Ох уже ці дослідники людської психіки… Вони всьому дали назву!
От лежу я собі на травичці, дивлюся на хмарку — а вона в мене дракон. Або дивлюся на шпалери а бачу чиюсь мордаху. Звичне явище, правда? Ми звикли, що інколи бачимо знайомі образи в плямах, візерунках чи обрисах речей.
Виявляється, цьому є наукова назва — парейдолія.
Парейдолія — це особливість сприйняття, за якої ми впізнаємо знайомі риси у випадкових чи нечітких формах. Обличчя в розетці, дракон у хмарах, постать у складках штори — усе це вона.
Сам термін «парейдолія» (від грецького para — поруч, замість, і eidolon — зображення, форма) з'явився ще в XIX столітті. Його запровадив німецький психіатр Карл Людвіг Кальбаум у 1866 році у своїй роботі про ілюзії та галюцинації («Die Sinnesdelirien»). Спочатку парейдолію вважали ознакою розладів — мовляв, здоровій людині дракони у хмарах не ввижаються.
Але пізніше вчені (і той же Герман Роршах зі своїми знаменитими чорнильними плямами у 1921 році) довели: бачити образи у випадкових формах — це абсолютно нормальна властивість здорової людської психіки.
Наш мозок постійно сканує простір у пошуках знайомих структур. І часом йому достатньо двох цяток і рисочки, щоб радісно повідомити: «О, обличчя!». Хоча насправді перед нами лише сучки на дерев'яній дошці. При цьому ми чудово усвідомлюємо, що хмарка залишається хмаркою. Просто тепер вона ще й дракон.
Сюди ж можна віднести обличчя чи фігури, що ввижаються у повсякденних речах: у накинутому на стілець одязі, у фактурі дверей або химерних тінях на стіні. Інколи така «мордаха» ще й ніби дивиться прямо на нас.
«Привид!» — лякається людина.
«Можливо, просто парейдолія», — заспокоюють дослідники сприйняття.
А от коли жодної фігури не видно, але здається, що біля шафи чи за дверима хтось є, — це вже інше явище, яке називають відчуттям присутності. Не все незвичне в нашому сприйнятті можна описати одним словом.
(Для протоколу: я вірю в привидів. Але це не означає, що я не можу переплутати привида з вішалкою для одягу🙂).
Отже, якщо ми впізнаємо знайомий образ у чомусь, що лише випадково його нагадує, — це парейдолія.
Як працює наш мозок і чому так відбувається?
Наш мозок — не просто камера, яка сухо фіксує дійсність. Він постійно тлумачить побачене: зіставляє з попереднім досвідом, шукає знайомі ознаки й намагається надати цьому сенс.
А інформація ззовні не завжди чітка. Сутінки, дивна тінь, кілька незрозумілих плям — і мозок поспішає добудувати образ із того, що має. Дві цятки нагадують очі, крива лінія — рот. Готово, ось вам і обличчя! Наша зорова система еволюційно дуже чутлива до розпізнавання облич, тому ми бачимо їх найчастіше.
На те, що саме ми побачимо, сильно впливають і наші очікування. Після перегляду фільму жахів пальто в темному коридорі має значно більше шансів отримати роль зловісної постаті.
Тобто парейдолія — це лише побічний ефект корисної здатності нашого мозку розпізнавати знайоме навіть за мінімальними підказками. Просто іноді цей «радар» спрацьовує там, де схожість є абсолютно випадковою.
Але чому ж мозок так завзято шукає знайомі риси?
Бо розпізнавання — це його головний спосіб швидко орієнтуватися у світі. Нам не доводиться щоразу заново вивчати кожен предмет: ми спираємося на накопичений досвід і можемо за кількома ключовими ознаками зрозуміти, що перед нами.
Уявіть, якби щоразу, побачивши стілець незвичного кольору чи форми, нам доводилося б з нуля з’ясовувати, що це таке і чи безпечно на ньому сидіти. На щастя, мозок уміє узагальнювати: спинка інакша, колір новий, але вердикт миттєвий — «це стілець, усе ок».
Цей самий механізм автоматично вмикається й тоді, коли інформації замало. Мозок намагається підібрати знайоме пояснення нечітким обрисам — і часом хибить. Та сама вішалка з пальтом за своїми контурами достатньо нагадує людську постать, щоб у напівтемряві ми на долю секунди побачили в ній «когось».
Отже, мозок не шукає драконів у хмарах спеціально. Він просто застосовує до них ту саму життєво необхідну здатність розпізнавати об'єкти, яка щохвилини допомагає нам у реальному світі.
Мозок спочатку кричить: «Обличчя!» — а вже потім придивляється
Як саме це працює на рівні нейронів? У 2020 році нейрофізіологиня Сьюзен Вордл та її колеги опублікували в журналі Nature Communications дуже показове дослідження. Вони заглянули в голови людей за допомогою серйозної апаратури (фМРТ та магнітоенцефалографії) і побачили там справжню детективну історію.
Виявилося, що коли ми дивимося на предмет, який нагадує мордаху (наприклад, на розетку чи передню частину автомобіля), перша реакція нашого мозку майже ідентична до реакції на справжнє, живе людське обличчя. Внутрішня сигналізація спрацьовує миттєво!
Але проходить приблизно 250 мілісекунд (усього чверть секунди!), і характер мозкової активності різко змінюється. Мозок ніби видихає, фокусується і каже: «Відбій, це просто річ». Його реакція стає такою ж, як на звичайні неживі предмети.
Це чудово доводить одну річ: наша система розпізнавання облич налаштована на блискавичну швидкість і тому легко припускається хибних спрацьовувань. Еволюційно нам було вигідніше помилково побачити лева в кущах і втекти, ніж не помітити його і стати чиїмось обідом.
Цікаво, що хоча мозок розкриває обман за якісь мілісекунди, сама ілюзія нікуди не зникає. Ми чудово розуміємо, що перед нами звичайний чайник чи вішалка, але продовжуємо бачити кумедну пику.
Щоб перевірити, наскільки сильно наші очікування керують тим, що ми бачимо, вчені провели цікавий експеримент. У 2014 році нейробіолог Цзянґан Лю та його колеги показували учасникам картинки з випадковим візуальним шумом — щось на кшталт ряботіння на екрані старого телевізора.
Піддослідним сказали, що в половині зображень приховані обличчя або літери. Хитрість полягала в тому, що насправді на жодній із тестових картинок нічого не було. Лише суцільний хаос пікселів.
Учасники впевнено знаходили обличчя у 34% випадків, а літери — у 38%.
Це дослідження доводить одну річ: ми не просто пасивно дивимося на світ, ми постійно проектуємо на нього власні очікування. Якщо мозок отримує установку «шукати обличчя», він обов'язково його знайде, буквально зліпивши з візуального сміття. Ми бачимо те, що готові побачити.
До речі, назва цієї наукової роботи в журналі Cortex — це окремий вид мистецтва, що ідеально передає суть явища: «Побачити Ісуса на тості». (Маленька деталь: за це дослідження автори навіть отримали Шнобелівську премію!). І це, мабуть, найкращий підсумок того, як працює парейдолія. Дайте мозку шматок підсмаженого хліба чи випадкову хмарку — і він знайде там хоч божество, хоч дракона, хоч вашого сусіда.
Тож наступного разу, коли хмарка перетвориться на тваринку, а шпалери знову на вас подивляться, — придивіться. Тепер ви знаєте, як називається ця маленька вистава нашого сприйняття.
І знання її механізму зовсім не заважає лежати на травичці й милуватися хмарним драконом. Я вже знаю, що це парейдолія. Але дракон усе одно чудовий.
