Автор: By Adam Entous | NYT
Переклад: t.me/in_factum
Одного весняного ранку, через два місяці від того, як почалося вторгнення армії Путіна в Україну, колона автомобілів без розпізнавальних знаків під’їхала до кута однієї з вулиць Києва й забрала двох чоловіків середнього віку в цивільному одязі.
Виїхавши з міста, колона — укомплектована британськими командос, без уніформи, але добре озброєними — подолала 400 миль на захід до польського кордону. Перетин був безперешкодним, за дипломатичними паспортами. Далі вони дісталися до аеропорту Жешув-Ясінка, де на них чекав вантажний літак C-130 із увімкненими двигунами.
Пасажирами були поставлені українські генерали. Їхньою метою була Клей Казерне, штаб-квартира армії США в Європі та Африці у Вісбадені, Німеччина. Місія полягала в тому, щоб допомогти розробити одну з найсекретніших операцій в ході війни в Україні.
Один із чоловіків, генерал-лейтенант Михайло Забродський, згадує, як його провели сходами на галерею, яка виходила на величезну головну залу. До війни це був спортзал, де проводилися загальні збори та виступи армійського оркестру. Тепер генерал Забродський дивився вниз на офіцерів із країн коаліції, які в імпровізованих кабінках організовували перші західні поставки в Україну артилерійських батарей M777 та снарядів калібру 155 мм.
Потім його запросили до кабінету генерал-лейтенанта Крістофера Т. Донах’ю, командира 18-го повітряно-десантного корпусу.
Еволюція та внутрішні механізми партнерства роботи штабу були відомі лише вузькому колу американських та союзних офіційних осіб. Це партнерство в розвідці, стратегії, плануванні та технологіях стало секретною зброєю в тому, що адміністрація Байдена позиціонувала як зусилля для порятунку України та захисту світопорядку після Другої світової війни.
Сьогодні цей порядок — разом із захистом України — балансує на лезі ножа, оскільки Трамп прагне примирення з Путіним і обіцяє завершити війну. Для українців прогнози були невтішні. У боротьбі великих держав за безпеку та вплив після розпаду Радянського Союзу новостворена незалежна Україна стала країною посередині, її вектор на Захід все більше лякав Москву. Тепер, коли переговори почалися, американський президент безпідставно звинуватив українців у початку війни, тисне на них, щоб вони віддали значну частину своїх мінеральних багатств, і просить погодитися на припинення вогню без обіцянки конкретних американських гарантій безпеки — мир без впевненості в його продовженні.
Трамп уже почав згортати елементи партнерства, укладеного того весняного дня 2022 року у Вісбадені. Проте простежити його історію — означає краще зрозуміти, як українці змогли вистояти три довгих роки війни проти набагато більшого й потужнішого ворога. Це також дає змогу зазирнути через секретну шпарину в те, як війна дійшла до такого хиткого становища, яке є зараз.
З разючою прозорістю Пентагон оприлюднив перелік озброєнь на суму 66,5 мільярда доларів, поставлених Україні, включно з понад півмільярдом набоїв для стрілецької зброї та гранат, 10 000 протитанкових систем Javelin, 3000 зенітних систем Stinger, 272 гаубиці, 76 танків, 40 високомобільних артилерійських ракетних систем, 20 гелікоптерів Мі-17 і три батареї протиповітряної оборони Patriot.
Але розслідування The New York Times показує, що Америка була вплетена у війну набагато глибше, ніж вважалося раніше. У критичні моменти це партнерство стало основою українських військових операцій, які, за підрахунками США, призвели до загибелі або поранення понад 700 000 російських солдатів. Пліч-о-пліч у командному центрі у Вісбадені американські та українські офіцери планували контрнаступи Сил оборони. Величезні зусилля американської розвідки спрямовували як загальну стратегію бою, так і передавали точну інформацію про цілі українським військовим на полі бою.
Один із європейських керівників розвідки пригадав, як був приголомшений, дізнавшись, наскільки глибоко його колеги з НАТО вплуталися в українські операції. «Вони тепер частина ланцюга знищення противика», — сказав він.
Основна ідея партнерства полягала в тому, що тісна співпраця могла б дозволити українцям здійснити найнеймовірніше — завдати росіянам нищівного удару. І за кожним успішним ударом на перших етапах війни — завдяки українській хоробрості та вправності, а також російській некомпетентності — ця мрія дедалі більше здавалася досяжною.
Ранній доказ цього концепту стався під час кампанії проти однієї з найсильніших російських бойових частин — 58-ї загальновійськової армії. В середині 2022 року, використовуючи американську розвідку та дані для наведення, українці провели ракетний обстріл штабу 58-ї в Херсонській області, убивши генералів і штабних офіцерів. Російські офіцери знову і знову облаштовувалася на новому місці; щоразу американці знаходили її, а українці знищували.
Далі партнери націлилися на кримський порт у Севастополі, де російський Чорноморський флот на військові кораблі та підводні човни завантажував ракети, призначені для обстрілів України. На піку українського контрнаступу 2022 року рій морських дронів за підтримки Центрального розвідувального управління атакував порт, пошкодивши кілька кораблів і змусивши росіян почати їх відведення.
Але зрештою партнерство зазнало тріщини — і хід війни змінився — через розбіжності в пріоритетах і цілях між американським а українським командуванням.
Українці іноді вважали американців надмірно зверхніми. Американці часом не могли зрозуміти, чому українці просто не приймають від них добрих порад. Там, де американці зосереджувалися на виважених, досяжних цілях, вони бачили, що українці постійно прагнуть великої перемоги, яскравого, блискучого виграшу. Українці, зі свого боку, часто вважали, що американці їх стримують. Українці прагнули виграти війну остаточно. Навіть поділяючи цю надію, американці хотіли переконатися, щоб українці її не програли.
Оскільки українці здобували більшу автономію в партнерстві, вони дедалі частіше приховували свої наміри. Їх постійно дратувало, що американці не можуть або не хочуть дати їм усю необхідну зброю та обладнання. Американці, своєю чергою, обурювалися тим, що вважали невиправданими вимогами українців, а також їхньому небажанню йти на політично ризиковані кроки, щоб підсилити чисельні менші за російські сили.
На тактичному рівні партнерство приносило тріумф за тріумфом. Але, можливо, у вирішальний момент війни — у середині 2023 року, коли українці розпочали контрнаступ — стратегія, розроблена у Вісбадені, стала жертвою внутрішньої політичної боротьби в Україні: президент Зеленський проти свого військового командувача (і потенційного політичного опонента), а сам командувач проти свого впертого підлеглого командира [мова про Сирського]. Коли Зеленський став на бік підлеглого командира, українці вклали величезні ресурси в марну кампанію за повернення міста Бахмут. А за кілька місяців увесь контрнаступ завершився невдачею.
Партнерство діяло в тіні найглибшого геополітичного страху — що Путін може розцінити його як порушення червоної лінії і реалізувати свої ядерні погрози. Історія партнерства показує, як близько американці та їхні союзники іноді підходили до цієї червоної лінії і як ретельно вони розробляли протоколи, щоб залишатися на безпечному боці.
Час від часу адміністрація Байдена санкціонувала таємні операції, які раніше забороняла. Американських військових радників відправили до Києва, а пізніше дозволили наближатися до зони бойових дій. Військові та офіцери ЦРУ у Вісбадені допомагали планувати та підтримувати кампанію українських ударів у анексованому Криму. Американськы військові, а потім і агенти ЦРУ отримали зелене світло для точкових ударів углиб Росії.
В якомусь сенсі Україна була на більш ширшому полотні, ніж залучення США в проксі-війнах між США та Росією — В’єтнамі у 1960-х, Афганістані у 1980-х, Сирії через три десятиліття. Це також був грандіозний експеримент у веденні війни, який не лише допоміг українцям, але й приніс американцям уроки для майбутньої війни.
Під час воєн проти Талібану та Аль-Каїди в Афганістані та проти Ісламської держави в Іраку й Сирії американські сили проводили власні наземні операції та підтримували дії місцевих партнерів. В Україні, навпаки, американським військовим не дозволяли розгортати своїх солдатів на полі бою, і допомога мала надаватися дистанційно.
Чи будуть точкові удари, відточені проти терористичних груп, ефективним у конфлікті з однією з найпотужніших армій світу? Чи стрілятимуть українські артилеристи зі своїх гаубиць без вагань за координатами, надісланими американськими офіцерами зі штабу за 1300 миль? Чи накажуть українські командири своїм піхотинцям увійти в село за ворожими лініями, спираючись на розвідку, передану безтілесним американським голосом, що каже: «Там нікого немає — іди»?
Відповіді на ці питання залежали від того, наскільки добре американські та українські офіцери довірятимуть один одному.
«Я ніколи не брехатиму тобі. Якщо ти збрешеш мені, все скінчено», — згадує генерал Забродський слова генерала Донах’ю на їхній першій зустрічі. «Я думаю про те саме», — відповів українець.
За два тижні до зустрічі у Вісбадені, у середині квітня 2022 року, американські та українські морські офіцери проводили рутинний обмін розвідданими по телефону, коли на їхніх радарах з’явилося щось несподіване. За словами колишнього поставленого американського військового, «американці кажуть: “О, це “Москва”!” Українці відповідають: “О Боже. Дуже дякую. Бувай”».
«Москва» була флагманом російського Чорноморського флоту. Українці потопили його.
Ця подія стала знаковим тріумфом — демонстрацією української майстерності та російської неспроможності. Але епізод також показав тріщину українсько-американських відносин у перші тижні війни.
Для американців це викликало гнів, бо українці не дали жодного попередження. Американці були здивувані, що Україна мала ракети, здатні дістатися до корабля; і паніку, бо адміністрація Байдена не мала наміру дозволяти українцям атакувати такий потужний символ російської сили.
Українці, зі свого боку, мали власну глибоко вкорінену скептичність. Їхня війна почалася у 2014 році, коли Путін захопив Крим і розпалив сепаратистські рухи на сході України. Президент Обама засудив анексію та наклав санкції на Росію. Але, боячись, що американське втручання може спровокувати повномасштабне вторгнення, він дозволив лише обмежений обмін розвідданими й відкинув заклики до передачі оборонної зброї.
Зрештою Обама дещо послабив ці обмеження на передачу розвід інформації, а Трамп у свій перший термін послабив їх ще більше й поставив українцям перші протитанкові комплекси Javelin.
Потім, у дні перед повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року, адміністрація Байдена закрила посольство в Києві та вивела всіх військових із країни (нхоча невеликій команді офіцерів ЦРУ дозволили залишитися).
Коли американські генерали запропонували допомогу після вторгнення, вони зіткнулися зі стіною недовіри. «Ми боремося з росіянами. Ви — ні. Чому ми маємо вас слухати?» — сказав американцям тоді командувач сухопутних військ України генерал-полковник Олександр Сирський під час їхньої першої зустрічі.
Сирський швидко змінив думку: американці могли надати розвідку про поле бою, якої його люди ніколи не мали.
У ті перші дні це означало, що генерал Донах’ю та кілька його помічників, маючи лише телефони, передавали інформацію про пересування російських військ генералу Сирському та його штабу. Але навіть ця імпровізована домовленість зачепила чутливі ноти суперництва всередині українського війська — між генералом Сирським та його начальником, головнокомандувачем ЗСУ генералом Валерієм Залужним.
Ситуацію ускладнювали напружені стосунки Залужного з його американським колегою, головою Об’єднаного комітету начальників штабів генералом Марком А. Міллі. Під час телефонних розмов генерал Міллі міг ставити під сумнів запити українців щодо озброєння. Він міг давати поради про поле бою, спираючись на супутникові знімки на екрані у своєму штабі в Пентагоні. Далі наставала незручна тиша, перш ніж генерал Залужний переривав розмову. Іноді він просто ігнорував дзвінки американця.
Щоб підтримувати діалог, Пентагон створив складну телефонну схему: помічник Міллі дзвонив генерал-майору Девіду С. Болдвіну, командувачу Національної гвардії Каліфорнії, той телефонував виробнику дирижаблів із Лос-Анджелеса Ігорю Пастернаку, який виріс у Львові разом із тодішнім міністром оборони України Олексієм Резніковим. Резніков знаходив Залужного і казав йому: «Я знаю, що ти злий на Міллі, але тобі треба з ним поговорити».
У березні, коли наступ на Київ захлинувся, росіяни переорієнтували свої амбіції, спрямувавши додаткові сили на схід і південь — логістична операція, яка, як вважали американці має зайняти місяці, зайняла в росіян два з половиною тижні.
Якби коаліція не переглянула власні амбіції, дійшли висновку генерал Донах’ю та командувач армії США в Європі та Африці генерал Крістофер Г. Каволі, українці б програли б цю війну. Коаліція почала передавати важке наступальне озброєння — артилерійські батареї M777 та снаряди.
Адміністрація Байдена раніше організувала екстрені поставки протиповітряних і протитанкових систем. M777 — це було щось зовсім інше, перший великий стрибок у підтримку великої наземної війни.
Міністр оборони Ллойд Дж. Остін та генерал Міллі доручили 18-му повітряно-десантному корпусу доставляти зброю та консультувати українців, як її використовувати. Коли президент Байден схвалив M777, колись аудиторія Тоні Басса [співак, ім’ям якого названа аудиторія, переобладнана на штаб-квартиру у Вісбадені] стала повноцінним штабом.
Польський генерал став заступником генерала Донах’ю. Британський генерал керував логістичним центром на колишньому баскетбольному майданчику. Канадець наглядав за підготовкою. Підвал аудиторії став так званим центром синтезу, який продукував розвідку про позиції, пересування та наміри росіян на полі бою. Там, за словами розвідників, офіцери ЦРУ, АНБ, Розвідувального управління оборони та Національного агентства геопросторової розвідки працювали разом із розвідниками коаліції.
18-й повітряно-десантний корпус відомий як Корпус Дракона; нова операція отримала назву Task Force Dragon (Оперативна група «Дракон»). Усе, що залишалося, — залучити неохоче українське вище командування.
На міжнародній конференції 26 квітня на авіабазі Рамштайн у Німеччині генерал Міллі познайомив Резнікова та заступника Залужного з генералами Каволі та Донах’ю. «Ось ваші хлопці», — сказав їм Міллі, додавши: «Ви мусите працювати з ними. Вони вам допоможуть».
Формувалися зв’язки довіри. Резніков погодився поговорити із Залужним. Повернувшись до Києва, «ми організували склад делегації» до Вісбадена, сказав Резніков. «І так усе почалося».
У центрі партнерства стояли два генерали — українець Забродський і американець Донах’ю. Генерал Забродський став головним українським зв’язковим у Вісбадені, хоча й неофіційно, оскільки був парламентарем. В усіх інших аспектах він був ідеальним кандидатом.
Як і багато його сучасників, генерал Забродський добре знав ворога. У 1990-х він навчався у військовій академії в Санкт-Петербурзі та п’ять років служив у російській армії. Він також знав американців: у 2005–2006 роках навчався в командно-штабному коледжі армії США у Форт-Лівенворті, штат Канзас. Через вісім років Забродський очолив складу місію в тилу противника на сході України, частково змодельовану за операцією, яку він вивчав у Форт-Лівенворті — знаменитий Рейд генерала Стюарта крізь порядки Потомакської армії. Рейд Забродського привернув увагу впливових людей у Пентагоні; вони відчули, що Забродський був лідером, із яким можна працювати.
Генерал Забродський згадує свій перший день у Вісбадені: «Моїм завданням було з’ясувати: хто такий цей генерал Донах’ю? Які в нього повноваження? Що він може для нас зробити?»
Генерал Донах’ю був зіркою у секретному світі сил спеціальних операцій. Пліч-о-пліч із командами ЦРУ та місцевими партнерами він полював на ватажків терористів у тінях Іраку, Сирії, Лівії та Афганістану. Як лідер елітної Delta Force, він допоміг побудувати партнерство з курдськими бійцями для боротьби з Ісламською державою в Сирії. Генерал Каволі одного разу порівняв його з «героєм коміксів».
Тепер він показав генералу Забродському та його супутнику, генерал-майору Олександру Кириленку, мапу сходу та півдня їхньої країни, де російські сили значно переважали українські. Згадавши бойовий клич «Слава Україні», він сказав: «Ви можете кричати “Слава Україні” скільки завгодно з іншими людьми. Мені байдуже, які ви хоробрі. Подивіться на цифри».
Перший етап уже розпочався — навчання українських артилеристів на нових M777. Task Force Dragon мала допомогти їм використати цю зброю, щоб зупинити просування росіян. Потім українцям потрібно було розпочати контрнаступ.
Того вечора генерал Забродський написав своїм начальникам у Києві.
«Знаєте, багато країн хотіли підтримати Україну», — згадує він. Але «комусь потрібно було бути координатором, усе організувати, вирішувати поточні проблеми й зрозуміти, що нам знадобиться в майбутньому. Я сказав головнокомандувачу: “Ми знайшли нашого партнера”».
Невдовзі українці — майже 20 осіб, включно з розвідниками, оперативними планувальниками, фахівцями з комунікацій і управління — почали прибувати до Вісбадена. Щоранку, згадують офіцери, українці та американці збиралися, щоб оглянути російські системи озброєння та наземні сили й визначити приоритетні цілі. Списки пріоритетів передавалися до центру синтезу розвідки, де офіцери аналізували потоки даних, щоб точно визначити розташування цілей.
Усередині Європейського командування США цей процес викликав напружену лінгвістичну дискусію: з огляду на делікатність місії, чи не занадто провокаційно називати цілі «цілями»? Деякі офіцери вважали слово «цілі» доречним. Інші називали їх «розвідувальними підказками», бо росіяни часто пересувалися, і інформацію потрібно було перевіряти на місці.
Дебати вирішив генерал-майор Тімоті Д. Браун, начальник розвідки Європейського командування: розташування російських сил стали «точками інтересу».
«Якщо вас колись запитають: “Чи передавали ви ціль українцям?”, ви зможете чесно сказати: “Ні, я цього не робив”», — пояснив один американський офіційний представник.
Кожна точка інтересу мала відповідати правилам обміну розвідкою, розробленим для зменшення ризику російської відплати проти союзників НАТО.
Точок інтересу на території Росії не було. Якщо українські командири хотіли завдати удару вглиб Росії, пояснив генерал Забродський, їм довелося б використовувати власну розвідку та зброю вітчизняного виробництва. «Наше послання росіянам було: “Цю війну треба вести всередині України”», — сказав високопоставлений американський чиновник.
Білий дім також заборонив ділитися розвідкою про розташування «стратегічних» російських лідерів, як-от начальник збройних сил генерал Валерій Герасімов. «Уявіть, як би це було для нас, якби ми знали, що росіяни допомогли іншій країні вбити нашого генерала», — сказав інший високопоставлений американський чиновник. «Ми б вступили у війну». Так само Task Force Dragon не могла ділитися розвідкою, яка ідентифікувала розташування окремих росіян.
Система працювала так: Task Force Dragon повідомляла українцям, де розташовані росіяни. Але щоб захистити джерела та методи розвідки від російських шпигунів, не розкривала, де взяла інформацію. Усе, що українці бачили в захищеній хмарі, — це ланцюжки координат, поділені на категорії— Пріоритет 1, Пріоритет 2 тощо. Як згадує генерал Забродський, коли українці питали, чому вони мають довіряти розвідці, генерал Донах’ю відповідав: «Не турбуйтеся, як ми це дізналися. Просто довіртеся, що коли ви вистрілите, ви влучите, і вам сподобаються результати, а якщо результати вам не сподобаються, скажіть нам, ми зробимо краще».
Система запрацювала в травні. Першою ціллю став радіолокаційний комплекс розвідки і контролю стрільби “Зоопарк”, який росіяни могли використовувати для виявлення систем озброєння, як-от тіж самі M777. Центр синтезу знайшов “Зоопарк” поблизу Донецька.
Українці влаштували пастку: спочатку вистрілили в бік російських позицій. Коли росіяни увімкнули “Зоопарк”, щоб відстежити траєкторію, центр синтезу визначив його координати для удару.
У той день, згадує генерал Забродський, генерал Донах’ю зателефонував українському командиру батальйону: «Ти в порядку?» — запитав він. «Я в повному порядку», — відповів комбат. Донах’ю перевірив супутникові знімки, щоб переконатися, що ціль і M777 правильно розташовані. Лише тоді артилерист відкрив вогонь, знищивши “Зоопарк”. «Усі сказали: “Ми можемо це зробити!”» — згадує американський чиновник.
Але залишалося ключове питання: чи зможуть партнери застосувати цю систему проти кількох цілей у великій кінетичній війні після успіху з одиничною ціллю?
Епіход під Сєвєродонецьком, де росіяни сподівалися переправитися через річку на понтонних мостах, а потім оточити й захопити місто, генерал Забродський назвав «пекельною ціллю».
Це була важлива українська перемога. Понтонні мости стали для росіян смертельними пастками; за оцінками українців, тоді загинуло щонайменше 400 росіян. Але тоді ніхто не казав, що американці надали “точки інтересу”, які допомогли зірвати форсування річки.
У перші місяці бойові дії зосереджувалися переважно на сході України. Але американська розвідка також відстежувала пересування росіян на півдні, коли було виявлено велике скупчення військ противника біля Херсону. Вже скоро кілька екіпажів M777 будуть передислоковані, і Task Force Dragon почала надавати “точки інтересу” для ударів по російських позиціях.
З практикою Task Force Dragon швидше визначала “точки інтересу”, а українці швидше по них стріляли. Чим більше вони демонстрували свою ефективність із M777 та подібними системами, тим більше коаліція надсилала нові гаубиці, які штаб у Вісбадені забезпечував все більшою кількістю “точок інтересу”.
«Знаєте, коли ми почали вірити?» — згадує генерал Забродський. «Коли Донах’ю сказав: “Ось список позицій”. Ми перевірили список і сказали: “Ці 100 позицій хороші, але нам потрібні ще 50”. І вони надіслали ще 50».
M777 стали робочими конячками української армії. Але оскільки їхні 155-мм снаряди зазвичай не могли летіти далі ніж на 15 миль, українці не парувати величезну перевагу росіян у живій силі та техніці. Щоб дати українцям переваги в точності, швидкості та дальності, генерали Каволі та Донах’ю незабаром запропонували ще більший стрибок — надання високомобільних ракетних систем HIMARS, які використовували ракети з супутниковим наведенням на відстані до 50 миль.
Дебати, які послідували потім, відобразили еволюцію американського мислення. Офіційні особи Пентагону чинили опір, не бажаючи виснажувати обмежені запаси HIMARS. Але в травні генерал Каволі відвідав Вашингтон і переконав Білий дім свохми аргументами.
Селеста Волландер, тодішня помічниця міністра оборони з питань міжнародної безпеки, згадувала: «Міллі завжди казав: “У вас маленька радянська армія б’ється з великою радянською армією, і вони воюють однаково, і українці ніколи не переможуть”». Аргумент Каволі, за її словами, полягав у тому, що «з HIMARS вони можуть воювати так, як ми, і саме так вони почнуть перемагати росіян».
У Білому домі Байден і його радники зважували цей аргумент на тлі побоювань, що тиск на росіян може змусити Путіна запанікувати й розширити війну. Коли генерали попросили HIMARS, один чиновник згадував, момент, який відчувався як «стояння на межі, коли ти думаєш, чи не спалахне Третя світова війна, якщо зробиш крок уперед?». І коли Білий дім зробив цей крок, за словами чиновника, Task Force Dragon став «бек-офісом цієї війни».
Вісбаден наглядав за кожним ударом HIMARS. Генерал Донах’ю та його помічники переглядали списки цілей українців і радили їм, як розміщувати пускові установки й коли завдавати ударів. Українці мали використовувати лише координати, надані американцями. Щоб вистрілити боєголовку, операторам HIMARS потрібна була спеціальна ключ-карта, яку американці могли деактивувати в будь-який момент.
Удари HIMARS, які призводили до 100 або більше загиблих чи поранених росіян, відбувалися майже щотижня. Російські сили залишалися дезорієнтованими. Їхній моральний дух падав, а з ним і бажання воювати. І коли арсенал HIMARS зріс із 8 до 38 установок, а українські артилеристи ставали вправнішими, американський чиновник сказав, що втрати росіяна зросли в п’ять разів.
«Ми стали маленькою частиною, можливо, не найкращою частиною, але маленькою частиною вашої системи», — пояснив генерал Забродський, додавши: «Більшість держав робили це впродовж 10, 20, 30 років. Але ми змушені були зробити це за кілька тижнів».
Разом партнери відточували “машину для вбивств”.
Частина 2. Коли ви переможете Росію, ми зробимо вас “синіми” назавжди
На першій зустрічі генерал Донах’ю показав Забродському кольорову карту регіону, де американські та натівські сили позначені синім, російські — червоним, а українські — зеленим. «Чому ми зелені?» — запитав генерал Забродський. «Ми маємо бути синіми».
На початку червня, коли генерали зібралися для відпрацювання контрнаступу України, сидячи перед картами бойових дій, генерал Забродський помітив, що маленькі блоки, які позначали українські позиції, стали синіми — символічний жест, щоб зміцнити зв’язок спільної мети. «Коли ви переможете Росію, — сказав генерал Донах’ю українцям, — ми зробимо вас синіми назавжди».
Минуло три місяці від початку вторгнення, і карти розповідали таку історію війни:
На півдні українці заблокували просування росіян в районі Миколаєва. Але росіяни контролювали Херсон, і корпус чисельністю приблизно 25 тисяч військових займав територію на західному березі Дніпра. На сході росіян зупинили під Ізюмом. Але вони утримували території між Ізюмом і кордоном, включно зі стратегічно важливою долиною річки Оскіл.
Стратегія росіян змінилася з “обезголовлення” України — невдалого наступу на Київ — на повільне удушення. Українцям потрібно було перейти в наступ.
Головнокомандувач, генерал Залужний, разом із британцями, віддавав перевагу найамбітнішому варіанту — наступу від району поблизу Запоріжжя вниз до окупованого Мелітополя. Вони вважали, що цей маневр переріже сухопутні маршрути з Росії, які живлять російські сили в Криму.
Теоретично генерал Донаг’ю погодився. Але, за словами колег, він вважав Мелітополь недосяжним через стан української армії та обмежену здатність коаліції надати гармати M777 без шкоди безпеці США. Щоб довести свою думку під час воєнних ігор (war games), він взяв на себе роль російського командира. Щоразу, коли українці намагалися просунутися, генерал Донах’ю знищував їх бойовою силою, яка в рази переважала.
Зрештою вони домовилися про атаку двома фазами, щоб заплутати російських командирів, які, за даними американської розвідки, вважали, що в українців вистачить сил і техніки лише на один великий наступ.
Основні зусилля мали бути спрямовані на повернення Херсона та деокупацію західного берега Дніпра, щоб російський корпус не міг рушити в сторону Одеси.
Генерал Донаг’ю виступав за другий фронт на сході, в Харківській області, щоб дістатися долини річки Оскіл. Але українці наполягали на меншому відволікаючому маневрі, щоб відтягнути російські сили на схід і полегшити шлях до Херсона. Цей маневр мав розпочатися першим, приблизно 4 вересня. Потім українці два тижні обстрілювали б російські сили на півдні артилерією, щоб послабити їх. І лише потім, приблизно 18 вересня, вони рушили б на Херсон.
А якби у них залишилося достатньо боєприпасів, вони перетнули б Дніпро. Генерал Забродський згадує, як генерал Донаг’ю казав: «Якщо ви хочете перетнути річку і дістатися до перешийка Криму, то дотримуйтесь плану».
Це був такий план, але потім він змінився.
Зеленський іноді спілкувався безпосередньо з командирами, і після однієї такої розмови американцям повідомили, що план змінився. Херсон мав бути звільнений швидше — і першим, 29 серпня.
Генерал Донаг’ю сказав Залужному, що потрібно більше часу для підготовки до штурму Херсона. Зміна плану, за його словами, ставила під загрозу контрнаступ і всю країну. Пізніше американці дізналися передісторію.
Зеленський сподівався взяти участь у засіданні Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня. Успіх на полі бою, на думку його радників, підсилив би його аргументи про додаткову військову підтримку. Тому вони в останній момент переграли план і цей був передвісник фундаментального розриву довіри між українцями та американцями, який дедалі більше визначав хід війни.
Результат не був таким, як планували.
Росіяни зреагували, перекинувши підкріплення зі сходу на Херсонський напрям. Тоді Залужний зрозумів, що ослаблені російські сили на сході можуть дозволити українцям зробити те, що пропонував генерал Донах’ю — дістатися долини річки Оскіл.
«Рушайте, рушайте, рушайте — вони на межі», — сказав генерал Донах’ю генералу Сирському, згадує європейський посадовець.
Російські сили розвалилися швидше, ніж передбачалося, кидаючи техніку під час відступу. Українське керівництво не очікувало, що їхні сили дістануться західного берега Осколу, але коли це сталося, авторитет генерала Сирського в очах президента злетів.
На півдні американська розвідка повідомила, що російський гарнізон на західному березі Дніпра відчуває нестачу провізії та боєприпасів. Українці вагалися. Генерал Донах’ю просив польового командира, генерал-майора Ковальчука, йти вперед. Незабаром американські генерали Каволі та Міллі передали це прохання Залужному.
Але це не спрацювало.
Міністр оборони Британії Бен Воллес запитав генерала Донах’ю, що б він зробив, якби генерал Ковальчук був його підлеглим.
«Він би вже був звільнений», — відповів генерал Донаг’ю.
«Я розберуся», — сказав Воллес.
Британські військові мали значний вплив у Києві; на відміну від американців, вони розмістили невеликі групи офіцерів в Україні після вторгнення. Тепер міністр оборони використав цей вплив і хотів, щоб українці усунули командира Ковальчука.
Мабуть, жоден шматок української землі не був таким цінним для Путіна, як Крим. Коли українці повільно просувалися до Дніпра, сподіваючись перетнути його і рушити до півострова, це породило те, що один посадовець Пентагону назвав «основною напругою» [у комунікації]:
Щоб дати президентові Росії стимул домовлятися, пояснив посадовець, українцям потрібно було тиснути на Крим. Але це могло підштовхнути його до «чогось відчайдушного».
Українці вже чинили тиск на суходолі. Адміністрація Байдена дозволила допомогти українцям розробити, виготовити та розгорнути флот морських дронів для атаки на Чорноморський флот Росії (американці надали українцям ранній прототип, призначений для протидії китайському наступу на Тайвань). Спочатку ВМС США ділилися координатами російських кораблів за межами вод Криму. У жовтні, отримавши дозвіл діяти в самому Криму, ЦРУ таємно почало підтримувати удари дронів по порту Севастополя.
Того ж місяця американська розвідка перехопила розмову російського командувача в Україні, генерала Суровікіна, коли той допустив використання тактичної ядерної зброї, щоб не дати українцям перетнути Дніпро і йти в напрямку Криму.
До того моменту розвідувальні агенції США оцінювали ймовірність використання Росією ядерної зброї в Україні на рівні 5–10%. Тепер вони заявили, що якщо російські лінії на півдні впадуть, імовірність становитиме 50%. Ця основна напруга, здавалося, наближалася до кульмінації.
У Європі генерали Каволі та Донах’ю просили наступника генерала Ковальчука, бригадного генерала Олександра Тарнавського, просунути свої бригади вперед, розгромити гарнізон на західному березі Дніпра і захопити його техніку.
У Вашингтоні головні радники Байдена нервово думали про протилежне — чи не доведеться їм переконувати українців сповільнити наступ. Цей момент міг бути найкращим шансом для українців завдати росіянам удару, що змінив би хід гри. Але він також міг стати найкращим шансом розпалити ще більшу війну. Зрештою, у великій невизначеності, цей момент так і не настав.
Щоб захистити свої сили, що тікали, російські командири залишали невеликі загони військ. Генерал Донах’ю радив генералу Тарнавському знищувати або обходити їх і зосередитися на головній цілі — головному гарнізоні військ на правому березі. Але щоразу, коли українці стикалися з окремими групами противника, вони зупинялися, думаючи, що попереду чекає ще більша сила.
Генерал Донах’ю казав Тарнавському, що супутникові знімки показують, як українські сили блокуються лише одним чи двома російськими танками. Але не маючи доступу до тих самих знімків, український командир вагався, боячись відправляти свої сили вперед.
Щоб зрушити українців із місця, оперативна група «Дракон» надсилала координати, а оператори M777 знищували танки снарядами Excalibur.
Українці все ж повернули собі Херсон і очистили західний берег Дніпра. Але наступ там і зупинився. Через брак боєприпасів українці не перетнули Дніпро. Вони не пішли, як сподівалися українці й боялися росіяни, у напрямку Криму.
Проте українці все ще перебували в піднесеному настрої, і під час наступної поїздки до Вісбадена генерал Забродський подарував генералу Донах’ю «бойовий сувенір»: тактичний жилет, який належав російському солдату.
Частина 3. Найкращі плани, що руйнуються
Планування на 2023 рік розпочалося одразу ж, у момент, який із часом здавався ірраціональним сплеском ейфорії.
Україна контролювала західні береги річок Оскіл і Дніпро. У коаліції панувала думка, що контрнаступ 2023 року стане останнім у війні: українці здобудуть остаточну перемогу, або Путін буде змушений просити миру.
«Ми виграємо все це», — сказав Зеленський коаліції, згадує високопоставлений американський чиновник.
Щоб це здійснити, пояснив генерал Забродський, коли партнери зібралися у Вісбадені пізньої осені, генерал Залужний знову наполягав, що головним зусиллям має стати наступ на Мелітополь, щоб задушити російські сили в Криму — те, що він вважав було великою втраченою можливістю у 2022 році.
Але деякі американські генерали закликали до обережності. У Пентагоні чиновники хвилювалися, чи зможуть вони поставити достатньо зброї для контрнаступу; можливо, українцям, перебуваючи в найсильнішій позиції, варто розглянути укладення угоди. Коли голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Міллі озвучив цю ідею, багато прихильників України (включно з республіканцями в Конгресі, які тоді переважно підтримували продовження війни) звинуватили його в умиротворенні.
У Вісбадені, у приватних розмовах із генералом Забродським і британцями, генерал Донах’ю вказав на російські оборонні траншеї, які копали для захисту півдня. Він також нагадав про повільне просування українців до Дніпра кількома тижнями раніше.
«Вони окопуються, хлопці, — сказав він їм. — Як ви збираєтеся це пройти?»
Натомість він пропонував паузу, згадують генерал Забродський і один європейський посадовець: якби українці витратили наступний рік на створення й навчання нових бригад, українці були б у значно кращій позиції, щоб просунутися до Мелітополя.
Британці ж стверджували, що якщо українці все одно підуть, коаліція має їм допомогти. Їм не треба бути такими ж досконалими, як британці чи американці, казав генерал Каволі; їм просто треба бути кращими за росіян.
Паузи не було. Генерал Забродський сказав Залужному: «Донах’ю правий». Але він також визнав: «Нікому не подобалися рекомендації Донах’ю, крім мене». До того ж генерал Донах’ю був людиною, яка вже відходила від справ, бо його 18-а повітряно-десантна дивізія у Вісбадені була розгорнута тимчасово. Тепер тут з’явилася більш постійна організація — Група сприяння безпеці України з кодовою назвою «Erebus» — уособлення темряви з грецької міфології.
Того осіннього дня, коли планування завершилося і їхній спільний час добіг кінця, генерал Донах’ю провів Забродського до аеродрому Клей Казерне. Там він подарував йому декоративний щит — емблему 18-ї повітряно-десантної дивізії з драконом, а навколо п’ять зірок. Найзахідніша зірка символізувала Вісбаден; трохи східніше був аеропорт Жешув. Інші зірки позначали Київ, Херсон і Харків. А під зірками — слово «Дякую».
«Я запитав його: “Чому ти мені дякуєш?” — згадує генерал Забродський. — “Це я маю сказати дякую”».
Генерал Донах’ю пояснив, що українці — це ті, хто боряться і гинуть, випробовують американське обладнання й тактики та діляться набутими уроками. «Завдяки вам, — сказав він, — ми створили все це, що ніколи б не змогли самі».
Перекрикуючи вітер і шум аеродрому, вони сперечалися, хто більше заслуговує на подяку. Потім потиснули руки, і генерал Забродський зник за ревом моторів C-130.
«Новим хлопцем у кімнаті» став генерал-лейтенант Антоніо А. Агуто-молодший. Він був іншим патерном командира з іншою місією. Генерал Донах’ю був схильний до ризику. Генерал Агуто здобув репутацію розважливої людини, майстра підготовки та масштабних операцій. Після захоплення Криму у 2014 році адміністрація Обами розширила навчання українців, зокрема на базі на заході країни; генерал Агуто керував цією програмою. У Вісбадені його головним пріоритетом стала підготовка нових бригад.
«Ти маєш підготувати їх до бою», — сказав йому міністр оборони Остін.
Це означало більшу автономію для українців, перебалансування відносин: спочатку Вісбаден працював над тим, щоб завоювати довіру українців. Тепер українці просили довіри від Вісбадена.
Українська розвідка виявила російські казарми у школі в окупованій Макіївці. «Довіртеся нам у цьому», — сказав генерал Забродський генералу Агуто. Американець погодився, і український генерал згадує: «Ми провели весь процес націлювання абсолютно самостійно». Роль Вісбадена обмежилася лише наданням координат.
У цій новій фазі партнерства американські та українські офіцери все ще щодня зустрічалися, щоб визначати пріоритети, які центр синтезу перетворював на “точки інтересу”. Але тепер українські командири отримали більше свободи використовувати HIMARS для ударів по цілях, виявлених власною розвідкою — якщо це сприяло узгодженим пріоритетам.
«Ми відступимо, але спостерігатимемо, стежитимемо, щоб ви не зробили нічого божевільного», — сказав генерал Агуто українцям. «Головна мета, — додав він, — щоб колись ви могли діяти самостійно».
Воєнні ігри (Wargames) січня 2023 року дали двофазний план контрнаступу
Другорядний наступ силами генерала Сирського на сході мав зосередитися на Бахмуті з відволікаючим маневром у напрямку Луганської області. Такий маневр, вважалося, скує російські сили на сході й полегшить головне зусилля на півдні — атаку на Мелітополь, де російські укріплення потрохи руйнувалися від зимової вологи й холоду.
Але були проблеми іншого роду, які підточували створений план.
Залужний був головнокомандувачем, але його верховенство дедалі більше підривалося конкуренцією з генералом Сирським. За словами українських чиновників, суперництво почалося з рішення Зеленського у 2021 році підвищити Залужного і поставити вище Сирського. Після вторгнення суперництво посилилося, коли командири змагалися за кількість батарей HIMARS.
Сирський народився в Росії й служив у її армії; доки він не почав працювати над своєю українською, на нарадах він зазвичай розмовляв російською. Залужний іноді глузливо називав його «російським генералом».
Американці знали, що Сирський незадоволений тим, що йому дісталася другорядна роль у контрнаступі. Коли генерал Агуто зателефонував, щоб переконатися, що він зрозумів план, той відповів: «Я не згоден, але я маю наказ».
Контрнаступ мав розпочатися 1 травня. До цього Сирський мав надати чотири загартовані в боях бригади — кожна від 3 до 5 тисяч солдатів — для тренувань у Європі. Ці бригади мали б бути посилені ще чотирма новоствореними бригадами з новобранців. Але Сирський мав інші плани.
У Бахмуті росіяни втрачали величезну кількість солдатів. Сирський побачив можливість утилізувати їх і розпалити розбрат у їхніх лавах.
«Бери всіх новеньких» на Мелітополь, сказав він Агуто, за словами американських чиновників. І коли Зеленський підтримав його, попри заперечення власного головнокомандувача й американців, ключова основа контрнаступу була фактично зруйнована.
Тепер українці відправляли за кордон лише чотири нові бригади для підготовки (ще вісім готували в Україні). До того ж новобранці були старшими за віком — переважно 40–50 років. Коли вони прибули до Європи, поставлений американський чиновник згадує: «Ми всі думали, що це не дуже добре».
Призовний вік в Україні був 27 років. Генерал Каволі, якого підвищили до верховного командувача союзних сил у Європі, просив Залужного: «Долучайте своїх 18-річних до цієї гри». Але американці дійшли висновку, що ні президент, ні генерал не візьмуть на себе таке політично складне рішення.
Паралельна динаміка діяла й з американського боку. Минулого року росіяни необачно розмістили командні пункти, склади боєприпасів і логістичні центри в 50 милях від лінії фронту. Але актуальна розвідка показала, що тепер росіяни перенесли ключові об’єкти за межі досяжності HIMARS. Тож генерали Каволі й Агуто рекомендували наступний стрибок — надати українцям армійські тактичні ракетні системи (ATACMS), які можуть вражати цілі на відстані до 190 миль, — щоб ускладнити російським силам у Криму захист Мелітополя.
ATACMS були особливо болючим питанням для адміністрації Байдена. Начальник російського генштабу генерал Герасимов торік у травні крізь слова згадав їх, попереджаючи генерала Міллі, що будь-що, що летить на 190 миль, перетне червону лінію. Постало питання і запасів: Пентагон попереджав, що не матиме достатньо ATACMS, якщо Америці доведеться вести власну війну.
Послання було чітким: припинити просити ATACMS.
Базові припущення були перевернуті. Проте американці бачили шлях до перемоги, хоч і дедалі вужчий. Ключем до цього було розпочати контрнаступ вчасно, 1 травня, перш ніж росіяни полагодять свої укріплення після зими й перекинуть більше військ для захисту Мелітополя.
Але крайній термін минув. Деякі обіцяні поставки боєприпасів і техніки затрималися, і попри запевнення генерала Агуто, що для початку цього достатньо, українці не погоджувалися йти в наступ, доки не матимуть усе.
Одного разу, коли роздратування наростало, генерал Каволі звернувся до генерала Забродського й сказав: «Міша, я люблю твою країну. Але якщо ви цього не зробите, ви програєте війну».
«Моя відповідь була: “Я розумію, що ти кажеш, Крістофере. Але зрозумій мене. Я не верховний головнокомандувач. І я не президент України”», — згадує генерал Забродський.
У Пентагоні чиновники почали відчувати, що відкривається якась глибша тріщина. Генерал Забродський згадує, як генерал Міллі запитав: «Скажи мені правду. Ви змінили план?»
«Ні, ні, ні, — відповів він. — Ми не змінили план і не збираємося».
Коли він казав ці слова, він щиро вірив, що говорить правду.
Наприкінці травня розвідка показала, що росіяни швидко формують нові бригади. Українці не мали всього, що хотіли, але мали те, що, на їхню думку, їм потрібно. Їм довелося почати наступ.
Генерал Залужний виклав остаточний план на засіданні Ставки. Генералу Тарнавському довірили 12 бригад і більшу частину боєприпасів для головного наступу на Мелітополь. Генерал-лейтенант Юрій Содоль здійснить відволікаючий маневр у напрямку Маріуполя. Генерал Сирський очолить допоміжне зусилля на сході навколо Бахмута.
Потім слово взяв генерал Сирський. За словами українських чиновників, генерал заявив, що хоче відійти від плану й провести повномасштабний наступ, щоб вибити росіян із Бахмута. Потім він просунеться на схід до Луганської області. Але для цього, звісно, йому знадобляться додаткові люди й боєприпаси.
Американцям не повідомили результатів засідання. Але незабаром розвідка США помітила переміщення українських військ і боєприпасів у напрямках, що суперечили узгодженому плану. Невдовзі, на поспішно організованій зустрічі на польському кордоні, генерал Залужний зізнався генералам Каволі й Агуто, що українці таки вирішили наступати в трьох напрямках одночасно.
«Це не план!» — вигукнув генерал Каволі.
За словами українських чиновників, сталося ось що: після засідання Ставки Зеленський наказав рівномірно розподілити боєприпаси між генералом Сирським і генералом Тарнавським. Сирський також отримав п’ять із щойно підготовлених бригад, залишивши сім для боїв за Мелітополь.
«Це було, ніби ви дивитеся на “загибель” наступу на Мелітополь ще до його початку», — зауважив один український чиновник.
Через п’ятнадцять місяців війни все дійшло до цієї переломної точки.
«Ми мали б піти геть», — сказав високопоставлений американський чиновник. Але вони [українці] не пішли.
«Ці рішення, що стосуються життя і смерті, того, яку територію ви цінуєте більше, а яку менше, є фундаментально суверенними», — пояснив поставлений чиновник адміністрації Байдена. «Все, що ми могли зробити, — це дати їм пораду».
Командувач наступу на Маріуполь, генерал Содоль, охоче прислухався до порад генерала Агуто. Ця співпраця принесла один із найбільших успіхів контрнаступу: після того, як американська розвідка виявила слабке місце в російських лініях, сили Содоля, використовуючи “точки інтересу” від Вісбадена, повернули село Старомайорське й майже вісім квадратних миль території.
Для українців цей успіх поставив запитання: чи може наступ на Маріуполь бути перспективнішим, ніж наступ на Мелітополь? Але наступ зупинився через брак людей.
Проблема була очевидна на карті бойових дій в офісі генерала Агуто: наступ Сирського на Бахмут виснажував українську армію. Агуто закликав Сирського відправити бригади й боєприпаси на південь для посилання наступу на Мелітополь. Але Сирський не поступався.
Він також не зрушив із місця, коли Пригожин, чиї парамілітарні сили «Вагнер» допомогли росіянам захопити Бахмут, повстав проти військового керівництва РФ й відправив сили на Москву. Тоді розвідка США оцінила, що повстання Пригожина може підірвати мораль і згуртованість росіян; перехоплення показали здивування російських командирів, що українці не тиснуть сильніше на слабко захищений Мелітополь, сказав американський розвідник.
Але Сирський вважав, що путч підтверджує його стратегію сіяти розкол, знищуючи росіян у Бахмуті. Відправити частину сил на південь лише підірвало б задум Сирського.
«Я був правий, Агуто. Ти помилявся», — згадує американський чиновник слова Сирського, який додав: «Ми дійдемо до Луганська».
Зеленський називав Бахмут «фортецею». Зрештою, це стало кривавим свідченням скрутного становища українців, які поступалися чисельністю.
Хоча підрахунки різняться, немає сумнівів, що втрати росіян значно перевищували українські. Проте Сирський так і не повернув Бахмут, не просунувся до Луганська. І поки росіяни відновлювали свої бригади й продовжували наступ на сході, українці не мали такого простого джерела набору новобранців.
Залишався Мелітополь
Головною перевагою машини Вісбадена була швидкість — час від “точки інтересу” до українського удару. Але ця перевага, а разом із нею наступ на Мелітополь, підривалася зміною в тому, як місцевий український командир використовував ці “точки інтересу”. У нього було значно менше боєприпасів, ніж він планував; замість того, щоб просто стріляти, він тепер спочатку використовував дрони для підтвердження розвідданих.
Цей руйнівний шаблон, підживлений обережністю й дефіцитом довіри, дійшов до кульмінації, коли після тижнів повільного просування через ландшафт мінних полів і вогню гелікоптерів українські сили наблизилися до села Роботине.
Американські чиновники розповідали, що коли українці обстрілювали росіян артилерією, американська розвідка вказувала, що ті відступають.
«Займай територію зараз», — казав генерал Агуто генералу Тарнавському. Але українці помітили групу росіян на вершині пагорба.
У Вісбадені супутникові знімки показували щось схоже на російський взвод — від 20 до 50 солдатів, — що для генерала Агуто навряд чи виправдовувало уповільнення наступу. Проте Тарнавський не рухався, доки загроза не буде усунута. Тож з Вісбадена надіслали координати росіян і порадили одночасно відкрити вогонь і просуватися.
Щоб перевірити розвіддані, Тарнавський відправив розвідувальні БПЛА, щоб перевірити пагорб. Це зайняло час. Лише тоді він наказав своїм людям почати обстріл. А після удару він знову відправив дрони, щоб переконатися, що пагорб чистий. Потім він наказав своїм силам увійти в Роботине, яке вони зайняли 28 серпня.
Ці “затримки” коштували від 24 до 48 годин, за оцінками офіцерів. І за цей час на південь від Роботиного росіяни почали будувати нові фортифікації, закладати міни й відправляти підкріплення, щоб зупинити просування українців.
«Ситуація повністю змінилася», — сказав генерал Забродський.
Генерал Агуто кричав на Тарнавського: “Тисни далі”. Але українцям довелося рухати війська з передової в тил, і з лише сімома бригадами вони не могли швидко вводити у бій нові сили, щоб продовжувати наступ.
Просування українців сповільнилося через низку факторів. Але у Вісбадені розчаровані американці продовжували говорити про взвод на пагорбі.
«Клятий взвод зупинив весь контрнаступ», — зауважив один офіцер.
Українці не дісталися Мелітополя. Їм довелося скоротити свої амбіції. Тепер їхньою метою стало невелике окуповане місто Токмак, приблизно на півдорозі до Мелітополя, поблизу важливої залізничної розв’язки.
Агуто дав українцям більше автономії. Але тепер він розробив детальний артилерійський план, операцію «Гуркіт грому», що визначав, коли українці мають стріляти, чим і в якому порядку, за словами американських і українських чиновників. Але Тарнавський виступав проти деяких цілей, наполягав на використанні дронів для перевірки “точок інтересу”, і операція «Гуркіт грому» була зупинена.
Щоб “врятувати” контрнаступ Білий дім санкціонував таємне постачання невеликої кількості касетних ATACMS із дальністю близько 100 миль, і генерали Агуто й Забродський розробили операцію проти російських ударних гелікоптерів, які загрожували силам Тарнавського. Щонайменше 10 гелікоптерів було знищено, і росіяни відвели всю свою авіацію до Криму та на материк. Але українці все одно не могли просунутися.
Останньою рекомендацією американців було доручити Сирському очолити бій за Токмак. Але це відхилили. Потім вони запропонували Содолю відправити своїх морпіхів під Роботине, щоб прорвати російську лінію. Але замість цього Залужний наказав морпіхам в районі Херсона відкрити новий фронт, який американці вважали приреченим на провал — спробі перетнути Дніпро й просунутися до Криму. Морпіхи дісталися через річку на початку листопада, але їм забракло людей і боєприпасів. Контрнаступ мав завдати нищівного удару. Натомість він закінчився безславно.
Генерал Сирський відмовився відповідати на запитання про свої взаємодії з американськими генералами, але речник Збройних сил України сказав: «Ми сподіваємося, що настане час, і після перемоги України згадані вами українські й американські генерали, можливо, разом розкажуть нам про свої робочі та дружні переговори під час боротьби з російською агресією».
Андрій Єрмак, голова Офісу президента України й, можливо, друга за впливовістю людина в країні, сказав The Times, що контрнаступ був «головним чином притуплений» через «політичні вагання» союзників і «постійні» затримки в постачанні зброї.
Але інший високопоставлений український чиновник вважає: «Справжня причина, чому ми не досягли успіху, — це неправильна кількість сил, призначених для виконання плану».
Так чи інакше, для партнерів результат контрнаступу залишив обопільні образи. «Важливі стосунки збереглися, — сказала Волландер, чиновниця Пентагону. — Але це вже не було натхненне й довірливе братерство 2022 року й початку 2023-го».
Частина 3. Порушення довіри й кордонів
Незадовго до Різдва Зеленський проїхав через ворота Вісбадена. Це був його перший візит до секретного центру.
Входячи до аудиторії Тоні Басса, він пройшов повз трофеї спільних битв — уламки російських машин, ракет і літаків. Коли він піднявся на місток над колишнім баскетбольним майданчиком — як це зробив Забродський першого дня 2022 року, — офіцери внизу вибухнули оплесками.
Проте президент приїхав до Вісбадена не для святкування в тіні проваленого контрнаступу, з наближенням третьої важкої зими. Щоб скористатися своєю перевагою, росіяни перекидали сили на схід. В Америці Трамп, скептик щодо України, переживав політичне відродження; деякі республіканці в Конгресі почали нарікати на скорочення фінансування.
Рік тому коаліція говорила про перемогу. Коли настав і тривав 2024 рік, адміністрація Байдена змушена була постійно перетинати власні червоні лінії, щоб просто утримувати українців на плаву.
Генерали Каволі й Агуто пояснили, що не бачать реального шляху до повернення територій у 2024 році. Коаліція просто не могла надати все обладнання для великого контрнаступу. Українці також не могли зібрати армію, достатню для його проведення.
Українцям довелося б стримати очікування, зосередившись на досяжних цілях, щоб залишатися у грі, одночасно нарощуючи бойову міць для потенційного контрнаступу у 2025 році: їм потрібно було звести оборонні лінії, щоб не дати росіянам захопити більше території. І їм треба було відновити наявні бригади й наповнити нові, які коаліція могла б навчити й оснастити.
Зеленський висловив свою підтримку баченню партнерів, але американці знали, що він робить це неохоче. Зеленський неодноразово давав зрозуміти, що йому потрібна велика перемога, щоб підняти дух вдома й зміцнити підтримку Заходу.
Кілька тижнів тому президент доручив Залужному відкинути росіян до кордонів України 1991 року до осені 2024-го. Генерал тоді шокував американців, представивши план, який вимагав п’ять мільйонів снарядів і мільйон дронів. На що Каволі відповів: «Звідки?»
Через кілька тижнів на зустрічі в Києві український командувач замкнув Каволі на кухні Міністерства оборони і, затягуючись вейпом, зробив останнє марне прохання.
«Він опинився між двома вогнями — першим був президент, другим — партнери», — сказав один із його помічників.
Як компроміс американці запропонували Зеленському те, що, на їхню думку, стало б символічною перемогою — серію ракетних атак із використанням ракет великої дальності й дронів, щоб змусити росіян відтягнути військову інфраструктуру з Криму назад до материкової Росії.
Операція отримала кодову назву «Місячний град».
До цього українці за допомогою ЦРУ та американських і британських ВМС використовували морські дрони разом із британськими ракетами Storm Shadow і французькими SCALP для ударів по Чорноморському флоту. Внесок Вісбадена полягав у розвідці. Але для ширшої кампанії в Криму українцям знадобилося б набагато більше ракет. Їм потрібні були сотні ATACMS.
У Пентагоні старі побоювання не розтанули. Але після того, як Агуто поінформував Остіна про все, що може досягти «Місячний град», помічник згадує, що той сказав: «Гаразд, тут є дійсно переконлива стратегічна мета. Йдеться не просто про удари по об’єктах».
Зеленський отримав омріяні ATACMS. Але один американський чиновник сказав: «Ми знали, що в глибині душі він усе ще хоче зробити щось інше, щось більше».
Генерал Забродський був у командному центрі Вісбадена наприкінці січня, коли отримав термінове повідомлення й вийшов надвір. Повернувшись блідим, як привид, він повів Агуто на балкон і, затягуючись Lucky Strike, сказав, що суперечка в українському керівництві дійшла до розв’язки: Залужного звільняють. Усі ставки були на його суперника, Сирського, щоб той зайняв його місце.
Американці не здивувалися; вони чули достатньо про невдоволення президента. Українці пояснили це політикою, страхом, що популярний Залужний може кинути виклик Зеленському на президентських виборах. Був також випадок на Ставці, коли президент фактично “підрізав Залужному крила”, що спричинило рішення генерала опублікувати статтю в The Economist, де він заявив, що війна зайшла в глухий кут, а українцям потрібен технологічний прорив. І це в той час, коли президент закликав до повної перемоги.
Залужний, за словами одного американського чиновника, був «ходячим мерцем». Натомість призначення Сирського принесло стримане полегшення. Американці вірили, що тепер матимуть партнера, який має вухо й довіру президента; ухвалення рішень, сподівалися вони, стане послідовнішим.
Частково ця обізнаність, звісно, стосувалася спогадів про 2023 рік, шраму Бахмута — того, як генерал іноді відкидав їхні рекомендації, навіть намагався їм суперечити. Але колеги кажуть, що Каволі й Агуто відчували, що розуміють його особливі якості; він принаймні вислухає їх, і, на відміну від деяких українських командирів, цінував і зазвичай довіряв розвідці, яку вони надавали.
Для Забродського ж перестановка стала особистим ударом. Він вважав Залужного другом і відмовився від свого місця в парламенті, щоб стати його заступником щодо планування та операцій. Невдовзі Забродського витіснили з цієї посади й ролі у Вісбадені. Коли Агуто дізнався, він зателефонував із пропозицією відвідати його пляжний будинок у Північній Кароліні та поплавати на яхті.
«Можливо, у наступному житті», — відповів тоді Забродський.
Зміна “вартових” відбулася в особливо незручний момент для партнерства: підбурювані Трампом республіканці в Конгресі затримували 61 мільярд доларів нової військової допомоги. З набагато меншою кількістю ракет і снарядів, командири вздовж фронту перейняли той самий протокол, коли під час боїв за Мелітополь Тарнавський наполягав на використанні дронів для перевірки кожної “точки інтересу”. Вісбаден усе ще видавав “точки інтересу”, але українці ледь їх використовували.
Червоні лінії продовжували посуватися
ATACMS таємно прибули ранньої весни, щоб росіяни не зрозуміли, що Україна тепер може вражати цілі по всьому Криму. Кількома місяцями раніше Агуто дозволили відправити до Києва невелику команду офіцерів, пом’якшивши заборону на присутність американських чобіт на українській землі. Щоб не викликати спогадів про американських військових радників, відправлених до Південного В’єтнаму перед повномасштабною війною, їх називали «експертами з предметної області». Потім, після перестановок в українському керівництві, щоб зміцнити довіру й координацію, адміністрація більш ніж потроїла кількість офіцерів у Києві до приблизно трьох десятків; тепер їх відкрито називали радниками, хоча вони все ще обмежувалися перебуванням в Києві.
Мабуть, найжорсткішою червоною лінією був російський кордон. Але незабаром і ця лінія була перекреслена. У квітні фінансовий затор для надання військової допомоги нарешті розблокували, і 180 ATACMS, десятки бронемашин і 85 тисяч 155-міліметрових снарядів почали надходити з Польщі.
Розвідка коаліції, однак, фіксувала інший рух: 44-й армійський корпус РФ передислокували до Бєлгорода, одразу на північ від українського кордону. Росіяни, бачили обмежене вікно, поки українці чекали на американську допомогу, і готувалися відкрити новий фронт на півночі Харківської області.
Українці вважали, що росіяни сподіваються дістатися кільцевої дороги біля Харкова, що дозволило б їм обстрілювати місто артилерією й загрожувати життю понад мільйону людей.
Російський наступ виявив фундаментальну асиметрію: росіяни могли підтримувати свої війська артилерією з-за кордону, а українці не могли стріляти у відповідь, використовуючи американське обладнання чи розвідку. Але з небезпекою прийшла й нагода. Росіяни були самовпевнені щодо безпеки, вважаючи, що американці ніколи не дозволять українцям стріляти по її території. Цілі підрозділи з технікою стояли незахищеними в відкритих полях.
Українці попросили дозволу використовувати зброю, надану США, за кордоном. Щобільше, генерали Каволі й Агуто запропонували, щоб Вісбаден допомагав спрямовувати ці удари, як це робилося по всій Україні й у Криму — надаючи “точки інтересу” й точні координати.
Білий дім усе ще обговорював ці питання, коли 10 травня росіяни атакували. Це стало моментом, коли адміністрація Байдена змінила правила гри. Каволі й Агуто отримали завдання створити «оперативний ящик» — зону на російській території, де українці могли б використовувати американську зброю, а Вісбаден — підтримувати їхні удари.
Спочатку вони виступали за ширший ящик, щоб охопити супутню загрозу: планерні авіабомби, які сіяли жах у Харкові. Ящик, що простягається на 190 миль, дозволив би українцям використовувати ATACMS для ударів по складах із планерними бомбами та іншими цілями глибоко в Росії. Але Остін не хотів відвертати ATACMS від кампанії «Місячний град» в Криму.
Натомість генералам доручили розробити два варіанти — один на 50 миль углиб Росії, у межах стандартної дальності HIMARS, і один майже вдвічі глибший. Зрештою, всупереч рекомендаціям генералів, Байден і його радники обрали найобмеженіший варіант — але для захисту Сум і Харкова він охоплював більшу частину північного кордону країни, займаючи площу, майже як штат Нью-Джерсі. ЦРУ також отримало дозвіл відправити офіцерів до Харківської області для допомоги українським колегам із операціями в “ящику”.
Ящик запрацював наприкінці травня. Росіяни були заскочені зненацька: завдяки “точкам інтересу” й координатам від Вісбадена, а також власній розвідці українців, удари HIMARS захистили Харків. Росіяни зазнали одних із найтяжчих втрат у війні.
Немислиме стало реальним. Сполучені Штати тепер тісно вплелися у знищення російських солдатів на суверенній російській землі.
Літо 2024 року
Українська армія на півночі й сході була небезпечно розтягнута. Але Сирський усе ще казав американцям: «Мені потрібна перемога».
У березні американці виявили, що українська військова розвідка (ГУР) таємно планувала наземну операцію на південний захід Росії [Курська область]. Тоді начальник філії ЦРУ в Києві попередив Кирила Буданова: якщо ви перетнете кордон із Росією, то зробите це без американської зброї чи підтримки нашої розвідки. У такі моменти чиновники адміністрації Байдена жартували, що знають більше про плани росіян, ніж про те, що планують їхні українські партнери.
Для українців «не питай, і не кажи» було «краще, ніж питай і зупинись, пояснив генерал-лейтенант Валерій Кондратюк, колишній командувач української військової розвідки. Він додав: «Ми союзники, але у нас різні цілі. Ми захищаємо свою країну, а ви захищаєте свої фантомні страхи з часів Холодної війни».
У серпні у Вісбадені робочий тур Агуто добігав запланованого кінця. Він поїхав 9-го серпня. 10 серпня начальник філії ЦРУ в Києві також поїхав на нову посаду в свою штаб-квартиру. У вихорі змін Сирський зробив свій хід — відправив війська через південно-західний російський кордон, у Курську область.
Для американців розгортання вторгнення стало значним порушенням довіри. Справа була не лише в тому, що українці знову тримали їх в “таємниці”; вони перетнули раніше узгоджену червону лінію, взявши із собою обладнання, надане коаліцією, на російську територію, яка хоч і підпадала під “оперативний ящик”, але порушувала правила, встановлені під час його створення.
Ящик створили, щоб запобігти гуманітарній катастрофі в Харкові, а не для того, щоб українці скористалися ним для захоплення російської землі. «Це було не майже шантажем, це був шантаж», — сказав високопоставлений чиновник Пентагону.
Американці могли б “закрити” ящик. Але вони знали, пояснив чиновник адміністрації, що це «може призвести до катастрофи»: українські солдати в Курську загинули б без захисту HIMARS і розвідки США.
Курськ, дійшли висновку американці, був тією перемогою, про яку Зеленський натякав увесь час. Це також свідчило про його розрахунки: він усе ще говорив про повну перемогу. Але однією з цілей операції, пояснив він американцям, був важіль — захопити й утримати російську територію, яку можна було б обміняти на українську в майбутніх переговорах.
Перед тим, як Забродського відсунули вбік, він і Агуто обрали цілі для операції «Місячний град». Кампанія вимагала такого рівня супроводу, якого не бачили з часів генерала Донах’ю. Американські й британські офіцери контролювали майже кожен аспект кожного удару — від визначення координат до розрахунку траєкторій польоту ракет.
Із приблизно 100 цілей по всьому Криму найбажанішим був Керченський міст. Путін бачив у мосту потужний фізичний доказ зв’язку Криму з материком. Зруйнувати символ російського президента стало, своєю чергою, одержимістю українського президента. Це також було червоною лінією для американців. У 2022 році адміністрація Байдена заборонила допомагати українцям націлюватися на нього; навіть підходи з кримського боку вважалися суверенною російською територією. Проте українські спецслужби атакувати його самостійно, завдавши певних пошкоджень.
Провокаційні операції, колись заборонені, тепер дозволені
Але після того, як партнери домовилися про «Місячний град», Білий дім дав дозвіл військовим і ЦРУ таємно працювати з українцями й британцями над планом атаки, щоб зруйнувати Кримський міст. За задумом ATACMS послабили б вразливі точки на палубі, а морські дрони підірвали б його опори.
Але поки готували дрони, росіяни посилили захист мосту. Українці запропонували атакувати лише ракетами ATACMS. Каволі й Агуто заперечили: тільки лише ATACMS не впораються; українцям слід зачекати, поки дрони будуть готові, або скасувати удар.
Зрештою американці відступили, і в середині серпня, з неохочою допомогою Вісбадена, українці випустили залп ATACMS по мосту. Він не завалився; удар залишив кілька «вибоїн», які росіяни потім відремонтували, каже один американський чиновник, додаючи: «Іноді їм [українцям] треба зазнати невдачі, щоб зрозуміти, що ми праві».
Окрім епізоду з Керченським мостом, співпраця в рамках «Місячного граду» вважалася значним успіхом. Російські військові кораблі, літаки, командні пункти, склади зброї й ремонтні бази були знищені або перенесені на материк. Для адміністрації Байдена невдалий удар по Керчі разом із нестачею ATACMS підкреслили важливість допомоги українцям у використанні їхнього флоту дронів великої дальності.
Довготривала політика забороняла ЦРУ надавати розвідку про цілі на російській території. Тож адміністрація дозволила ЦРУ робити «винятки», які давали спецслужбі повноваження підтримувати удари всередині Росії для досягнення конкретних цілей.
Розвідка виявила величезний склад боєприпасів у місті Торопець, за 290 миль на північ від українського кордону, звідки постачалася зброя російським силам на Харківському та Курському напрямках. Адміністрація Байдена схвалила цей виняток. Торопець став перевіркою концепції.
Офіцери ЦРУ поділилися розвідкою про боєприпаси й уразливості складу, а також про російські системи ППО на шляху до Торопця. Вони розрахували, скільки дронів знадобиться для операції, і проклали маршрути польоту.
18 вересня великий рій дронів ударив по складу боєприпасів. Вибух, потужністю як невеликий землетрус, залишив кратер завширшки з футбольне поле.
Але, як і з операцією на Керченському мосту, робота з дронами вказала на стратегічний дисонанс. Американці виступали за концентрацію ударів дронів на стратегічно важливих військових цілях — той самий аргумент, який вони безуспішно висували щодо фокусу атаки на Мелітополь під час контрнаступу 2023 року. Але українці наполягали на атаці по ширшому спектру цілей, включно з нафтогазовими об’єктами й політично чутливими місцями в Москві та навколо неї.
«Громадська думка росіян обернеться проти Путіна», — сказав Зеленський держсекретареві США Ентоні Блінкену в Києві у вересні. «Ви помиляєтеся. Ми знаємо росіян».
Остін і Каволі приїхали до Києва в жовтні. Рік за роком адміністрація Байдена надавала українцям дедалі складніший арсенал зброї, перетинаючи численні червоні лінії. Але міністр оборони й генерал хвилювалися через погіршення ситуації на землі.
Росіяни повільно, але впевнено просувалися через виснаження українських сил на сході, до міста Покровська — їхньої «великої цілі», як назвав це один американський чиновник. Вони також відвойовували частину території в Курській області. Так, добові втрати росіян зросли до 1000–1500. Але вони все одно йшли вперед.
Остін пізніше згадував, як обмірковував цю невідповідність у чисельності української армії, дивлячись у вікно свого броньованого позашляховика, що петляв вулицями Києва. Його вразило, розповів він помічникам, кількість українських молодих чоловіків, майже жоден із яких не був у формі. У країні, що воює, пояснив він, чоловіки цього віку зазвичай на фронті.
Це було одне з важких послань, які американці приїхали передати, переказуючи, що вони реально можуть і що не можуть зробити для України в 2025 році.
Зеленський вже зробив маленький крок, зменшивши призовний вік до 25 років. Але українці не могли заповнити прогалини особового складу в наявних бригадах, не кажучи вже про створення нових. Остін тиснув на Зеленського, щоб той зробив більший, сміливіший крок і почав мобілізувати 18-річних. На що Зеленський відповів, за словами присутнього чиновника: «Чому я маю призивати більше людей? У нас немає обладнання, щоб їх озброїти».
«А ваші генерали повідомляють, що вашим підрозділам бракує солдатів, — згадує чиновник відповідь Остіна. — У них недостатньо бійців для наявного обладнання».
Це був вічний глухий кут
На думку українців, американці не бажали зробити всього, щоб допомогти їм перемогти. На думку американців, українці не бажали зробити всього, щоб допомогти собі перемогти.
Зеленський часто казав у відповідь на питання про призов, що його країна бореться за своє майбутнє, і що 18–25-річні — це люди, які будуватимуть майбутнє. Але для одного американського чиновника тоді це «не екзистенційна війна, якщо вони не змушують своїх людей воювати».
Генерал Болдвін, який на початку відігравав ключову роль серед командирів, відвідав Київ у вересні 2023 року. Контрнаступ гальмував, вибори в США наближалися, і українці постійно запитували про Афганістан.
Українці, згадує він, боялися, що їх також покинуть. Вони продовжували телефонувати, хотіли знати, чи залишиться Америка в грі, запитуючи: «Що станеться, якщо республіканці отримають Конгрес? Що буде, якщо президент Трамп переможе?»
Він завжди казав їм залишатися оптимістами. Але додавав: «Я тримав пальці схрещеними за спиною, бо вже сам не знав».
Трамп переміг
У свої останні тижні на посаді Байден зробив низку кроків, щоб утримати курс і підсилити свій український проєкт. Він перетнув свою останню червону лінію — розширив “оперативний ящик”, щоб дозволити удари ATACMS і британськими Storm Shadow по Росії — після того, як Північна Корея відправила тисячі військ, щоб допомогти росіянам вибити українців із Курська. Один із перших ударів за підтримки США був спрямований і поранив північнокорейського командира, генерал-полковника Кім Йон Бока, під час його зустрічі зі своїми російськими колегами в командному бункері.
Адміністрація також дала досвід Вісбадену і ЦРУ для підтримки ударів ракетами великої дальності й дронами по південній частині Росії, яка використовувалася як плацдарм для наступу на Покровськ, і дозволила військовим радникам бути за межами Києва, щоб бути ближче до бойових дій.
У грудні генерал Донах’ю отримав свою четверту зірку й повернувся до Вісбадена як командувач армії США в Європі та Африці. Він був останнім американським солдатом, який покинув Кабул під час його падіння. Тепер йому доведеться орієнтуватися в новому, непевному майбутньому України.
Так, багато змінилося з часу від’їзду Донах’ю два роки тому. Але коли йдеться про питання контролю територій, мало що змінилося. У перший рік війни, за допомогою Вісбадена, українці повернули більше половину земель, утрачених після вторгнення. Тепер обидві сторони боролися за крихітні клаптики території.
Одним із головних завдань Донах’ю у Вісбадені, за словами чиновника Пентагону, було зміцнити братерство й вдихнути нове життя в “машину” — зупинити, і можливо, навіть відкинути наступ росіян.
У наступні тижні, коли Вісбаден надавав “точки інтересу” й координати, просування росіян до Покровська сповільнилося, а в деяких районах на сході українці контратакували. Але в Курській області, коли адміністрація Трампа скоротила підтримку, українці втратили більшу частину свого козиря.
На початку січня генерали Донах’ю й Каволі відвідали Київ, щоб зустрітися з Сирським і переконатися, що він погоджується з планами комплектації та поповнення українських бригад і зміцнення ліній фортифікацій, сказав чиновник Пентагону. Звідти вони поїхали на авіабазу Рамштайн, де зустрілися з Остіном на останньому зібранні глав оборони коаліції перед тим, як усе зміниться.
За зачиненими для преси й публіки дверима колеги Остіна називали його «хрещеним батьком» і «архітектором» партнерства, яке, попри всю зруйновану довіру, підтримувало надії українців, які в них були в той весняний день 2022 року, коли Донагх’ю й Забродський уперше зустрілися у Вісбадені.
Остін — міцний і стоїчний чоловік, але в той момент його голос тремтів.
«Замість прощання дозвольте сказати дякую», — сказав він, стримуючи сльози. А потім додав: «Бажаю вам усім успіху, мужності й рішучості. Пані та панове, продовжуйте».
