мага, відомого на всю округу. І не просто мага, а одного з очільників Магістеріуму, власника маєтку, збудованого власноруч для занять усіма видами чарівництва.
Люди, які приїжджали сюди й дізнавалися, хто мешкає у маєтку неподалік Південного тракту говорили, як пощастило навколишнім селам, що такий уславлений маг живе поруч. Ще за часів навчання в академії він виявив схильність використовувати всі школи магії, які там викладали. Мультистихійність була рідкісним даром.
Та попри всі вихваляння Метра Валейна, Анжі вважав свого господаря надмірно грубим, різким на слово й нетерпимим.
«Ну забув я зачинити клітку з тими жахливими квітами. Ну не винен же я, що коли їх годуєш, вони так і норовлять відкусити мені палець. Та який там палець — одразу голову!»
Анжі згадав розмір пащі саланських мишоловів — хижих рослин, давніх родичів вимерлих меллорнів. Вони були здатні полювати, а під час сильного вітру розправляли листя й, підхоплені поривами Південного вітру, таким чином поширювали ареал свого існування.
Мовчазний співрозмовник, як і раніше, лише махав хвостом.
— Чого ти мовчиш?
Кіт, який невідступно супроводжував Анжі всюди, як і раніше лежав на козлах і лапою намагався впіймати свій вічно непосидючий хвіст.
— Бо ти кіт. А звичайні коти не розмовляють.
Кота Анжі подарував пан Валейн на перший день народження, який хлопець провів у його домі. Тоді йому виповнилося чотирнадцять років. Батьки віддали його в услужіння й вирушили кудись на схід.
Себастьян і Марі Фуго були дослідниками та вченими. Хоча у них і не було ані краплі магічного дару, їх поважали й шанували в магічній спільноті. Адже як створювати нові ритуали без знань та інгредієнтів, про які раніше ніхто не чув?
Після від'їзду батьків турботу про Анжі було покладено на пана Валейна.
Та самому хлопцеві здавалося, що це він доглядає за магом. Прибирання, готування, закупівля продуктів — усі ці обов'язки лягли на плечі юнака.
Коли він подорослішав, обов'язків побільшало, а разом із ними з'явилися й доручення, пов'язані з магічними предметами. Тоді Метр подарував своєму слузі магічний обруч, створений власноруч.
Юнак був неймовірно щасливий, отримавши свій перший у житті артефакт. Адже річчю, виготовленою спеціально для нього, міг користуватися лише він. Та яким же гірким було розчарування, коли з'ясувалося, що це всього-на-всього артефакт зв'язку. Магістр просто вирішив спростити собі життя: не шукати слугу, який вічно десь вештається бозна-де, а напряму передавати йому думки просто в голову.
Згодом, удосконаливши обруч, маг навіть навчився частково підпорядковувати собі окремі частини тіла хлопця. Так було значно простіше, ніж пояснювати, як правильно поводитися з тим чи іншим предметом — вибуховим порошком, наприклад, або магічним артефактом.
— Ти вирішив заїхати до столиці?
Ментальний посил застав Анжі зненацька. Від несподіванки він ледь не звалився з козлів на розмоклу після перших дощів дорогу.
— Чому так довго? Гості вже мали прибути, а мого слуги все немає.
Голос мага звучав невдоволено.
— Я вже їду із Залежок.
— І навіщо тебе занесло так далеко?
Анжі відчував відголоски емоцій мага й розумів, що той починає закипати.
Хлопець лише відкрив рота, щоб відповісти. На сором пана мага, він так і не навчився спілкуватися подумки, не озвучуючи своїх думок уголос.
— Поквапся. І зроби так, щоб мені не довелося за тебе червоніти. Ель купив? І все інше, про що я казав?
— Так, метре.
Анжі знав, що лукавить. Не все з величезного списку йому вдалося знайти. Частини товарів у місцевих крамарів просто не було, а за деякими вони радили їхати до столиці. Але сказати про це зараз означало слухати докори до самого вечора.
— Добре. Тоді ворушися. У тебе ще купа справ.
Ментальний зв'язок обірвався, і обруч знову похолов. Ще один побічний ефект роботи артефакту.
— Ти все купив, Анжі? Давай ворушися, Анжі. Ну скільки можна мене повчати?!
У відповідь почувалося лише фиркання коня та рівне сопіння кота.
Валейн метушився маєтком, готуючи все необхідне для майбутнього ритуалу. Ці збори нарешті мали дозволити створити артефакт, який Магістеріум розробляв із такою ретельністю.
За задумом його планували встановити на мисі Йохнсгвард, щоб закрити частину материка від Спотворень, що приходили з-за моря. Цей день мав змінити долі тисяч людей і нелюдей по всьому континенту. Позбавити їх страху та ризику перетворитися на щось чуже, неприродне цьому світові.
На столі поступово збиралися накопичувачі всіх стихій і напрямів магії — навіть ті, що належали до найсвященнішого запасу.
Було боляче викладати настільки цінні речі. Частину з них Валейн зберігав роками, частину придбав за нечувані суми, а деякі дісталися йому не зовсім чесним шляхом.
Та його заспокоювала думка, що все це робиться заради доброї справи. Такі речі не повинні безконтрольно гуляти світом.
Звісно, це було далеко не все. Багато чого ще мали добути інші учасники сьогоднішнього зібрання. Частину артефактів також повинні були доставити зі сховищ Магістеріуму.
Поки що в залі, де мало все відбутися, стояла лише його власна колекція.
На те, щоб правильно все розподілити, пішло чимало часу. Артефакти потрібно було розташувати так, щоб не сталося катаклізму й їхні сили не почали взаємодіяти раніше потрібного моменту. Значну частину простору було відведено під сховище, і ця задача повністю лежала на його плечах. Ніхто не знав, яким чином транспортуватимуть майбутній артефакт, тож над цим довелося добряче поламати голову.
— Так, концентрат Повітря й Астралу на суміжні лінії...
Посунувши два кристали зі схожим огранюванням, він відійшов на кілька кроків назад, щоб оглянути збудовану конструкцію.
Десять кіл, з'єднаних між собою.
Не найскладніша з магічних фігур, але одна з найбільш витратних за обсягом вкладеної сили. Одна з найзахищеніших лабораторій на другому поверсі, призначена для практикумів з особливо небезпечними закляттями, тепер перетворилася на суцільний полігон для майбутнього ритуалу.
Усі столи та книжкові шафи завчасно прибрав слуга. На те щоб привести залу до належного вигляду, у нього пішов цілий тиждень. Із хлопця сім потів зійшло.
Втім, це було навіть корисно — загартовувати витримку й тіло.
Метр був переконаний, що виховає хлопця як слід. І коли Марі повернеться, йому не буде соромно за витрачений час, а покладена на нього, хай і примусово, відповідальність буде виправдана.
У хлопцеві вже почали з’являтися паростки цікавості до науки, до всього невідомого.
Шкода лише, що магії, як і в його батьків, у ньому не було.
З першого поверху пролунав стукіт надвірного молотка.
Невеликий артефакт. Його принадність полягала в тому, що звук рівномірно поширювався по всьому будинку.
— Ось і перші гості. А хлопчисько ще десь вештається.
Обурюючись через те, що доводиться самому виконувати роль дворецького, Метр рушив відчиняти.
Стук не припинявся.
Рівний. Монотонний.
— Здається, я навіть знаю, хто це прибув.
З усіх запрошених на сьогоднішній вечір лише одна людина мала таку нетерплячість — Феліція Гонзе.
Норовлива відьма з вибуховим характером.
Вона могла довести будь-кого.
І, схоже, вже почала це робити.
— Так, іду, іду! Уже підходжу!
Промовив Метр, сподіваючись урятувати хоча б залишки дверей.
Двері з давнього дуба були зроблені з уламків одного з кораблів, які першими вирушили до Бар'єра. Річ надзвичайно рідкісна й цінна.
І зараз вони ходили ходором. Без магії тут явно не обійшлося. Утім, двері виявилися навіть не замкненими.
Анжі, вирушаючи за покупками, знову забув їх зачинити.
Метр повернув ручку, і стукіт одразу припинився. Перед його обличчям у повітрі зависла істота. Не більша за кота, але з крилами та величезними очима.
Найдивовижніше було те, що від неї виразно відчувалася магія стихій.
За невідомою істотою стояв чоловік середніх років із уже помітною лисиною.
На носі в нього сиділо пенсне, яке він саме поправляв однією рукою, тоді як другою тримав якийсь важкий фоліант.
На господаря маєтку, до якого щойно завітав, він не звертав ані найменшої уваги.
— Кхм-кхм.
Маг прочистив горло, скромно позначаючи свою присутність.
Це не викликало жодної реакції.
Гість лише перегорнув чергову сторінку й почав водити пальцем по рядках, трохи висунувши язика.
Так він робив ще з часів навчання в Академії, демонструючи всю важливість свого розумового процесу та старанність у засвоєнні прочитаного.
Маг усміхнувся.
Потім послав легкий порив повітря.
Маленького літаючого порушника спокою віднесло вбік, а сторінки книги безжально перегорнулися всі разом.
— О, боги!
Чаклун кинувся ловити аркуші, які, підхоплені вітром, почали віддалятися від свого власника та законного місця в палітурці книги.
— От халепа!
Маг старанно збирав сторінки назад до книги.
— Реймунде! Мій старий друже!
Гість розплився в усмішці, зробивши химерний помах рукою на знак привітання, після чого прибрав книгу до спеціального сховища на поясі.
— Вітаю, Марко. Радий, що ти зміг приїхати. Прошу, заходь.
Відчинивши двері ширше, маг запросив свого давнього друга до будинку.
Ця людина завжди викликала в нього усмішку. І сьогоднішня зустріч не стала винятком.
Не тому, що Марко був смішним. Просто він по-дитячому захоплювався будь-якою справою, за яку б не взявся.
На перший погляд він справляв враження моторної, але дещо огрядної людини, яка не надто стежить за власною фігурою. Про це красномовно свідчив чималий живіт.
Та за цим образом ховався чаклун, здатний однією лише силою волі навіювати непідготовленим людям страх, біль, любов або навіть зводити їх з розуму.
Він по праву вважався найсильнішим менталістом Магістеріуму.
Розум, думки, сни — усе це було його стихією. І в ній він був справжнім майстром.
Недарма лорди й герцоги наймали його, щоб приховати свої наміри від сторонніх або ж з'ясувати, наскільки вірними їм залишаються піддані.
Власник дивної істоти принадив її якимось смаколиком і сховав до клітки, що висіла під його бездонною мантією.
Маги рушили вглиб маєтку, до вітальні.
Щойно вони зайшли до кімнати, у каміні спалахнув вогонь. Нескладна магія, але завжди доречна.
Влаштувавшись у кріслах, Реймунд надіслав слузі ментальний сигнал, наказуючи принести й налити вина для нього та гостя і лише тоді згадав, що хлопець досі не повернувся.
Розсердившись на його нерозторопність, маг підвівся, маючи намір самостійно сходити по напої.
— Чого бажаєш? Червоного? Здається, ти завжди надавав перевагу саме такому вину.
— Ти, як завжди, все пам'ятаєш. І такий уважний до дрібниць.
Марко скорчив вираз обличчя, що мав показати, які неймовірні муки вибору зараз на нього поклали.
— Гадаю, сьогодні я не відмовився б від рожевого з Центральних Островів.
— Добре, друже мій. Знаєш, мабуть, я теж не відмовлюся від такого вина.
Було кумедно, що Реймунд і справді захотів саме цей сорт. Можливо, емпатія Марко працювала навіть несвідомо. Навряд чи чаклун витрачав сили лише для того, щоб дізнатися, яке вино хоче випити господар дому.
Реймунд попрямував до підвалу, де розташовувався винний льох і частина складу інгредієнтів, які потребували низьких температур для зберігання.
Знайшовши стелаж із потрібними пляшками, він зрозумів, що запаси час поповнювати, адже від клацання пальців льох сам собою не наповниться.
А шкода. Дуже шкода.
Ні, звісно, створити предмет із порожнечі було можливо. Але це вимагало настільки колосальних витрат сили, що маг міг надірватися або навіть випалити частину власного внутрішнього резерву. Піти на такий ризик заради кількох пляшок вина не став би жоден маг, чаклун, чародій чи відьма.
Залишилося всього чотири пляшки. А якщо замовляти нові під час наступної поїздки до столиці, то везтимуть їх місяць, а то й два.
Повернувшись із пляшкою вина, маг побачив, що гостей побільшало.
У залі тепер було четверо.
Марко стояв, обіймаючи дівчину в довгій темно-зеленій сукні з відкритою спиною, яку прикривали лише кілька пасм волосся кольору воронячого крила.
На світлі її волосся часом відливало то смарагдовим, то сапфіровим відтінком.
Чаклунка обіймала посаду радниці голови Ордену Друїдів і водночас була надзвичайно вправним некромантом. У цій витонченій жінці, здатній розбивати чоловічі серця, приховувалася сила, якої вистачило б, щоб здолати армії невеликих герцогств.
Реймунд знав про її могутність не з чуток, адже колись вона розбила і його серце. Тому, побачивши її знову, серце мага пропустило кілька ударів.
Наче вловивши його погляд своїм звірячим чуттям, вона обернулася.
— Алексіє, вітаю.
Він вимовив ці слова самими лише губами. Голос зрадницьки сів.
Він виконав легкий церемонний уклін — спочатку співрозмовниці, яка звернула на нього свій погляд, а потім і всім іншим присутнім.
У залі були й інші його знайомі.
Відьма Феліція Гонзе, сестра Ковену Північних Гір. Саме на неї подумав Реймунд, коли почув, як мало не виносять його двері. Вона стояла по інший бік від Марко в дорожньому одязі, злегка вкритому пилом. Схоже, не їхала в кареті, а подолала весь шлях верхи просто зі столиці.
У кріслі сидів Фергюс, глава кафедри астральної магії. Дослідник і знавець усього, що було пов'язане зі Спотворенням. Один із небагатьох, хто повністю усвідомлював загрозу істот, змінених Виворотом світу, як завжди мовчазний і занурений у власні думки. Його мантія переливалася всіма кольорами веселки й була унікальним артефактом.
Лише одного разу він розповів, як її здобув.
— Я приніс її з-за Бар'єра, коли спав.
Це було вкрай дивне пояснення. Втім, йому було видніше. Більше ніхто й не розпитував.
Маг уклонився ще раз, уже всім своїм гостям.
— Рею, сподіваюся, ти не проти, що я впустив наших друзів?
— Я радий вітати кожного з вас. І щиро вдячний вам...
Закінчити привітальну промову чоловікові не дали.
— Ой, годі вже розпинатися.
Феліція, як завжди, проявила свою нетерплячість.
— Краще наливай. Чи ти приніс цю пляшку лише для того, щоб похизуватися своїм вином?
Ошелешений погляд господаря метався між пляшкою та безцеремонною відьмою.
Усі присутні стримано усміхнулися, намагаючись не виявити неповаги до господаря.
Маг узяв себе в руки й рушив до столу, на якому вже стояли келихи.
Коли пляшку відкрили, приміщення наповнив легкий аромат квітів і тропічних фруктів.
Жоден із гостей не відмовився від запропонованого напою. Після цього всі розсілися біля каміна. На бильце крісла Реймунда присіла Алексія, чим неабияк збентежила чоловіка.
— Реймунде, скажи, чи все готово?
М'який голос Фергюса не дав тиші запанувати в кімнаті. Питання було поставлене по суті, та легкість, яку всі намагалися демонструвати, створювала неприємне відчуття награності.
— Ми всі витратили багато сил і часу. Але лише ти знаєш, наскільки близько ми підійшли до поставленої мети. Скажи, чи зможемо ми зробити те, що задумали?
Усі навколо стихли.
Це питання хвилювало кожного присутнього, але мало хто наважився б вимовити його вголос.
Питання було непростим.
Останні кілька місяців усе життя мага було присвячене саме йому. Ніколи раніше він не працював над чимось настільки ретельно. Увесь свій час він присвячував одному-єдиному задуму. Віддавав йому кожну вільну хвилину, усі сили й думки. Та він не міг сказати цього вголос, інакше в очах інших виглядав би жалюгідним.
Хоча всі чудово розуміли: те, що вони намагалися здійснити, ще донедавна вважалося неможливим.
Розділити світ на дві частини. Причому на всіх його рівнях і планах буття.
Це була магія, на яку здатні лише боги, але звичайні люди намагалися змінити закони світобудови. Переписати правила світу, що раніше вважалися непорушними.
Реймунд зробив великий ковток вина та обвів присутніх поглядом.
Кожен дивився на нього з певною часткою благання, адже всі покладали великі надії на цю подію.
— Ми з вами вирішили звершити діяння, гідне богів. І я впевнений, що ті, хто сьогодні зібрався тут, — саме ті люди, які на це здатні.
Люди, завмерлі в очікуванні відповіді, дружно усміхнулися.
Іноді слова підтримки творять більше див, ніж будь-яке закляття, і чоловік прекрасно це розумів. Він і сам не раз здійснював неможливе лише тому, що його наставники вірили в нього значно сильніше, ніж він сам. Напруга, що висіла в залі, відразу розвіялася. Розмови відновилися.
Алексія поклала руку йому на плече.
Звичайний дружній жест, який лише говорив про бажання підтримати й заспокоїти. Та як же йому хотілося, щоб це був не просто дружній дотик. Маг упіймав себе на цій думці й одразу спробував її відкинути. Струснувши головою, він натрапив на пронизливий погляд Марко. Кілька секунд вони гралися в мовчазні переглядки, після чого менталіст відвернувся й почав голосно відповідати відьмі на чергову репліку про етичність любовних проклять.
Дорога від тракту була непростою.
Колії тут майже не було, адже вози їздили сюди нечасто. Та й загалом вершники також були рідкісними гостями цих місць. Усі мешканці навколишніх сіл знали, куди веде ця дорога. Точніше, до кого вона веде.
Анжі залишалося проїхати лише кілька верст, коли він почув позаду тупіт коней. До них був запряжений химерно оздоблений диліжанс. Причому явно дуже дорогий.
— Схоже, це гості пана Валейна.
Попри те, що диліжанс був у кілька разів більший і важчий за бричку Анжі, відстань між ними стрімко скорочувалася. Четверо коней тягнули справжній будинок на колесах, не виявляючи ані краплі втоми й не знижуючи темпу. За всіма правилами, Анжі слід було б від'їхати вбік і поступитися дорогою поважним панам, яким, без сумніву, належав цей витвір мистецтва. Та, на жаль, стан дороги не залишав такої можливості. Навіть без глибокої колії вона була надто вузькою. Пологі схили обабіч також не дозволяли здійснити подібний маневр, тож хлопець внутрішньо приготувався до конфлікту, хоч він і був слугою господаря маєтку, до якого вела ця дорога. Попри те, що перебував під покровительством Великого Мага, це навряд чи вбереже його від кількох десятків образ.
Вдача в благородних панів зазвичай була не надто терплячою, особливо щодо простолюдинів, до яких належав і Анжі.
На козлах диліжанса сидів молодий чоловік.
Коли між бричкою та кіньми, що наздоганяли її, залишилося не більше десяти метрів, Анжі почув оклик:
— Гей, на возі! Ти ж їдеш до маєтку пана Валейна?
— Так, пане. Тут лише одна дорога, і веде вона саме туди.
Чоловік уважно подивився на хлопця. Його погляд був прикутий до предмета на лобі Анжі. Хлопцеві зовсім не подобалося, що доводиться носити прикрасу так, щоб її бачили всі. Можливо, доля з нього насміхалася, а можливо, хтось інший.
Діадему, яку Анжі був зобов'язаний носити, він ретельно приховував. Навіть відпустив для цього довше волосся, щоб воно прикривало цей, як йому здавалося, ганебний предмет. Сільські діти постійно кепкували з нього, коли помічали прикрасу і всі пояснення про те, що це магічний артефакт, безславно розбивалися об їхню непохитну впертість.
Очі чоловіка змінили колір.
Збоку могло здатися, що на них просто впав відблиск світла. Ледь помітне синє сяйво — нічого незвичайного. Майже всі мешканці цих земель почали б молитися, вирішивши, що зустріли Спотвореного і що їхні хвилини вже полічені. Та Анжі прислужував магу, а не фермеру і він знав, що саме зараз відбувається.
Чоловік виявився чаклуном.
Схоже, він умів визначати магічні предмети на відстані й без попередньої підготовки. З тих знань, що мав Анжі, це багато про що говорило. Щонайменше п'ятий ранг за загальною класифікацією, а отже, він уже закінчив Академію. Анжі по-новому глянув на свого супутника. Оскільки диліжанс рухався позаду, йому доводилося майже повністю обертатися, щоб підтримувати розмову.
— Цікава річ у вас на голові.
Анжі мимоволі захотілося торкнутися предмета обговорення, але він стримався.
— А ти не такий простий хлопець.
Чоловік широко всміхнувся.
— Емільє, з ким ти там розмовляєш?
Із диліжанса почувся старечий голос.
За мить відчинилося невелике віконце, і звідти визирнув сивий дідусь із маленьким пенсне.
— Та ось із хлопцем. Розминутися не можемо — дорога надто вузька. Але їдемо в один бік. Він теж прямує до пана Валейна.
— Що, в учні до Великого Мага надумав податися?
Старий хитро посміхнувся.
— Не візьме він тебе. Не гай часу даремно. Це я тобі кажу — Аргус Валентайн.
Анжі спробував щось відповісти, але старий продовжував говорити без упину. А хлопець на козлах лише усміхався, поглядаючи то на дідуся, то на дорогу попереду. Старий почав розповідати, як колись просив Валейна взяти в учні свого племінника, тоді ще зовсім юного. Ним, як виявилося, і був чоловік, що керував диліжансом. Коли мова зайшла про нього, той театрально змахнув рукою, показуючи, про чию скромну персону зараз йдеться.
— А племінник у мене не без таланту. І сила є, і до зброї привчений. У мого брата вся родина сильна у військовій справі. Це я от у чаклуни подався. Але ні, пан Валейн нам відмовив. Сказав, що не бере учнів. Так що розвертай свою бричку та їдь додому.
Старий трохи помовчав, а потім запитав:
— До речі, а звати тебе як?
— Анжі, пане. Анжі Фуго.
Очі старого округлилися настільки, що здалося — йому стало зле.
Він закашлявся.
— Фуго, кажеш?
Цього разу запитання прозвучало значно тихіше.
— А ось і маєток!
Чоловік, якого назвали Еміліє, жестом вказав уперед. Уже за сотню метрів виднівся особняк. Двоповерхова будівля з каменю, під дахом із червоної черепиці. Дорога вела просто до невеликих кованих воріт, густо обвитих диким плющем.
— Нарешті ми на місці.
Старий заліз назад усередину й зачинив віконце.
Анжі повернувся до керування бричкою, переставши озиратися. Тут дорога вже була значно кращою — вимощеною каменем і набагато ширшою. Вона впиралася в невеликий ставок, огинаючи його з обох боків. Праворуч від садиби розташовувалися стайні, біля яких уже стояла ще одна незнайома карета. Схоже, частина гостей прибула раніше, ніж розраховував господар.
І це була не надто добра новина.
Адже це означало, що магу довелося зустрічати їх особисто, а така обставина навряд чи додала Валейну гарного настрою.
Найкраще було під'їхати з боку стайні. Там були двері, що вели до коридору, який з'єднував кухню та комори.
Знаючи, що сьогодні буде свято, Анжі попросив допомогти дівчину, яка працювала на кухні таверни біля Північного тракту. Її звали Ніко. Умовити її виявилося непросто, адже вона знала, кому прислужує хлопець, що її наймав. Довелося пообіцяти дві срібні монети зі своїх власних заощаджень. Анжі чудово розумів, що сам не впорається, а пан маг подібними дрібницями ніколи не переймається.
Завчасно віддавши Ніко ключі від тих самих дверей, біля яких зараз залишив воза із закупленими продуктами, хлопець узяв пару кошиків і влетів усередину.
Як він і припускав, двері були відчинені.
Пройшовши невеликим коридором, Анжі опинився на кухні. Жаровня вже палала на повну силу, а в одному з казанів щось апетитно булькотіло.
Дівчина стояла в білому фартуху, а волосся її було перев'язане білою стрічкою. Вродливе обличчя та гарна постать були лише приємним доповненням до її майстерності й любові до кулінарії.
— Привіт, Ніко!
Анжі поставив на стіл кошик із овочами, які саме вона й просила придбати.
Дивний список продуктів, який йому видав маг, він також купив. Але навіть хлопець, далекий від кухарського ремесла, розумів, що нічого путнього з тих інгредієнтів приготувати не вийде.
— Випереджаючи твоє запитання — я купив усе, що ти просила. Ось частина, решта ще на возі. Зараз принесу.
Біля воза вже стояла група людей — дві дівчини та двоє чоловіків.
Двох із них Анжі не знав, а двох, навпаки, добре пам'ятав.
Одним був чоловік на ім'я Емільє.
Іншою — дівчина, яка вже гостювала в домі пана Валейна разом зі своєю наставницею, пані Феліцією. Дівчину звали Кларисса.
Вона мріяла потрапити до ковену й стати однією із Сестер. Під час їхньої попередньої зустрічі, трохи менш ніж рік тому, вона багато про це розповідала. Тоді в них було вдосталь часу. Наставниця Кларисси постійно перебувала разом із господарем і майже три дні ніхто не звертав на них уваги.
Дівчина багато говорила про магію і робила це з таким захопленням, що це був один із небагатьох випадків, коли Анжі пошкодував, що не володіє цим великим даром.
Тим часом біля воза точилася запекла суперечка.
— Комусь доведеться наглядати за кіньми та каретою. І боюся, що це точно буду не я.
Молодий чоловік зі шляхетною зовнішністю виступив уперед, звертаючись до невеликого гурту.
— Я охоронець. Моє місце поруч із тим, кого я охороняю.
Дівчина з чорним волоссям, одягнена в дорожній костюм, усім своїм виглядом демонструвала готовність битися не на життя, а на смерть.
— Ланце, безумовно, ти маєш рацію. Але чи не краще тоді охороняти те, що нам наказали? Нам чітко сказали стежити за цим диліжансом. Чи мене вже підводить слух?
Предмет їхньої суперечки стояв біля стайні.
Втім, це був радше фургон, ніж диліжанс. Не такий вишуканий, як екіпаж старого пана, з яким приїхав Анжі. Той транспорт, на який зараз усі дивилися, був пофарбований у синій колір і стояв на великих колесах. Через значну висоту він мав підніжку та кілька сходинок. З видимого боку розташовувалися два вікна, причому настільки великі, що через них без проблем могла пролізти людина. Позаду кріпився металевий бак, очевидно призначений для води. Усе свідчило про те, що цей транспорт був розрахований на далекі подорожі з певним рівнем комфорту. Не розкішний, але й аж ніяк не простий.
— Ланце, ми всі хочемо бути присутніми. Тож давайте вчинимо чесно — потягнемо жеребки. Двоє, кому дістануться короткі соломинки, залишаться охороняти. Двоє підуть усередину. Якщо стане зовсім нестерпно — потім поміняємося. Як вам така ідея?
Усі з підозрою подивилися на чоловіка, який запропонував вихід із ситуації і було цілком очевидно, що кожен боїться бути ошуканим. Адже всі хотіли опинитися всередині, а не стерегти коней.
Серед магів, чаклунів і особливо відьом довіра була річчю надзвичайно рідкісною. Першою стороннього спостерігача помітила дівчина, імені якої Анжі не знав.
— Гей, хлопче! Іди сюди. Нам знадобиться твоя допомога. Зможеш відірватися від своїх справ і допомогти кільком поважним панам?
Дівчина кинула погляд на зверхній вираз обличчя Ланца. Тепер усі погляди звернулися до нової дійової особи.
— Ми довіримо слузі вирішувати наші суперечки? До чого ми докотилися.
Ланц розвів руками до неба, немов звертаючись до всіх можливих покровителів.
— Вітаю, пані Клариссо.
— Моє шанування.
Анжі виконав два короткі поклони.
Етикет був одним із перших предметів, яких навчали нового слугу. Та й батьки свого часу приділяли належну увагу вихованню хлопця. Дівчата лише кивнули у відповідь. Емільє підморгнув.
— Дивіться-но, який вихований слуга.
Ланц поклав руку в шкіряній рукавичці на плече хлопця. На його поясі висів палаш.
Зброя була непростою й явно вказувала на належність до якогось ордену або високого звання.
Пальці міцно стиснули плече Анжі.
— Чим я можу вам допомогти?
Анжі вперся поглядом в обличчя чоловіка, який, схоже, саме зараз намагався самоствердитися за його рахунок.
— Нам потрібно кинути жереб. І виходить, що найчесніше буде, якщо це зробиш ти.
Кларисса зробила кілька кроків уперед, стаючи серед людей, між якими потенційно міг спалахнути конфлікт.
Здавалося, жінки мають особливий інстинкт до таких ситуацій. Вони завжди намагаються загладити гострі кути. Її усмішка стала ще яскравішою.
Анжі пам'ятав цей вираз обличчя і добре знав, що це пастка.
Минулого разу така сама усмішка з'явилася, коли до них чіплялися забіяки в місті. Тоді вони разом поїхали за покупками. Точніше, Анжі поїхав за покупками, а Кларисса вирішила просто прогулятися. Саме тоді він зрозумів, що за цією чарівною посмішкою ховається справжня відьомська натура.
Бракувало лише костура та гачкуватого носа. І образ злої відьми повністю збігався б із тим, про який люблять розповідати байки в придорожніх тавернах.
— Тобто, люба Клариссо, ти хочеш сказати, що цей слуга...
Слово «слуга» він вимовив із такою кількістю зверхності, яку лише зміг у нього вкласти.
— ...має вирішувати суперечку між кількома благородними людьми? Хіба немає більш достойного способу?
Його рука ще сильніше стиснула плече Анжі. Біль уже став відчутним і тиск лише посилювався.
Тим часом чоловік перевів погляд на прекрасну дівчину, яка підійшла до нього надто близько для звичайної розмови в пристойному товаристві. На його обличчі розпливлася самовдоволена усмішка. Він явно вирішив, що з ним заграють.
Анжі бачив усе це з іншого боку.
— І ти так вважаєш, Альма?
«От же ж пощастило...»
Якщо зараз огризнутися, можна посваритися з гостями пана, але й терпіти таку зневагу зовсім не хотілося. До того ж плече вже починало боліти. Анжі не витримав і поклав свою руку поверх тієї, що стискала його плече. Він спробував обережно прибрати чужу долоню, і цим миттєво переключив на себе всю увагу Ланца.
Щоправда, разом з увагою змінилися й емоції.
Обличчя люб'язного кавалера, який щойно фліртував із дівчиною, зникло. Його змінило обличчя людини, яку щойно смертельно образили. Наче це не він щойно стискав плече Анжі так, що кістки мало не хрустіли, а сам хлопець зазіхнув на щось найсвятіше.
— Як ти посмів до мене доторкнутися, щеня?!
Чоловік заревів.
Короткий, майже непомітний удар у сонячне сплетіння вибив повітря з грудей. Удар був швидким і добре поставленим. Навіть Анжі, який зовсім не розумівся на бійках, усвідомив: б'є професіонал. І це навряд чи останній удар.
Ноги підкосилися.
Сил утриматися на ногах вистачило, але довелося відступити на кілька кроків.
— Куди це ти задкуєш, патороч?!
Чоловік остаточно втратив самовладання.
— Як ти посмів підняти руку на шляхетного?! Я навчу тебе хороших манер!
Намагаючись віддихатися, Анжі відчув, як його схопили за руку й різко смикнули на себе.
У ту ж мить почувся дивний шурхіт металу.
Проморгавшись, хлопець не повірив власним очам. Однією рукою він усе ще тримався за груди, що боліли після удару. Іншу руку вивернули вперед, а чоловік, який це зробив, тримав над головою той самий палаш, піднявши його для удару. Для удару, у який просто не хотілося вірити.
— Це буде тобі наукою.
Меч почав опускатися, цілячи просто в передпліччя, намагаючись зробити з Анжі одноокого... ні, однорукого каліку.
Коли до руки залишилися лічені миті, лезо вдарилося об щось зеленкувате. На коротку мить здалося, ніби на руці Анжі з'явився примарний, ледь помітний наруч. Ланц не повірив своїм очам. Інстинктивно замахнувся знову, цього разу вже явно не по руці, але й цього разу здійснити свій «шляхетний суд» йому не дали.
Палаш з дзвоном уперся в інший меч.
Той був у руках Емільє.
Зрозумівши за мить, що зараз станеться, чоловік кинувся припиняти самосуд і вчасно підставив власний клинок.
Дівчата теж не залишилися осторонь.
— Ти що твориш?!
Кларисса стояла з піднятою рукою. Із кінчиків її пальців лилося червонувате світло, утворюючи навколо долоні невелике сяйво. У другої дівчини світло також спалахнуло, щоправда, вже на обох руках.
І було воно зеленкуватим.
— Ланце, в тебе що, Спотворення вселилося?! Що ти коїш?!
Чоловіка відтягнули назад.
Дівчата стали перед ним, закриваючи Анжі собою. До хлопця вже підійшов Емільє. Однією рукою він усе ще тримав меч, іншою допоміг Анжі втриматися на ногах.
— Анжі, так?
Голос Емільє звучав тихо й упевнено.
— Йди звідси. Ми самі з ним розберемося. І не тримай зла.
Анжі почав відступати, потім різко розвернувся, схопив кошик і рушив до рятівних дверей. Піднявши голову, він побачив перелякане обличчя Ніко. Схоже, вона спостерігала за всім цим, визираючи з дверей. Із кожним кроком обличчя Анжі все більше наливалося кров'ю.
Лють душила.
Настільки, що він утратив дар мови. Підійшовши ближче, хлопець уже майже не сприймав того, що відбувалося позаду, просто віддав дівчині кошик. Здається, хтось ще гукав йому навздогін, та мозок відмовлявся щось розуміти. Ніко мовчки дивилася на нього, потім так само мовчки взяла кошик і залишилася стояти на місці.
Анжі рушив уздовж будинку, зараз йому хотілося лише одного. Сховатися. Втекти від усіх. І проклясти весь світ.
Боягузом чи слабаком він себе ніколи не вважав. Але зараз йому було страшно. Вперше за довгий час. І найгірше було те, що страшно стало в місці, яке він уже давно вважав своїм домом.
Ледве стримуючись, щоб не перейти на біг, хлопець обійшов маєток і попрямував углиб саду. Пройшовши трохи вперед, він побачив оранжерею. Вона примикала до дальньої стіни будинку. Анжі заліз усередину через вікно, яке ніколи не зачиняли, бо там ріс в'юн, що регулярно відчиняв його сам.
Одна з дивовижних рослин, подарованих господарю якимось мандрівним торговцем.
Це місце часто ставало його схованкою. Місцем, де можна було побути на самоті, подумати й заспокоїтися. Пройшовшись оранжереєю, Анжі ледь знову не потрапив до пащі ненависної квітки, яка весь час намагалася втекти зі свого місця. Красива, але небезпечна рослина.
Це місце заспокоювало.
Саме те, що було потрібно після всього пережитого. Обруч на голові став теплим. Маг згадав про свого слугу. А здавалося, що думки лише почали приходити до ладу.
— Анжі, ти вже повернувся?
— Так, метре.
— Як там справи з вечерею? Та й закуски не завадили б. Де тебе носить? Ти вирішив сьогодні мене розчарувати? Це дуже важливий день, ти ж знаєш. Не змушуй мене нервувати ще й через тебе. Зроби все якнайкраще.
Як завжди, ментальний зв'язок обірвався миттєво.
Маг ніколи не просив. Він вимагав.
— Як же мені все це набридло… Чим я так завинив, що ви залишили мене тут?
Питання не було звернене до когось конкретного, та в думках воно адресувалося батькам, які залишили хлопця на поталу магові. Час було повертатися.
Закінчити з покупками, допомогти Ніко з приготуванням їжі й почати накривати на стіл.
Вибравшись зі свого імпровізованого сховку та повернувшись на кухню, Анжі поринув у безкінечний вир справ. Принести. Помити. Прибрати. Набрати води.
Маг ще кілька разів звертався до слуги, через що тому доводилося постійно відволікатися, зустрічати нових гостей, переносити їхні речі до кімнат. На щастя, усі покої були заздалегідь підготовлені та прибрані. Ще чотири рази хлопцю довелося виходити назустріч новоприбулим. Останній гість виявився найдивнішим. Точніше, це була вже не зовсім людина.
У гості до пана Валейна прибуло Спотворення. Жінка.
Принаймні на це вказували певні ознаки. Вона приїхала верхи, без жодного супроводу, закутана в довгий шкіряний плащ. Майже все тіло приховував одяг, руки були в рукавичках, а голову вкривав глибокий каптур.
Та коли вона спішилася й відкинула його назад, Анжі вдруге за день захотілося втекти. Адже кожна дитина знає: Спотворення — або ж Спотворені — несуть смерть усім, хто з ними стикається.
Ці істоти були змінені невідомою силою після власної смерті. Кажуть, перші з них прийшли з-за моря. Деякі майже не відрізняються від живих людей. Таких найменше. Ще менше тих, хто зберіг розум і спогади, тих, хто фактично залишився собою.
Більшість же виглядали як тіні чи примари, для яких фізичні перешкоди не становили жодної проблеми. Вони, немов сарана, блукали світом у пошуках нових душ.
Колись пан Валейн проводив лекцію. Точніше, міркував уголос, розмовляючи сам із собою, а Анжі став випадковим слухачем, бо саме тоді прибирав кімнату.
Існувала теорія, що Спотворені полюють не за тілами. Вони полюють за душами.
А подальше перетворення відбувається вже через зміну душі, захопленої Спотвореним створінням і ті, кому не пощастило потрапити до них, украй рідко залишалися собою.
Зазвичай вони теж починали полювати на живих.
Але, схоже, саме зараз перед Анжі стояла одна з тих рідкісних істот, які зберегли власну особистість.
— Добрий день, юначе. Мене звати Сильвія Монтегю. Я прибула на запрошення пана Валейна.
Анжі знадобилася вся його мужність, щоб опанувати себе й наблизитися до жінки.
Її зовнішність була водночас вражаючою та моторошною. Фіолетові очі, шкіра сіруватого кольору з легким металевим відблиском. На обличчі виднілися невеликі горбики чи нарости. Кожне Спотворення було унікальним, не схожим на жодне інше.
— Вітаю, пані. Пан Валейн на вас очікує. Дозвольте провести вас до ваших покоїв.
— Не обтяжуй себе, хлопчику.
Жінка, схоже, зрозуміла, що її більше не сприймають як загрозу. Тепер вона була просто гостею.
— Скажи, інші гості вже прибули?
Вона рушила в бік будинку.
— Так, наскільки мені відомо. Більше нікого не чекають.
— Тоді проведи мене до решти.
Для зустрічі була обрана головна вітальня — з каміном і величезним столом, за яким без проблем вистачило б місця всім присутнім.
Саме туди й потрібно було провести пані.
Разом вони дійшли до дверей, що вели до холу. Анжі відчинив їх, пропускаючи жінку вперед, потім зачинив за ними й повів її одним із коридорів. Після кількох поворотів вони опинилися біля дверей, за якими точилася запекла дискусія.
— Гадаю, мені сюди?
Хлопець лише кивнув у відповідь і попрямував назад до кухні, а жінка зайшла всередину.
Суперечки тривали вже понад годину.
Реймунд вирішив присвятити всіх у тонкощі задуму, щоб уникнути будь-яких непорозумінь. Права на помилку в них не було. Ритуал виявився неймовірно дорогим.
Лише магічних джерел вистачило б, щоб придбати невелике герцогство, і це не враховуючи часу самих магів. А їхня праця також оплачувалася золотом, інколи й чимось значно ціннішим.
Не вистачало лише однієї гості. Тієї, чия роль була незамінною. У душу починав закрадатися страх, що вона збрехала, пообіцявши прибути. З усіх, хто знав про їхню справу, окрім тих, хто зараз перебував у цій кімнаті, лише двоє були повністю обізнані з усіма деталями - Спотворена, яка перебувала у своєму стані вже понад десять років, і маг-відступник, давній друг Реймунда.
Він запросив його тому, що у своїй галузі той був справжнім генієм. Щоправда, саме геніальність і стала причиною його вигнання з Академії. Він так і не завершив навчання та не отримав персня, який підтверджував законне право займатися магією.
Обдарований цілитель і талановитий некромант в одній особі. Страшне поєднання.
Х'юго Перні. Саме так його звали.
По правді кажучи, благородною людиною він ніколи не був. Після вигнання з Академії Х'юго почав поневірятися світом. І, як це часто траплялося з магами-відлюдниками, зрештою опинився серед найманців. Там будь-хто, хто мав хоча б крихту магічного дару, цінувався надзвичайно високо. Таких людей берегли й поважали.
Він отримував майже все те саме, що й знать за право народження з однією лише різницею.
Х'юго здобував це завдяки власному дару та майстерності.
Спогади про старого друга, який так невчасно вирішив проявити впертість і відмовився приїхати, навіювали смуток.
— Реймунде, ти взагалі мене слухаєш?
Поринувши у власні думки, маг навіть не помітив, як Феліція, що зверталася до нього, вже нависла над ним грозовою хмарою.
— Ти казав, що джерел у нас достатньо. Ти говорив про всі джерела? Усі школи?
Відьма не звикла, щоб її так відверто ігнорували і навіть не намагалася приховати свого невдоволення.
— Так. Я підготував чотири стихійні артефакти-накопичувачі. Марко на моє прохання створив ментальний. Алексія принесла друїдичний і некромантський накопичувачі. Фергюс спеціально для цього випадку створив астральний згусток.
Реймунд добре знав, наскільки дослідники Астралу й Хаосу не люблять вислови на кшталт «астральний накопичувач» чи «хаотичний накопичувач», тому навмисне використав термін, який не образив би почуттів гостя.
— Якщо я правильно пам'ятаю, кривавий накопичувач мав передати ваш Ковен.
— А як щодо Хаосу?
Ось тут і починався найслизькіший момент.
Адже маг довірився цілковито незнайомій людині, або, точніше кажучи, істоті. Мало того — те, що вони планували здійснити, мало знищувати саме таких, як вона. Ризик був величезним. Реймунд знав, що не зможе спускати очей із цієї жінки. Саме жінки. Подумки він вирішив називати її лише так.
— Його теж мають привезти.
Чоловік трохи знітився під поглядами присутніх. Феліція, мов хижак, миттєво вловила невпевненість у його словах.
— Це той самий наш таємничий останній гість? Той, на якого ми вже втомилися чекати?
— Вгамуй свій норов, відьмо.
За мага несподівано заступився один із новоприбулих. Чародій-стихійник Белен.
— Не смій мені вказувати!
Навіть не повертаючи голови, відьма спрямувала руку в його бік. Пальці спалахнули темно-бордовим світлом, а перед долонею виникло кілька рун, витканих із чистої магії. Вершина майстерності — матеріалізувати заготовки заклять. Ефектно, але майже марно.
Особливо в справжньому магічному двобої. Щоправда, усі присутні в кімнаті були здатні на подібне у власних школах магії. А дехто — навіть у кількох одночасно.
У приміщенні почувся сухий тріск електричних розрядів.
Белен був адептом школи Вогню, а її найпотужнішим проявом вважалася блискавка. Саме її він зараз і збирався застосувати проти несподіваної супротивниці.
— Пані та панове, будьте ласкаві, погасіть свої джерела.
Голос Марко, зазвичай люб'язний, мелодійний і навіть трохи грайливий, схожий на муркотіння ситого кота, цього разу прозвучав немов удар батога.
Без права на заперечення. Схоже, він випадково додав до слів краплю власної магії.
— Зараз усім потрібно заспокоїтися і розслабитися. Попереду ще складний вечір і не менш складна ніч. Особливо якщо врахувати кількість артефактів у цій кімнаті. Я особисто навіть кашлянути побоююся.
Жарт розрядив обстановку краще за будь-які вмовляння.
Руку Белена накрила долоня його коханої, Розалін. Магеса водяної стихії. Вона поступалася Белену силою, але разом вони утворювали справжній симбіоз, багаторазово посилюючи закляття одне одного. Саме через цю унікальну особливість сьогодні вони й були тут. Феліція ще не встигла опустити руку із заготовленим закляттям, коли двері відчинилися.
До кімнати увійшла Сильвія Монтегю.
Власною персоною. Одна з представниць Спотворених. За якусь мить у жінку полетіли одразу три закляття. Перше — від Алексії, щось із некротичної магії. Криваво-бордовий згусток зірвався з пальців Феліції, а з дальнього кінця кімнати блиснув різнокольоровий промінь. Там, осторонь від усіх, стояла людина, яка постійно намагалася уникати зайвої уваги.
Представник Храму.
Його приставили до магів, щоб він допоміг задокументувати цю подію і проконтролював її перебіг.
Реймунд встиг поставити перед Сильвією щит.
Складне плетиво з кількох шкіл магії. Його особистий захист. Фактично він зняв його із себе й перекинув на гостю. Для цього не потрібні були ані жести, ані паси руками. Справжні маги здатні лише силою думки надавати форму власній внутрішній силі. Зелений і червоний згустки зникли, зіткнувшись із тонкою плівкою бар'єра.
А ось закляття храмовника відскочило. Прямо назад. У бік людей, що зібралися біля каміна.
Реймунд одразу зрозумів, що перехопити його не встигне.
Фіолетово-чорний промінь смертоносної магії вже летів у натовп і в ту ж мить сталося неможливе. Потік руйнівної сили раптом розсипався на десятки напівпрозорих птахів. Вони плавно облетіли людей і, не зачепивши нікого з присутніх, понеслися далі.
— Отакої...
Лише й промовив пан Аргус.
— Магія Хаосу в одному з найкращих її проявів.
Поки він говорив, Реймунд уже підвівся й рушив до жінки, яка все ще стояла з витягнутою рукою.
— Прошу вас більше без істерик і спонтанних сплесків магії, друзі мої.
Він обвів присутніх поглядом.
— Дозвольте представити вам пані Сильвію Монтегю. І, випереджаючи всі ваші запитання: так, пані Монтегю, як і я, перебуває при здоровому глузді. Можу вас у цьому запевнити.
У кімнаті запала тиша.
— Це було свідоме рішення — запросити на цей ритуал одну зі Спотворених. Тому що розуміння того, чому саме ми хочемо протистояти, є лише в таких, як пані Сильвія.
Його голос став твердішим.
— І я не маю наміру це обговорювати. Ви обрали мене відповідальним за цей проєкт. Якщо я помилюся — мені й нести цей тягар.
— Вітаю вас. Мене звати Фергюс.
Чаклун першим наблизився до жінки.
Він уклонився й простягнув руку в жесті, який недвозначно свідчив про бажання привітати її поцілунком руки.
— Рада знайомству з представником Астральних Братів.
Сильвія простягнула руку.
Фергюс чемно торкнувся її губами.
Після нього піднялися й решта чоловіків, по черзі вітаючи нову гостю згідно з правилами етикету.
Потім настала черга жінок.
Їхні привітання були скромнішими. На додачу вони вибачилися за свою реакцію й напад.
— Я чудово вас розумію.
Сильвія ледь усміхнулася.
— Саме тому я й допомагаю вам. Я не можу змінити те, ким стала. Але можу допомогти зробити так, щоб це не повторилося знову.
Очі жінок округлилися від подиву, чоловіки ж схвально переглянулися між собою.
— Тоді дозвольте мені ще раз попросити вибачення за це непорозуміння.
Алексія вклонилася, доволі низько для жінки її становища. Особливо з огляду на те, що вона прекрасно знала статус тієї, перед ким схиляється.
Втім, це її анітрохи не збентежило.
— Ну, раз уже з усіма знайомствами та церемоніями покінчено, може, перейдемо до справ насущних?
Феліція незрозуміло звідки дістала криваво-червоний камінь. Підійшовши до столу, вона поклала його перед собою. Один за одним інші почали наслідувати її приклад.
На стіл лягали камені різних кольорів і форм. Усі на однаковій відстані один від одного. Здавалося, саме повітря почало густішати від розлитої навколо магічної сили. Зрештою на столі лежало шість каменів, принесених гостями.
— Що ж, тоді, думаю, ми можемо приступити до вечері. Після трохи відпочинемо й одразу почнемо. Тепер, коли всі в зборі.
Марко, як головний шанувальник добрих застіль, схоже, вже думав виключно про їжу.
— Ви маєте рацію. Зараз я все організую.
Маг надіслав ментальний сигнал, вклавши в нього трохи більше сили.
— Ми з гостями готові до вечері. Усе готово?
Анжі якийсь час вагався.
Через зв'язок Реймунд відчув відголоски його емоцій. Невдоволення, втому і ще щось, що він не встиг розібрати.
— Так. Незабаром усе буде готове. Я скоро почну виносити страви на стіл.
— Не затримуйся. І принеси ще вина з мого льоху. А також кілька пляшок, які я наказав тобі купити. Усім не завадить трохи розслабитися.
Після цього зв'язок обірвався.
Тим часом концентратори вже перенесли до залу, де мав відбутися ритуал створення артефакту.
Можливо, наймогутнішого артефакту за останні десятиліття. Принаймні з тих, про які світові було відомо.
Ритуал було заплановано на північ, адже саме цей час вважався найкращим для створення магії і зачарування артефактів.
Принаймні так вважали всі присутні.
Пані Монтегю зайняла одне з крісел біля каміна, розвернувши його так, щоб бачити всіх присутніх і водночас залишатися ближче до тепла.
— Дозвольте поставити запитання. Можливо, відповідь уже звучала сьогодні, але, на жаль, я її не чула.
Вона перевела погляд на Реймунда.
— Яким чином ми транспортуватимемо артефакт?
Невелика пауза.
— Переносити його через Астрал категорично заборонено. Та й узагалі застосовувати до нього магію ще тривалий час буде не найкращою ідеєю.
— Ви маєте рацію.
Реймунд кивнув.
— Найкраще, щоб він узагалі не стикався з жодними сторонніми силами. Ми помістимо його до спеціального сховища.
— Ви хочете просто сховати його?
— Ні, що ви.
Маг усміхнувся й подивився на Аргуса.
— Річ у тім, що наше сховище — це не просто кімната. Це просторовий кишеньковий вимір, прив'язаний до конкретного предмета.
— А цей предмет?..
Жінка зробила невизначений жест рукою, пояснюючи, що не зовсім розуміє, про що саме йдеться.
Валейн подивився в її фіолетові очі, розмірковуючи, чи варто відкривати цю частину плану всім присутнім. І особливо — Спотвореній.
Зваживши всі «за» і «проти», він усе ж наважився. Він уже переконав цих людей піти на надзвичайно ризикований крок, тож і сам мав проявити рішучість та довіру.
— Це диліжанс, який стоїть біля входу до маєтку. Усередині нього і знаходиться сховище.
Більшість присутніх переглянулися, намагаючись зрозуміти, чи жартує маг.
Тривала тиша швидко дала відповідь. Він не жартував.
— Реймунде, любий...
Алексія заговорила дуже м'яко, намагаючись не спровокувати нового конфлікту.
— Ти впевнений, що це правильне рішення? У нас ще є час усе змінити. Ми підтримаємо тебе як лідера.
Голос цієї жінки буквально огортав. У нього хотілося загорнутися, мов у теплу ковдру, і забути про всі турботи, настільки чарівним він був. Маг підвівся, підійшов до вікна і визирнув назовні. Кімната була кутовою, тому частина вікон виходила саме на те місце, де стояв предмет їхньої розмови. Усі замовкли.
Реймунд Валейн не був главою Магістеріуму. Не був і сивим старцем, обтяженим десятиліттями досвіду, та його талант, його геній як мага-мультистихійника, визнавали всі без винятку. Гострий розум і ще більший потенціал дозволяли йому приймати рішення, на які інші просто не наважувалися.
— Коли ми завершимо ритуал і я побачу завершену структуру того, що в нас вийде, тоді й ухвалю остаточне рішення.
Він промовив це, навіть не повернувшись до співрозмовників і це було не проявом неповаги, навпаки. Так він демонстрував, наскільки сильно його хвилює це питання.
Фергюс підвівся зі свого місця й вийшов у центр кімнати.
— Я готовий довіритися Реймунду.
Чарівник обвів присутніх поглядом.
— Я вірю, що лише під його керівництвом ми зможемо здійснити задумане.
Він поправив рукав мантії.
— А зараз я хотів би переодягнутися перед вечерею. Ми всі щойно з дороги. Також мені не завадило б трохи відпочити й помедитувати.
На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
— І вам раджу зробити те ж саме.
Він коротко вклонився.
— А тепер прошу мене вибачити.
Чаклун рушив до виходу і майже всі присутні послідували його прикладу.
До вікна, біля якого замислено стояв чоловік, підійшов Храмовник.
Ця людина так і не представилася, він наполегливо просив звертатися до нього лише як до «Храмовника» або ж «Людини Храму».
— Якщо мені буде дозволено висловити свої міркування...
Реймунд схвально кивнув, не відриваючи погляду від диліжанса та групи людей поруч із ним. То були слуги й протеже гостей. Їм суворо заборонили заходити всередину, доки обговорювалися деталі ритуалу. Усі добре пам'ятали, що таке молодість і як вона штовхає людину сунути ніс туди, куди її не просять.
Отримавши дозвіл, Храмовник продовжив:
— Рішення перевозити артефакт саме так — правильне. Ви обрали непримітнй диліжанс. Посадіть усередину звичайного конюха і ніхто нічого не запідозрить. Але я наполягаю на охороні.
Він зробив коротку паузу.
— Храм готовий надати людей, які не привертатимуть зайвої уваги. Шлях до мису довгий, та й місця там небезпечні. Нам доведеться заглибитися в землі, де повно Спотворених.
Реймунду не сподобалося, що чоловік уже автоматично зарахував себе до супроводу, хоча про це ніхто навіть не говорив.
Храм був схожий на надто допитливих дітей, постійно пхають носа туди, куди їх не кликали.
Маг подумки надіслав наказ слузі, щоб той мовчки зайшов до вітальні й почав накривати на стіл. Він чудово розумів, куди може завести ця розмова і її потрібно було припиняти.
Якийсь час вони стояли мовчки, ніхто не наважувався заговорити першим. На щастя, хлопець з'явився дуже вчасно.
Храмовник уже почав переминатися з ноги на ногу й, схоже, збирався сказати щось ще.
— Метре. Я можу починати накривати на стіл?
«Велено ж тобі було зробити це мовчки. Прослизнути, мов привид, і залишитися непоміченим».
— Так, Анжі. Починай. Гості скоро спустяться. Ти всім показав їхні кімнати?
Храмовник відійшов від вікна, кивнувши своєму співрозмовнику на прощання, і рушив до виходу з вітальні.
Анжі відступив убік, пропускаючи його, після цього взявся пересувати стіл, намагаючись поставити його рівно посеред кімнати. Стіл був масивним і рухався вкрай неохоче.
— Анжі.
— Так, метре?
— Скажи мені. Я талановитий маг?
Реймунд знав, що хлопець не брехатиме, характер не дозволяв йому підлещуватися.
— Ну...
Скрип дерева. Глибокий вдих.
— Багато хто так про вас говорить. Але я не схильний вірити чуткам і балачкам.
— Тобто ні?
Брова мага поповзла вгору.
— Я цього не казав.
Анжі ще раз напружився, намагаючись зрушити стіл.
— Навпаки. Я хотів пояснити, чому так.
— І чому ж?
Відповідь хлопця справді зацікавила Реймунда, він уважно подивився на слугу.
— Тому що так про вас говорили мої батьки.
Анжі вперся поглядом у стільницю. Слова були щирими, без лестощів, і саме тому мали особливу вагу. Вони несподівано додавали впевненості.
Реймунд рушив до дверей, вже на самому порозі він кинув через плече:
— Дякую, Анжі.
І одночасно почав зачиняти двері.
У ту ж мить стіл, який хлопець так безуспішно намагався посунути, сам собою плавно змістився саме туди, куди його потрібно було поставити. Решту вечора Анжі метушився між кухнею та вітальнею, накриваючи на стіл.
Ніко здійснила справжнє диво. Вона встигла приготувати понад десяток різних страв, серед них був навіть цілий фазан, куплений того самого дня на ринку в місцевих мисливців. Коли стіл нарешті був накритий, гості почали сходитися до вечері.
Їли довго, спочатку майже мовчки. Кожен прийшов із власними думками та тривогами щодо того, що чекало їх цієї ночі, та поступово напруга почала відступати, завдяки Марко та Феліції, які швидко стали душею компанії. У кімнаті запанувала тепла, майже сімейна атмосфера. Гості розслабилися та дозволили собі хоча б ненадовго забути про майбутній ритуал. Навіть завжди насторожений Храмовник і похмурий Фергюс подарували присутнім декілька стриманих усмішок.
Після того як усі страви були з'їдені, пан Валейн підвівся й, покликавши із собою пана Аргуса, рушив до зали, де все вже було підготовлене для ритуалу.
— Пане Аргусе, час починати. Нам із вами потрібно приступити першими, ще раз усе перевіримо. Треба розставити всі концентратори й підготувати вмістилище.
— Я з нетерпінням чекав цієї миті.
Старий дуже бадьоро послідував за магом.
Чоловіки увійшли до приміщення кулястої форми, розташованого в самому центрі маєтку.
Стіни, викладені плитами з білого та чорного мармуру, були пронизані інкрустованими золотими нитками. Саме це приміщення вже було скарбом для будь-якого мага, навіть без урахування того, що знаходилося всередині.
Зараз тут не залишилося нічого зайвого, усе було прибрано заздалегідь. У центрі зали височів величезний пристрій, що складався з п'яти бронзових кілець. Кожне з них виконувало власну функцію, на одне кільце припадало по два магічні напрями.
Перше — Стихійне Кільце. Саме в нього мала перетікати енергія зі стихійних накопичувачів. Після цього кільце почне обертатися, приводячи в рух усі внутрішні механізми конструкції. Тоді необхідно буде втримати енергію в решті кілець і вивільнити лише ту, що належить другому внутрішньому колу.
Це було Кільце Природи, у ньому розміщувалися сили друїдичної магії та магії Смерті.
Третє — Кільце Життя, у якому поєднувалися ментальна магія та магія Крові.
Четверте — Кільце Астралу й Хаосу. А останнє, п'яте, було Кільцем Зачарування. Саме воно концентрувало й спрямовувало всі сили до центру конструкції, туди, де мав знаходитися майже такий самий пристрій, тільки в мініатюрі, і виготовлений з одного з найрідкісніших матеріалів на всьому континенті - Спотворене золото.
Цей матеріал виникав лише тоді, коли золото перебувало на істоті або всередині неї в момент Спотворення — перетворення на щось цілком чуже цьому світові. Після таких метаморфоз золото набувало дивовижної властивості - воно могло вміщувати величезні обсяги різнорідної магії й при цьому не руйнуватися. Це був єдиний відомий матеріал, здатний утримувати в собі більше двох магічних напрямів одночасно.
Аргус мовчки милувався величчю створеної конструкції.
— Метре... Аргусе... Дозволите?
Маг простягнув руку, бажаючи отримати предмет, через який старого майстра й запросили сюди.
— Так, так, звісно.
Аргус почав поспіхом обмацувати кишені свого сюртука, нарешті він витягнув невелику скриньку. Коли кришка відкрилася, приміщення наповнилося м'яким золотавим сяйвом.
Реймунд заворожено дивився на справжній витвір магічного та ювелірного мистецтва.
— Аргусе... Ви... Це неймовірно красиво...
Він навіть почав запинатися, настільки його вразила краса виробу.
— Помістімо його до центральної сфери.
Старий простягнув спеціальні рукавички. Вони мали ізолювати внутрішнє джерело Валейна від артефакту, щоб той не почав поглинати життєву силу мага. Аргус досі пам'ятав випадок, коли один із його учнів торкнувся заготовки голою рукою. За кілька секунд той помер, видовище було жахливим. Юнак нагадував Спотвореного, який пройшов лише частину перетворення.
Артефакт обережно розмістили в самому центрі всієї конструкції, потім чоловіки по черзі перевірили всі концентратори. Кожен із них стояв на окремому невеликому постаменті.
Після цього біля кожного почали розкладати заздалегідь підготовлені предмети, що символізували відповідні школи магії. На думку Реймунда, це було необов'язково, але Аргус наполіг.
— Краще зробити все, що в наших силах. Ми не знаємо, скількох крапель енергії нам може забракнути, а це додасть кожному напрямку хоча б трохи сили.
Невдовзі всі останні приготування були завершені.
— Анжі, поклич моїх гостей і проведи їх до зали ритуалів.
Цього разу зв'язок був незвичним. Присутність великої кількості джерел різної магії заважала зосередитися.
— Зараз зроблю, метре. Щось іще?
— Будь ласка, подбай також про супровід моїх гостей.
Вони всі розмістилися в альтанці біля ставка та навідріз відмовилися заходити до будинку. Сказали, що їм наказано бути саме тут. Я не сперечався.
— Добре, метре, віднесу їм їжі та щось випити.
Гості сиділи у вітальні й вели неспішну розмову, очікуючи, коли їх покличуть.
Коли слуга увійшов і запросив усіх слідувати за ним, на мить здалося, ніби вони не розуміють мови, якою він до них звертається, та після короткої паузи й секундної заминки, всі, як один, почали підводитися й рушили за хлопцем. Довівши магів до потрібних дверей, слуга відкланявся, а гості по черзі увійшли до зали.
Анжі ж повернувся на кухню, де й далі чаклувала Ніко. Дівчина вже добряче втомилася, пасмо волосся вибилося з-під білої хустки, якою вона прикрила голову, але вона не звертала на це жодної уваги.
— Ніко, ти як? Тримаєшся?
Анжі вже встиг перенести весь брудний посуд, захарастивши ним мало не половину кухні.
А дівчина тим часом робила заготовки на завтра, або ж на випадок, якщо хтось із гостей захоче перекусити серед ночі.
— Так, роботи ще багато, але я впораюся.
Було видно, що Ніко намагається здаватися сильнішою й витривалішою, ніж є насправді. Весь день вона провела біля плити, жодного разу не присівши відпочити, і це неабияк її виснажило.
— Анжі, можна запитання?
Схоже, вона соромилася його поставити.
— Звісно. Питай.
— Я можу заночувати тут? До дому далеко, а надворі вже ніч.
Анжі здивовано подивився на дівчину. Він зовсім не замислювався над тим, що вона може затриматися і їй доведеться якось добиратися додому.
Побачивши його реакцію, Ніко швидко заговорила:
— Я можу лягти просто на кухні. А вранці приготую сніданок для ваших гостей. Звісно, якщо пан буде проти, я піду.
Анжі слабо уявляв собі, як пан Валейн виганяє молоду дівчину за поріг посеред ночі.
Поки він роздумував над відповіддю, між ногами раптом щось промайнуло. Домашній улюбленець Анжі. Стрибнувши на одну з бочок із водою, він вигнув спину дугою й загрозливо зашипів. У наступну мить на рівні обличчя майнула якась тінь. Настільки швидко, що в напівтемряві, освітленій лише жаровнею та кількома свічками, розгледіти її було неможливо. Лише за кілька секунд, коли істота приземлилася, Анжі зрозумів, хто це.
Навпроти кота сидів той самий дивовижний звір, якого він мимоволі бачив у клітці в покоях пана Марко, коли допомагав йому розкладати речі.
— Утік, капосник.
Дівчина тихо скрикнула, побачивши створіння. Хоча воно не було страшним, просто дуже незвичайним. Кіт продовжував стояти настовбурчений, а звірятко намагалося його погладити, що викликало ще більше здивування. Воно поводилося майже по-людськи, простягаючи лапки, щоб потискати невдоволеного таким поводженням кота.
— Гаразд, нехай гуляє. Якщо що — це вже не моя турбота, а вельмож магів.
Анжі усміхнувся.
— То про що ми говорили? А, так. Зовсім забув. Треба приготувати їжу для супроводу гостей.
— Так, звісно. Тут ще дещо залишилося.
Під білою тканиною лежало кілька шматків м'яса, овочі та інша їжа. Дівчина переклала все це на срібну тацю, принесену з комори, додала велику хлібину. Тим часом Анжі сходив по вино й перелив його до графину. Склавши все на підніс, він рушив до альтанки перед маєтком. Ніко проводила хлопця поглядом, він усміхнувся їй, зачиняючи за собою двері. Дівчина знітилася й рефлекторно поправила неслухняне пасмо волосся.
Альтанка стояла за десяток кроків від місця, де знаходився диліжанс, який було наказано охороняти. Усі спроби й прохання бути присутніми на ритуалі закінчилися однаково - до будинку не пустили нікого. Тож компанія перебралася до альтанки, щоб хоча б мати дах над головою, до того ж, там була невелика жаровня й кілька ліхтарів. Ніч видалася теплою, тому жаровню використовували радше як джерело світла, ніж тепла.
Ланц розмовляв з Альмою. Кларисса сиділа на лавці, закинувши ноги на невеликий парканчик, що відділяв альтанку від навколишньої рослинності. Емільє стояв, спершись на колону, яка підтримувала дах. Його очі ледь помітно світилися, він намагався хоча б на магічному рівні підглянути, що відбувається всередині маєтку.
— Почалося.
Промовив він неголосно, повідомляючи всім про подію, яку спостерігав.
— Неймовірно... Такими силами можна перевернути світ.
І справді, використовуючи магічний зір, Емільє бачив, як сам простір коливається від неймовірного скупчення сили на невеликій ділянці в глибині маєтку.
Від будинку до них прямував хлопець, що прислуговував господарю, тримаючи підніс із їжею. Підійшовши ближче, слуга, безперечно, помітив очі Емільє, що світилися магічним світлом, проте жодним чином цього не показав. Просто пройшов повз і поставив вечерю на стіл, де вже стояли графин, тарілки та келихи. Усі, окрім Емільє, відразу потягнулися до страв.
— Помираю з голоду... Як же пахне... Ммм...
Кларисса жадібно облизнулася, хапаючи шматок м'яса.
— Мені здається, я могла б з'їсти все це сама.
Альма налила собі вина й також накинулася на їжу.
Погляд Анжі натрапив на Ланца. Той дивився на слугу зі зверхньою усмішкою, для нього Анжі не був людиною, лише тим, хто зобов'язаний виконувати його накази й доручення.
Вирішивши не затримуватися й уникнути можливого конфлікту, хлопець розвернувся, збираючись непомітно піти, але не встиг.
— Зачекай. Куди це ти?
Ланц усміхнувся ще ширше.
— Залишайся. Випий із нами. Розкажи, чим займаєшся.
Було очевидно, що він і далі знущається.
— Мені треба йти.
— Тоді хоча б перед відходом налий нам вина.
— А що, сам не впораєшся?
— Ти знову напрошуєшся, шмаркач?!
Ланц різко підвівся.
Схоже, він вирішив завершити урок для гонорового слуги, розпочатий ще вдень.
— Щось не так.
Емільє раптом напружився.
— Гей! Чуєте?!
Він різко обернувся до решти, було видно, що він схвильований.
У ту ж мить Анжі відчув біль. Діадема врізалася в голову, ніби розпечене залізо. Вона пекла так, наче хотіла пропалити череп наскрізь. Від різкого болю свідомість почала втрачатися, але відчуття не зникали, навпаки, ставало лише гірше.
Навколо спалахнула паніка.
Усі четверо в альтанці одночасно підскочили на ноги й кинулися до маєтку. Раптом стало світло настільки, ніби почався день.
Анжі відкинуло назад. Його протягнуло по землі кілька метрів, наче могутній порив вітру збив із ніг і потягнув за собою. Нова хвиля болю, цього разу в животі. Різка. Нестерпна. Потім сяйво згасло, майже одразу із ним почала згасати свідомість хлопця. Світ навколо потонув у темряві і невдовзі не залишилося нічого.
