Приблизно з 2004 року я займалася фехтуванням. Три тригодинні тренування на тиждень, все серйозно і весело. Класний колектив, цікаві люди. З нами в одному приміщенні разом з частиною своєї команди займався і Серафим Володимирович Собко- один з засновників історичної реконструкції та рольового руху в Україні. Вів усе те приміщення Юрій Шевчук. Тренування проводив Ярослав Брайко. І ті часи я згадую, як одні з найкращих, не тільки тому, що «попа була меншою». (Правду кажучи – ні, я ніколи не була уособленням тонкого-дзвінкого ідеалу, але мені дуже щастило з оточенням і я про це не знала).
Але тоді… Тоді ми майже через день збиралися на тренування, грали для розминки у волейбол, а далі — бігали, стрибали, вчилися перекидатися з мечем у руці і відпрацьовували стійку і удари… Кроки, зв’язки, повороти… з них потім ліпилися номери на «показухах» — виступах для глядачів. Десь поряд завжди був присутній Серафим Володимирович — то просто сидів, то тренувався із двома сокирами, являючи собою уособлення рольового руху, до якого я прагнула приєднатися, але все щось у мене не складалося.
Цікавим було те, що Юрій нас від руху остерігав — типу там все несерйозно, а треба займатися саме реконструкцією і фехтуванням. І, правду кажучи, в дечому він мав рацію — несерйозного я у русі, коли вже до нього долучилася, побачила багато. Але. Why So Serious? Найжахливіші речі роблять якраз серйозні люди. А люди щасливі — вони можуть собі дозволити бути якими завгодно. І дурогонити як вважають за потрібне.
Тим не менш, дещо з тих повчань я сприйняла. І перший костюм вирішила робити абсолютно правильним — домотканина, ручне шиття, крій прямокутниками… Тож найпершим моїм творінням в межах реконструкторсько-рольового руху була саме довга жіноча сорочка. Буремних часів вона не пережила — у якийсь момент я її обрізала, переробляючи на чоловічу. Але бажання робити речі якнайближче до оригіналу лишилося. Звісно, воно балансувалося фінансовими можливостями і моїми власними поглядами, але в цілому я завжди тягнулася до натуральних тканин, вірного крію і максимальної подібності до джерел. Хто б знав, що пізніше це взагалі переросте у косплей!
З тих — доклубних — часів у мене лишилося буквально кілька фотографій:
Потім Поплавський підгріб під себе технікум, де ми займалися, ми втратили зал і почалися приблизно піврічні митарства у стилі «зробіть ось тут ремонт і це буде ваше приміщення». Двічі ми таки на це повелися. Звісно, що компанія в більшості своїй розвалилася, оскільки те, що об’єднувало, щезло. Хтось прибився до однієї команди, хтось — до іншої, хтось просто пропав із радарів.
У мене був дуже великий шанс не потрапити у Глибинний Страж, він же майбутня Фландрія. Бо коли у телефонній розмові мій друг Емріс видав: «новий клуб», «ремонт», «це Емріс, ми у Шевчука займалися», я тільки покивала і сказала, що обов’язково зайду. Коли-небудь. Потім. І, кладучи слухавку, я була абсолютно певна, що не піду туди взагалі ніколи. Бо третього ремонту, після якого нас виженуть із приміщення, я на свої руки точно не хотіла.
Але сталося інакше. Емріс зателефонував ще раз – місяців через два. І на цей раз сказав, що ремонт прямо завершений, приходь вже! Я прийшла. І досі вважаю, що це було одним із найкращих рішень у моєму житті. У клубі я зустріла свого чоловіка, кумів і нових друзів — людей, з якими ми пліч-о-пліч пройшли вже багато років, і, я вірю, пройдемо іще далі.
Тож, я прийшла до глибинного стражу. На той час основним напрямком розвитку клуба були дворфи. Причому наголос був саме на двофах, як окремої від гномів раси. У філологічні дискусії я тоді не вдавалася, і вирішила просто запам’ятати, що дворф – то типу гном, але вищий та сильніший.
На першу гру я потрапила навесні 2005-го. Їхала арбалетницею, тож перший повний костюм виглядав ось так: котта, стьобанка, шаровари, каптур та шапка.
Шапка виявилася дуже корисною. Бо коли тобі таки потрапляють «списом» у голову, наявність пом’якшення є дуже важливою.
Я не скажу, що «Одинока гора» назавжди запала в моє серце. Як перша гра вона була цікава, мені сподобалося, і я дійсно багато яких моментів пам’ятаю саме із неї, а не з наступних ігор. Але я ніколи не захоплювалася рольовою складовою, мені завжди була цікава саме фізична взаємодія – постріляти, побігати, побитися на мечах. Мій максимум – виконання якогось квесту. Тому всілякі ідеологічні нашарування, вживання у роль персонажа – абсолютно повз касу.
Проте там дійсно було багато чого цікавого, і багато чого було вперше. Ми будували фортецю з арбалетною вежею:
Збудували храм. У храмі проводили відповідні «богослужіння» та зустрічі з представниками інших «держав».
Ну і звісно билися та штурмували інші фортеці.
А ввечері збиралися біля багаття і співали купу різних пісень під гітару. Як туристи, але з бонусом.
