Український посол у Сполученому Королівстві про політичну стратегію перемоги над Росією
Автор: Valerii Zaluzhnyi
Переклад: t.me/in_factum
Шановні колеги! Дякую за запрошення. Для мене важливо бути тут сьогодні й говорити саме про політичну мету війни.
Я вже багато сказав про природу війни, про те, як вона змінюється й розвивається. Але військові дії самі по собі не можна вважати головним інструментом війни. Чи, можливо, й можна — але лише в окремих випадках. Про це ми ще поговоримо. Ця думка дедалі частіше приходила мені наприкінці 2023 року, коли ми з командою підбивали підсумки військових дій.
Тоді ми остаточно переконалися: військові операції залежать не лише від західної підтримки, а й від багатьох інших факторів — зокрема, від спроможності та готовності людей до війни (що проявляється, зокрема, в рівні мобілізації) та від здатності економіки задовольняти потреби армії. Лише повне розуміння цих елементів дозволяло планувати операції на певний період.
Одразу згадалися академічні уроки. Коли Клаузевіц каже, що війна — це продовження політики іншими засобами, він має на увазі: стратегія не може мати раціональної основи, доки не визначено чітких цілей. Ці цілі мають бути частиною політичної мети війни. Політична мета дає відповіді на всі питання. За Клаузевіцом, війна — це «тріада»: народ, збройні сили та уряд. І найчутливіша частина цієї тріади — саме народ, коли йдеться про підтримку війни. Без суспільної підтримки успішно воювати неможливо.
Повертаючись до Клаузевіца: основа його теорії в тому, що війни ведуться переважно заради політичних, а не військових цілей. І рухає ними не стільки фізична сила, скільки ідеологія. Інша класична думка військової теорії: «Будь-яка боротьба за інтерес може бути реальною та системною лише тоді, коли її цілі чітко визначені».
Це перший крок до розуміння дій Росії. Її політична мета стосується України з її державністю, незалежністю та всім потенціалом, який міг би стати брамою до Європи. Скориставшись слабкістю колективного Заходу та міжнародних інституцій, російське керівництво сформувало чітку ціль. Ціль, яка ніколи не стосувалася вирішення територіальних спорів чи захисту російськомовних українців. Донецьк чи Луганськ Росії не цікаві самі по собі — хіба що як джерело мобілізаційного ресурсу.
Виникає природне питання: а що таке політична мета війни? І чому навіть потужної військової стратегії, яка впливає на економіку, недостатньо? Все повертається до основоположних принципів вивчення війни: «Завдання вищого військового командування — знищити сили противника. Мета війни — забезпечити мир, який відповідає політичним цілям держави». Тобто військові відповідають лише за фізичне знищення ворога. А шлях до стабільного й безпечного миру лежить виключно через політиків.
Отже, війна сама по собі не є метою й ведеться не лише військовими. Її ведуть, щоб досягти миру на вигідних умовах. Коли політик формулює політичну мету війни, він мусить враховувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному фронтах. Перевага на цих фронтах створює кращі умови для мирних переговорів. Тому важливо не лише обороняти всі ці фронти, а й завдавати цілеспрямованих ударів по кожній компоненті ворожої системи. Це особливо критично у війні на виснаження. Ми маємо це пам’ятати.
Тому, пояснюючи політичну мету війни, необхідно ставити завдання й об’єднувати керівництво на політичному, економічному та військовому фронтах. У військовій теорії існує лише два типи стратегій досягнення політичної мети війни: стратегія знищення та стратегія виснаження. Людство нічого іншого не вигадало.
Саме через призму цих двох стратегій ми й можемо розглядати нашу війну. І, що дуже важливо, знайти правильну стратегію для наших дій — на основі чітко визначеної політичної мети.
Ось як виглядала ситуація наприкінці 2021 року. Ми значно поступалися ворогу за кількістю озброєнь і техніки, боєприпасів, людей. На відміну від росіян, сучасної зброї в нас майже не було. Росія обрала стратегію знищення, зосередившись виключно на військових завданнях і маючи для цього обмежений потенціал. План передбачав захоплення Києва та удари на інших напрямках — і все це за короткий, обмежений час.
Україна, атакована ворогом, який переважав нас економічно, демографічно, за військовим бюджетом і розміром армії, вистояла. Це сталося завдяки героїзму українців, інноваціям і паритету, якого ми досягли за допомогою союзників. Звісно, ця реакція мала бути частиною нашої політичної мети. Героїзм українців був нашим шляхом до Перемоги й мав стати результатом сильної позиції на політичному фронті.
Тому звернімося знову до військової науки. Вона нагадує: коли стратегія знищення не спрацьовує, для досягнення тієї самої політичної мети її змінюють на стратегію виснаження.
Це жодним чином не скасовує кінцевих цілей. Сьогодні в цьому впевнений уже весь світ, а не лише ми. У 2023 році Росія перевела економіку на військові рейки, розкрутила пропаганду, змінила закони, сформувала стратегічні резерви й затягнула нас у війну на виснаження. Наприкінці 2023 року ця стратегія була відшліфована до досконалості. Події 2024-го, а особливо 2025-го, попри незначні просування на фронті, демонструють, наскільки ефективною вона є для Росії в досягненні її політичних цілей.
Військові класики кажуть: слабкого ворога можна розгромити, знищивши його збройні сили. Але сильну й потужну країну методами знищення без виснаження не здолати. Вони додають:
«Війну на знищення ведуть переважно резервами, накопиченими в мирний час. Велика країна може організувати війну на виснаження лише на основі роботи своєї промисловості під час війни. Військова промисловість розвивається лише за військовими контрактами».
«Підготовка до війни на виснаження має бути зосереджена переважно на загальному, пропорційному розвитку й удосконаленні економіки, бо слабка економіка, звісно, не витримає суворих випробувань виснаження».
Важливо пам’ятати: стратегія виснаження — це не просто поетапний план досягнення кінцевої військової мети, а й план створення матеріальної переваги, яка врешті-решт зробить неможливим для ворога успішне продовження боротьби. Але війна на виснаження відбувається й на політичному фронті. Як я вже казав, головне — це народ і його здатність чинити опір через мобілізацію. Шлях до політичного краху дуже швидкий, якщо інтерес до мобілізації зникає.
Щодо військових дій у стратегії виснаження. Вони відіграють важливу роль у досягненні політичних цілей, але не є головним чи кінцевим кроком. Іншими словами, військові дії ворога сьогодні мають створювати соціальний тиск, втрати в живій силі та фінансових ресурсах.
І останнє про стратегію виснаження: у неї є вирішальний удар. Коли країна виснажена економічно й соціально, ворог завдає фінального наступу.
Тому майбутні загрози та ризики показують нам: визначення чіткої політичної мети — це не лише завдання для збройних сил, а й орієнтир для політичної підготовки до війни, яка охоплює економіку, внутрішню та зовнішню політику. Аналіз майбутнього війни має формувати єдину мету, яка об’єднує військовий, політичний та економічний фронти.
Формуючи політичну мету війни, важливо пам’ятати: війна не завжди закінчується перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Так було в Другій світовій — але це рідкісний виняток. Більшість війн в історії людства завершувалися втратами для обох сторін, або кожна сторона вважала себе переможцем, або були інші варіанти.
Тому, коли ми говоримо про перемогу, чесно кажучи: це розпад російської імперії, а поразка — повна окупація України з її розвалом. Все інше — лише продовження війни.
Ми, українці, звісно, прагнемо повної перемоги — тобто краху російської імперії. Але не можна забувати, що війна може тривати в політичній та економічній площинах.
Інший важливий елемент формування політичних цілей сьогодні — гарантії безпеки. Звісно, ними можуть бути членство України в НАТО, розміщення ядерної зброї на нашій території чи потужна армія, здатна протистояти Росії. Але зараз про це не йдеться. І через технологічну та доктринальну неготовність будь-якої країни НАТО чи будь-якої іншої (окрім Росії, України та Китаю) це питання взагалі не підлягає обговоренню.
Тому сформулювати політичну мету війни — найскладніше випробування для мислення політика. Тут можливі найбільші помилки.
Проте головною політичною метою для України може бути позбавлення Росії здатності атакувати Україну на довгий і передбачуваний період. Форми й інструменти такої агресії змінюються й змінюватимуться далі, але всі вони слугуватимуть тій самій політичній меті.
