Сьогодні рівно місяць ,як не стало мого названого сина Олексійка і таких про яких я буду пам’ятати їх до самого кінця, допоки живу,доки б’ється моє серце, дуже нажаль багато. Ті хто залишив нас не по своїй волі , а через цю трикляту війну , повиннні залишатися у нашій пам’яті бо воє не лише частиною нашого з вами життя, а й частиною всього українського народу. Бо вони втратили своє життя захищаючи нас . Хто пішов добровільно на фронт ,а кого призвали. Але це не змінює ситуації і ми маємо те що маємо:
Тисячі молодих людей більше не будуть ходити на побачення, не можуть більше обійняти своїх згорьованих матерів , молодих дружин, та маленьких діток.
Багато діток лише на фото будуть бачити своїх батьків.Ніхто не зможе їх вислухати та обійняти і сказати:
Синочку, донечко я тебе люблю!
Але в наших спогадах вони залишаються доти поки ми їх згадуємо і пам’ятаємо…
Я зустріла Олексійка на початку 2023 року коли мені син подзвонив і попрохав ,щоб його побратим побув місяць на реабілітації ,бо йому нікуди іти -батьків не має, а бабця знаходиться на непідконрольній частині країни. І от березень 2023 року із вагону вийшов молодий хлопчина ровесник мого сина я одразу відчула ,що це той самий хлопчина , на якого я чекаю. Коли він підійшов я побачила в очах такий біль та сум, що мені самій защиміло серце від болі за цю дитину, яку не може обійняти рідна їй людина. І я на правах старшої людини, та мами обійняла його ,погладила по голові і сказала:
-Все буде добре сину , ми з тобою .
І він дорослий хлопчина розридався на моєму плечі.
-Дякую рідненька.
Так почалася наша дружба із цим милим та добрим хлопчиком.Я місяць завжди була поруч.І ночами, коли він кричав від жаху, відчаю і болі.Місяць пролетів ,як один день. Він потроху відновлявся ,як фізично так і морально. А коли він знову повертався на фронт він запитав мене:
Можна я буду дзвонити вам?Ви тепер моя родина, бо батькі у мене хоча десь і є, але не відомо де вони,та і кинули вони мене коли мені було півтора року.Я думав тут весь цей час що був у вас :,,як же повезло вашим дітям,що у них така мама,яка не кинула і не відмовилася від них.” Так що я щасливий що понайомився із вами. МАМО.
Це було настільки щемливе прощання ми всі плакали , коли прощалися на пероні.
Кожного разу ,як була можливість він виходив на зв’язок, запитував ,як справи, розповідав як у нього. І завжди говорив коли закінчиться війна він все одно буде відвідувати мою родину.
І от 22 березня цього року мені подзвонив телефон і в слухавці мені голос сказав :
-Вибачте і прийміть, наші співчуття ваш син Олексій загинув на Курщині .
Як ви думаєте,як я могла сказати незнайомій мені людині,що фактично не я його біологічна мама. І коли пояснила всю ситуацію ,командир мене зрозумів що фактично я не можу забрати тіло хлопця.
Але це все одно не змінює того що є такі люди,а саме військові, до яких ніхто не прийде на могилу та неоплаче його, бо у них не має ні дому. ні рідних.Із часом про таких хлопців забудуть і не стануть згадувати , вони залишаться лише в пам’яті своїх побратимів.
Свій вірш я присвялила у своємо щоденнику пам’яті Олексія!
Щоденник матері, запис 16
«Для мого сина по серцю — Олексійка»Синку…
Ти не з мого лона,
але з мого серця.
З першого погляду — я знала:
ти — ще один мій.Ти ріс без мами,
але світлу бабусю не зрадив.
Ти був скромний, тихий,
але душа твоя світилась,
як свіча у нічному храмі.Ти був поруч із моїм сином,
коли я не могла бути.
Закривав йому спину.
Ділив із ним страхи,
сон на бетоні,
і мрії, які не встигли збутись.Ти мені шепотів:
«Мамо, якось навчуся жити по-новому,
без війни…»
А я тільки кивала,
щоб не заплакати.А тепер —
я лиш шепочу твоє ім’я на колінах у ночі.
Олексійку…
Як же так?
Так рано…
Так боляче…Ти ж був світлом.
І вогником у темряві.
І хоч тебе вже немає фізично —
я не зітру тебе з душі.Бо п’ята дитина —
не випадкова.
Ти навіки в мені.
У моїх снах.
У подихах мого сина.
У кожному "дякую",
яке він не встиг сказати тобі.Спи спокійно, синку мій.
А я — пам’ятаю.
І говоритиму про тебе —
щоб світ не забув.
