Протягом кількох останніх років російські спецслужби активізували переслідування російських емігрантів, намагаючись організовувати викрадення та отруєння журналістів і опозиціонерів. По суті Путін лише відродив уже давно існуючу практику в КДБ, покликану не тільки сформувати атмосферу страху серед емігрантів, а й продемонструвати всьому світу, що СРСР готовий ігнорувати національний суверенітет інших країн заради переслідування своїх ворогів.
Еміграція - ще не порятунок
Багато емігрантів і біженців наївно вважали (а дехто так думає й досі), що з перетином кордону Росії або СРСР вони опиняються в безпеці, що спецслужби не будуть переслідувати їх за кордоном, тим паче фізично усувати. Зрештою, це означало б порушення законів інших держав і призвело б до міжнародного скандалу.
Але на ділі радянське керівництво розглядало перебіжчиків, емігрантів-дисидентів та «антирадянщиків» як небезпечних ворогів і готове було боротися з ними, незважаючи на кордони. Ще з 1920-30-х років радянська держбезпека практикувала таємні ліквідації за кордоном - від викрадень білоемігрантських генералів (Кутєпов, Міллер) до вбивства Льва Троцького в Мексиці в 1940 році.
Під час холодної війни Комітет державної безпеки (КДБ) продовжив цю практику щодо радянських і східноєвропейських дезертирів, опозиційних журналістів і правозахисників. Мета полягала в тому, щоб показати, що «рука Москви» дістане зрадників де завгодно, посіяти страх в емігрантському середовищі і не допустити зростання антирадянської активності за кордоном. При цьому офіційно СРСР заперечував причетність до таких операцій, маскуючи вбивства під нещасні випадки або використовуючи посередників зі спецслужб країн Східного блоку.
Для боротьби з «ідеологічними диверсіями» за кордоном у структурі КДБ існували спеціальні підрозділи. Так, у Першому головному управлінні (зовнішня розвідка) працював секретний 13-й відділ, який відповідав за «виконавчі дії» - саботаж і політичні вбивства. Він опікувався організацією «мокрих справ» (ліквідацій) як силами штатних агентів, так і з залученням іноземних виконавців, щоб розкрити справу було важче.
До активних заходів проти еміграції були залучені й інші структури: наприклад, так званий Відділ еміграції взаємодіяв із 13-м відділом з відпрацювання завдань серед російської діаспори. П'яте управління КДБ (боротьба з ідеологічними диверсіями всередині СРСР) також займалося лінією емігрантів - збирало компромат на дисидентів, які виїхали, і відстежувало вплив зарубіжних видань на радянське суспільство. КДБ активно координував операції з союзними спецслужбами соціалістичних країн: нерідко болгарська, східнонімецька або чехословацька держбезпека виконувала брудну роботу за вказівкою Москви.
Ця модель - діяти за кордоном руками союзних спецслужб або завербованих агентів - актуальна і сьогодні. Один з останніх гучних прикладів - спроби викрадення детективів Христо Грозева і Романа Доброхотова. Агенти ФСБ координували дії через громадян Болгарії, які мешкають у Великій Британії та завербовані бізнесменом-утікачем Яном Марсалеком. Ця імпровізована мережа стежила за журналістами, намагалася проникнути до їхніх домівок, викрадала гаджети й обговорювала питання насильства та фізичної розправи. Усе це повторювало старі методи КДБ: усунути ціль чужими руками і при цьому максимально ускладнити розслідування, залишивши пряму участь російських спецслужб за кадром.
Бандера, письменники-дисиденти і перебіжчики: підтверджені ліквідації та замахи
Практика КДБ з усунення «ворогів народу» за кордоном охоплювала десятки цілей. Підтверджених убивств радянських громадян-дисидентів у Європі відносно небагато (кілька випадків у 1950-ті й поодинокі в 1970-80-ті), але майже кожна з цих акцій була ретельно спланована на високому рівні й мала міжнародний резонанс.
Більш поширеними були замахи і залякування - багато дисидентів жили під постійною загрозою. Радянські перебіжчики знали, що заочно засуджені до смерті, і дехто справді став жертвою загадкових отруєнь чи зникнень.
Одним із перших резонансних епізодів холодної війни стала спроба усунення Георгія Околовича - глави Народно-трудового союзу (НТС) і редактора антирадянського журналу «Посів». У лютому 1954 року група агентів, послана Москвою, мала застрелити Околовича у Франкфурті. Ця акція розглядалася КДБ як показова, покликана посіяти паніку серед російської еміграції. Операція провалилася: капітан КДБ Микола Хохлов, який курирував убивство, в останню мить розкрив змову жертві і сам попросив притулку на Заході. Після втечі Хохлова радянська сторона відкликала групу.
Проте КДБ не відмовився від своїх цілей і незабаром відбулися інші силові акції проти НТС. Так, у квітні 1954 року агентура, пов'язана з посольством КДБ у Берліні (і за сприяння Штазі), викрала іншого функціонера НТС Олександра Трушновича, перевізши його у Східний Берлін. У червні того ж року в Австрії було схоплено члена НТС Валерія Треммеля - також за участю агентів із радянського блоку. Обидва викрадених антикомуністи опинилися в радянських в'язницях.
Викрадали не тільки радянських дисидентів: серед жертв таких операцій, наприклад, юрист-антикомуніст Вальтер Лінзе в Західному Берліні в 1952 році і колишній чехословацький міністр Богуміл Лаушман у Відні в 1953 році. Їх передали радянській владі, і вони померли в ув'язненні.
Наприкінці 50-х КДБ усунув у Західній Німеччині двох відомих діячів з української антирадянської еміграції. У Мюнхені в жовтні 1957 року загинув публіцист Лев Ребет: він раптово впав замертво на сходах, лікарі констатували серцевий напад. Лише через кілька років з'ясувалося, що Ребета було вбито за допомогою отруйного газу: кілер впорснув йому в обличчя струмінь ціанистої отрути зі спецпістолета, не залишивши зовнішніх слідів.
У жовтні 1959-го аналогічним чином було вбито Степана Бандеру: агент вистрілив йому в обличчя з газового пістолета, захованого в згорнуту газету. Спочатку смерть Бандери намагалися видати за нещасний випадок (падіння зі сходів), проте аутопсія виявила сліди ціанистого калію. Лише в 1961 році, коли виконавець убивств Богдан Сташинський втік на Захід і добровільно здався німецькій владі, стало відомо, як відбувалися ці ліквідації.
На судовому процесі у ФРН Сташинський докладно розкрив методику (пневматичний пістолет, що випаровує отруту, яка не залишає ушкоджень) і підтвердив, що діяв за прямим наказом Москви. У підсумку суд визнав радянський уряд винним у вбивстві Бандери. Цей міжнародний скандал змусив Кремль переглянути звичний підхід. Після процесу Сташинського в 1962 році керівництво СРСР вирішило санкціонувати фізичні ліквідації за кордоном лише в крайніх випадках. В епоху Хрущова і Брежнєва політичні вбивства емігрантів справді стали рідкісними і застосовувалися дуже вибірково - ймовірно, через ризик нових викриттів.
Одним із найзухваліших політичних убивств пізньої холодної війни стало усунення болгарського письменника-дисидента Георгія Маркова в Лондоні. Марков, у минулому відомий журналіст, утік із комуністичної Болгарії і з початку 1970-х працював на BBC і радіо «Вільна Європа», регулярно критикуючи режим Тодора Живкова.
7 вересня 1978 року на автобусній зупинці в центрі Лондона Марков був уражений уколом від вмонтованої в парасольку капсули з високотоксичною речовиною. Через кілька днів він помер, а британське слідство встановило незвичайний спосіб отруєння.
Хоча прямих виконавців не знайшли, всі докази вказували на операцію спецслужб. Лише після закінчення холодної війни з'ясувалося, що вбивство організувала болгарська ДС за технічної підтримки КДБ. Колишній генерал КДБ Олег Калугін підтвердив, що глава КДБ Юрій Андропов особисто дав згоду на усунення Маркова на прохання Софії. КДБ надав болгарам пристрій і отруту, а також консультував організаторів операції.
Практично одночасно схожого замаху, але вже в Парижі, зазнав інший перебіжчик - журналіст Володимир Костов (йому в спину вистрілили мікрокапсулою з рицином, проте доза не вбила його). Ці випадки стали символами «точкових» операцій проти антирадянських голосів у Європі. Убивство Маркова викликало широкий резонанс, проте виконавці з Болгарії так і не понесли покарання.
КДБ переслідував не тільки ідеологічних супротивників, а й колишніх радянських офіцерів, які втекли на Захід і співпрацювали із західною розвідкою. Показовим є випадок капітана ВМФ Миколи Артамонова (відомого у США як Ніколас Шадрін). Він утік у 1959 році, став цінним інформатором для американської розвідки, а в 1975-му брав участь у контррозвідувальній грі, зустрічаючись з агентами КДБ у Європі. У грудні 1975 року Шадрін зник за загадкових обставин під час зустрічі у Відні.
Лише через роки стало відомо, що це була операція радянської держбезпеки: Шадріна викрали агенти КДБ, намагаючись вивезти до СРСР, але в процесі у нього стався серцевий напад і він помер. Олег Калугін підтвердив після розпаду СРСР, що Шадрін загинув під час захоплення. Цей інцидент залишився практично невідомим широкому загалу на той час, але в середовищі емігрантів зміцнив страх перед довгою рукою КДБ.
Усе це підтверджені випадки, але тінь КДБ падала на будь-які загадкові смерті радянських вигнанців. Так, у 1966 році автора книжки «Я обрав свободу», викривача сталінських злочинів Віктора Кравченка було знайдено застреленим у Нью-Йорку; офіційно говорили про самогубство, але багато дослідників вважають, що його ліквідували агенти КДБ.
У Парижі в грудні 1977-го загинув опальний бард Олександр Галич (удар струмом від несправного радіо); ходили наполегливі чутки, що це була спланована акція КДБ, хоча формально його смерть визнано нещасним випадком. У 1980 році в автокатастрофі в Іспанії загинув молодий історик-дисидент Андрій Амальрик, і ця подія також викликала конспірологічні версії про руку КДБ.
Прямих доказів причетності радянських агентів у цих епізодах немає, проте всі загиблі активно виступали проти СРСР, і їхня смерть була вигідна режиму. У багатьох подібних випадках КДБ намагався використовувати важкодоказові методи вбивства, такі як отруєння, інсценування самогубства або нещасного випадку.
Методи: отрута, викрадення, компромат
КДБ віддавав перевагу тихим методам усунення - отрутам і прихованим засобам, рідше вогнепальній зброї або гучним терактам. Це давало змогу замаскувати вбивство під природну смерть, уникнути скандалу.
За даними західних розслідувань, радянські спецслужби випробували цілий спектр токсинів: рицин, ціаністий калій, сполуки миш'яку, талій, скополамін та інші. Наприклад, у 1957 році дезертир Микола Хохлов раптово тяжко захворів на антикомуністичній конференції у ФРН. Лікарі виявили, що його отруїли складним складом на основі талію (Хохлов вижив).
КДБ мав секретні лабораторії, які розробляли екзотичну зброю, від отруйних спреїв до «ручок» і «парасольок», які стріляли. Підготовка таких операцій велася в глибокій таємниці: виконавцям видавали засекречені документи, а сама отрута була розроблена так, щоб не залишати слідів.
Викрадення були ще одним прийомом органів держбезпеки: якщо ціль становила інтерес (наприклад, мала цінні відомості), краще було вивезти її в СРСР. Для цього КДБ часто залучав «братні» служби у Східній Європі. Як правило, використовували групи захоплення з місцевих агентів - так було з викраденнями в Західному Берліні та Відні на початку 50-х. Жертву силоміць відвозили через кордон на схід, де потім таємно судили і відправляли в табори.
Таких випадків було не дуже багато (більшість дисидентів за кордоном перебували під захистом західних країн), але кожен подібний інцидент - Лінзе, Лаусман, Трушнович, Шадрін - справляв сильний психологічний ефект. КДБ демонстрував, що навіть втеча на Захід не гарантує безпеки.
Крім фізичного усунення, потужною зброєю була дискредитація і психологічний тиск. КДБ системно намагався очорнити репутацію активних емігрантів - через підкинутий компромат, чутки в пресі, провокації. Спеціальна Служба «А» (дезінформація) фабрикувала і поширювала «брудні чутки» про видатних постатей зарубіжної опозиції.
Наприклад, у західну пресу могли вкидати фальшиві документи, що «викривають» дисидента як нацистського колаборанта або агента ЦРУ. Відомо, що КДБ підробляв листи і щоденники, створював фейкові організації, щоб посіяти розкол серед емігрантів.
Особливою ціллю вважалися журналісти емігрантських видань. КДБ усіляко прагнув якщо не знищити, то нейтралізувати їхній вплив. Проти них велися багаторічні активні заходи: радянська пропаганда оголошувала їх «фашистами і зрадниками», агенти проникали в редакції для збору відомостей та провокування розколів. Зокрема, у 1960-х у російську редакцію радіо «Свобода» в Мюнхені був засланий радянський псевдоперебіжчик Юрій Марін, який збирав інформацію на працівників. Подібних агентів впроваджували і в інші емігрантські об'єднання, товариства та навіть церкви. Їхні завдання варіювалися від стеження і провокацій до допомоги у здійсненні акцій прямої дії аж до терактів. Наприклад, у 1981 році в Мюнхені будівлю радіо «Вільна Європа» було серйозно пошкоджено під час вибуху бомби, закладеної терористичною групою Карлоса Шакала на замовлення східноєвропейських спецслужб (як з'ясувалося з архівів Штазі). Ця атака була спрямована проти програм трансляції в соціалістичні країни.
Окремий напрямок - погрози і шантаж. П'яте управління КДБ збирало докладне досьє на кожного потенційно небезпечного біженця: дані про його минуле, зв'язки, вразливі місця. Якщо людина ще мала родичів у СРСР, це ставало важелем тиску: членам сім'ї, що залишилися, погрожували репресіями, намагаючись змусити дисидента замовкнути.
Втікачі розповідають деталі операцій КДБ
Багато подробиць цих операцій стали відомі лише завдяки перебіжчикам із самого КДБ і розсекреченим документам. Першим гучним викривачем був Микола Хохлов, який зірвав убивство Околовича в 1954 році. Він публічно розповів на Заході про завдання ліквідувати лідера НТС, продемонстрував видану йому зброю (пістолет, замаскований під пачку сигарет) і тим самим розкрив світові практику радянського терору. У 1957 році замах на самого Хохлова (отруєння талієм) підтвердив мстивість КДБ.
Сенсацією стала історія агента Богдана Сташинського, який у 1961-му втік через Берлінський мур разом із дружиною-німкою. На судовому процесі у ФРН він дав докладні свідчення про те, як за наказом КДБ убив Ребета і Бандеру, розкрив методику застосування отруйної зброї і назвав своїх кураторів. Ці зізнання вперше офіційно довели залученість радянської держави до вбивств за кордоном - судовий вердикт 1962 року прямо вказав на причетність Кремля.
У наступні десятиліття нові джерела доповнювали картину. Перебіжчики зі східноєвропейських служб (наприклад, генерал МВС Румунії Іон Пачепа 1978-го) стверджували, що Москва не відмовлялася від практики ліквідацій, а лише діяла обережніше, часто чужими руками. Колишній генерал КДБ Олег Калугін, який емігрував у 1990-ті, на основі власного досвіду підтвердив участь КДБ у низці знакових акцій - від замаху на болгарського письменника Маркова (він назвав його вбивство спільною операцією КДБ і ДС Болгарії за санкцією Андропова) до викрадення Шадріна. Калугін та інші ветерани спецслужб визнавали, що «зраду не прощали» - кожному дезертирові заочно винесли смертний вирок, який могли виконати в будь-який момент.
Величезний пласт інформації відкрився з архівом Василя Митрохіна, колишнього співробітника архівного управління КДБ, який переписав тисячі секретних документів. У 1992 році він вивіз свої записи на Захід. На основі цих матеріалів у 1999 році вийшла книжка «Архів Митрохіна», що містила дані про велику кількість таємних операцій КДБ по всьому світу. Зокрема, архів підтвердив масштаб програми «активних заходів» проти дисидентів, від стеження і компрометації до планів фізичної ліквідації.
Зокрема, там наводяться відомості про операцію проти болгарського перебіжчика Георгія Маркова та участь КДБ у цій змові (аж до надання отрути). Також згадувалися плани замахів, які обговорювалися в Москві.
На жаль, переважна більшість оригінальних документів радянських спецслужб про такі акції залишається недоступною дослідникам. Незважаючи на те, що в 1992 році Борис Єльцин підписав указ про відкриття архівів КДБ, які містять інформацію про порушення прав людини за 1917-1991 роки, значущі матеріали про політичні вбивства так і не були опубліковані.
Хоча з розпадом СРСР КДБ зник як організація, його спадщина продовжує жити. Методи, відточені за радянських часів, сьогодні застосовуються вже російськими спецслужбами, які бачать себе прямими спадкоємцями радянської традиції. Сучасні отруєння, політичні вбивства, кампанії залякування опонентів Кремля за кордоном - продовження давно сформованої практики, яка передається з покоління в покоління.
Джерело — GuildHall
