Знову нова рубрика і перший довгочит за тиждень про кіно для людей і про людей.
Інтерлюдія з присмаком гіркоти маскінематографу…
Коли Антоніо Лукіч дебютував у українському просторі з кінофільмом “Мої думки тихі”, зізнатись, я про сам фільм дізнався абсолютно випадково. Побачивши останню сцену у київському Прокатедральному соборі св. Олександра, яка була оздоблена неймовірно атмосферним та інтелігентним (що важливо!) виконанням легендарного хіта 1997-го року британського поп-колективу Spice Girls “Viva Forever” хором Inspiratum та побачивши присвяту від режисера — “Кожній мамі” — я своєю чуйкою, яка мене не підводила ніколи на кінематографічні речі, зрозумів: це стрічка, яку не те, що варто подивитись, це стрічка, яку НЕОБХІДНО глянути.
Після першого перегляду я був вражений тим, що цей фільм був ДЛЯ людей і ПРО людей.
Не про “малороське-хахольсько-рагульське жлобство”, як то зображав практично Україну та її народ будь-який комедійний продукт, випущений з-під пера олігархічних масмедіа останні декілька років (та й не тільки олігархичні — чого тільки вартує відверто людоненавистна, шовіністська та жахлива за своєю подачею штучка “Секс і нічого особистого” в якій одним із сценаристів був Притула — напевне Сергію Дмитровичу перед остаточним прощанням з комедіантським минулим і початком волонтерської та політичної кар’єр потрібно було відірватись на прощання).
Не про вульгарний та похабний кітч з купою зірок, у якому знову заради насичення нижчих людських потреб за пірамідою Маслоу (читати: член на екрані замість лопати — ги-ги-ги) розмазують і розтоптують рештки людської гідності на поталу масам.
Це також і не будь-яка комедія із Дзідзьовских, яка взагалі описує що завгодно, будь-які наркоманські фантазії, але точно не Україну.
Вище був процитований список всіх касових українських комедій, до речі.
Мій брат, на відміну від мене, пішов у маму. Він завжди знав, коли треба спригнути…
“Люксембург, Люксембург” без сумніву, це продовження авторської лінії Лукіча з “Моїх думок тихих”. Тоді фільм присвячувався кожній мамі. Другий повний метр Антоніо присвятив покійному батьку. Навколо лінії стосунків батько-син і будується увесь фільм та головна його рефлексія.
Отже, у нас є два головних героя. Коля та Вася — брати-близнюки з Лубнів, сини місцевого авторитета 90-их. І одразу, флешбеками у дитинство, передаються два портрета характерів хлопців. Коля — той самий, хто “не готовий спригнути” з вагону виру подій (ви зрозумієте у фільмі, до чого така аналогія) і тому, вже іншому братові, Васі, доводиться стрибати з того ж вагону, щоб допомогти витягнути брата з лайна.
Щодо братів — ну, хто би міг так ще відіграти такий колорит, як не брати Насірови з Агрегату? Прості харківські пацани із вже легендарного с. Близнюки, які давно вже закарбували в український фольклор канонічне “уходиш — ну і піздуй”, “пострижись як в прошлий раз”, “вчителька моя, зоре світова, пятий год в дєсятом класє із-за тебе я” — це і є ті “пацани з сусіднього під’їзду”, яких ми здебільшого бачили у своїх рідних старих постсовкових/совкових панельках/хрущовках у різних точках України.
Ви можете сказати: ну, нафіг нам ці селюки? Ще і суржик! Де чиста літературна українська мова? Де неймовірно чисто озвучені голоси граючих акторів акторами дубляжу?
І, може, ця думка би претендувала на істину, однак, як людина, яка навчалась 5 років у Полтаві, а також частково і бухала зі звичайними пацанами із с. Проценки, те, що ми чуємо у фільмі — це те, що я, зазвичай і чув у Полтаві (нагадаю — дія відбувається у м. Лубни, Полтавської області), а також — серед місцевого проценківського населення. Українська мова там теж є, така, яку ми її знаємо і вивчаємо з творів Котляревського, Франка, Шевченка, Кобилянської, Лесі Українки, Хвильового, Багряного та інших метрів української писемності. Але важливо було передати не “рафінованість” та “офіціозність” у мові звичайного пересічного лубненця — а те, що кожен би із нас почув своїми очима, пересуваючись у маршрутці на роботу, чи стоячи у черзі в невеликому магазинчику, чи будь-то де ще.
Фільм — як суцільне життя
Не тільки мовою, але й самою подачею, робота ужгородського режисера передає все життя в Україні наших часів (бо після початкової сцени — йде стрімка перемотка на 20 років у наші часи). Здається, у таких-то дрібницях, як рашкінський гопуватий під’здний андерграундний хіп-хоп в маршрутці, чи “посвідчення? Вже набилось людей за вашими посвідченнями”, чи хоча б сцена з бабусею (яку зіграла вже, на жаль, покійна Людмила Саченко), яка дивиться нову серію нескінченного “Величного століття”! Кожен крок цієї історії дихає якимось неймовірним розумінням, що такі речі трапляються з кожним із нас. Ми так само сваримось з батьками, що іноді не стримуємось і шлемо їх на “статевий орган” (хоча ідея з “вигнанням демонів” із матері та святою водою, зізнатись, оригінальна!), так само не можемо знайти слів, що вибачитись перед людиною, якій наробили шкоди (і тому придумуємо якийсь рандомний набір води та слів а-ля хмару тегів), і так само приходимо у гості, де збирається вся родина, яка, як то кажуть, вже давно успішніша за тебе. А ти все ще той, хто “подає надії”, через що на тебе увагу давно не звертають.
І навіть Ксенія Мішина, яка в цьому фільмі відіграє лише двохвилинну епізодичну роль тієї самої “сестри, якій пощастило в житті більше, ніж тобі”, виглядає настільки органічно, що і не помічаєш, що для цієї ролі взяли одну з найпопулярніших на сьогодні українських актрис.
Хороший хлопець — це не професія. І навпаки?
І навіть герої Аміла та Раміла, один з яких — чесна та порядна, але не амбіційна людина, яка намагається діяти, керуючись справедливістю та законом в усіх моментах фільму (недарма — працівник правоохоронних органів), а інший — водій маршрутки, місцями барига, а ще місцями у пошуках нових муток, не витримують суспільного маятнику життя, бо Коля — це суцільний генератор “вляпайся в нову пригоду” проблем, а Вася — це просто плавець за течією, що особливо відображається на його внутрішньому его — бо і “немовля вже рік не бачило островів”, і “батько казав, щоб за тебе не виходила”, і “роби, що хочеш, але твого брата потрібно позбутись”. Одні проблеми. Перешкоди.
А що робити в такому випадку? Коля намагається поринати у спогади, яким був його батько, котрий їх кинув вже давним-давно. Шукати відповіді у старих альбомах, де нема його фото, спогадах, ким він був, розмовами із залишками кримінального синдикату, хто би міг допомогти декодувати портрет рідної людини. Все марно. І єдиний, хоча і шалений вихід з цієї ситуації — відправитись у іншу точку Європи, щоб побачити, можливо і востаннє того, хто міг би дати відповіді на всі питання.
Я вам категорично рекомендую ловити усі моменти фільму від початку і до самого кінця, щоб зрозуміти картину повністю, і можливо, десь прочитати розв’язку самого сюжету самостійно під кінець кінострічки.
То до чого ж тут Люксембург?
А Люксембург, мої друзі, це і є той самий повітряний замок, який ми собі будуємо в цьому житті. Його ж і побудував собі той самий Коля, намагаючись знайти усі відповіді на свої питання. Але за містом, в якому кожен хоче побачити “город міліонєров”, можна несподівано знайти для себе те саме “разбітоє корито”, про яке інколи попереджають ті, хто хочуть і прагнуть нам допомогти.
Але ми їх не чуємо.
Щодо фільму загалом — це ніяка, знову ж таки, не комедія. Як і перший метр Антоніо, хоча дійсно смішних моментів у другій стрічці, звичайно, більше. Трагікомедія? Ні.
Фільм — чистої води трагедія. І Лукіч знову, як і в першому фільмі, майстерно доводить цю трагедію до кульмінаційного закінчення, повільно, неквапливо, але настільки чіпляючи за живе, що розуміння того, що інколи і дитячі спогади про батьків не є істиною останньої інстанції, не просто приходить до тебе, тупо б’ючи по голові. Воно накотує гіркою хвилею, спочатку розполовинюючи тебе, а потім і зовсім зіжмакуючи на дрібні частини (зрозумієте, коли дійдете до фіналу).
А останній саундтрек боснійського культового гурту на Балканах Hari Mata Hari — “Ostaj mi zbogom ljubavi” та меланхолічний красивий голос Харі Варешановича разом з постскриптумом-присвятою дарують фінальний постріл і скупу чоловічу сльозу, якою ніяк би інакше і не міг закінчитись цей фільм.
“З любов'ю про його таємниці, брехню та зворушливу боснійську музику, яка мені ніколи не подобалась. Дотепер” — Антоніо Лукіч
А цей опис і рецензію я присвячую своєму батьку, який пішов дуже рано з життя 7 років тому і з яким ми так і не встигли поговорити востаннє про дуже важливі речі. Цей фільм про мене. Цей фільм про нас. Про кожного із нас.
Наполегливо рекомендую не пошкодувати коштів та часу на цю роботу.
P.S. Це ніяке в сраку не роад-муві.
Назва: Люксембург, Люксембург
Жанр: трагедія, драма, комедія
Рік: 2022
Режисер: Антоніо Лукіч
IMDB: https://www.imdb.com/title/tt19783714/
FINAL DECISION: ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️ (з 5).
