Інтродукція
Мабуть немає в цьому світі людини, яка взагалі нічого б не знала про піратів, що промишляли в водах Карибського басейну у XVII-XVIII ст. Хоча б на рівні стереотипів з популярної культури, всім нам відомі ці суворі флібустьєри в трикутних шляпах, з пістолями та широченними шаблями.
А от що ми знаємо про піратів середземного моря, які протягом кількох століть тероризували європейські держави?
Майже три століття пірати-варвари домінували у водах Західного та Центрального Середземномор’я, грабуючи кораблі та прибережні поселення християнської Європи. Зі своїх сильно укріплених баз на берегах Північної Африки — т.зв. «Берберії» — їхні галери та вітрильні судна доходили аж до Греції, Західної Африки та навіть Британських островів у пошуках жертв. Їхньою найприбутковішою діяльністю було захоплення рабів. Невольничі ринки в Алжирі, Тунісі та Тріполі процвітали завдяки цьому прибутковому промислу. Пірати Берберії навіть служили у військових флотах турок османів і билися разом з ними в багатьох великих галерних битвах XVI століття, а також у десантних кампаніях, таких як облога Мальти (1565).
XVI століття було розквітом для берберських піратів. Прибережні міста-держави сучасних Тунісу, Алжиру та Марокко лише номінально перебували під контролем Османської імперії. Держави Берберії процвітали на прибутках від набігів і піратства, і їхня влада поширювалася на африканську глибинку аж до краю ще одного моря, піщаного — пустелі Сахара. В середині 17-го століття європейським морським державам вдалося приборкати найбільш згубну діяльність піратів Берберії за допомогою поєднання військово-морських походів та дипломатичних ініціатив. З цього моменту, період величі варварського піратства минув.
Тож ким були ці суворі морські варвари? Як та на чому вони воювали, та чи взагалі можна їх називати піратами в сучасному сенсі цього слова? Давайте розберемося!
Номенклатура: «пірати», «капери» чи «корсари»?
Назва Берберія, або Берберський берег, походить від назви берберів, войовничого племенного народу, який населяв (і досі населяє) прибережний регіон Північної Африки. Початкове етнічне походження берберів досі не визначене; стверджується, що ця назва походить від італійського слова barbaro, та від латинського barbarus, що означає просто «варвар». До XVI століття європейський термін «Берберія» увійшов у регулярне використання як загальна назва для земель берберського народу, тому наполягати на чомусь більш педантичному навряд чи варто. У тексті нижче слова варвари та бербери будуть використовуватися як взаємозамінні.
Хоча більшість християн вважали їх піратами, хижі мореплавці Берберійського узбережжя насправді були скоріше каперами: тобто, за західними термінами, моряками, які отримали ліцензію від держави споряджати «приватне військо» для нападу на кораблі ворогів держави. Якщо такий капітан захопив здобич, який суди держави визнавали законним, він міг залишити собі вартість корабля, його вантажу, а у випадку з капітанами Берберії — також екіпаж, який можна було продати як рабів. Натомість держава отримувала з цього частку прибутку.
Каперська ліцензія була дійсною лише тоді, коли держава, що її видала, перебувала у стані війни, і вона охоплювала лише напади на ворогів держави. Але на Берберському узбережжі багатовіковий релігійний конфлікт проти християнської Європи вважався своєрідною «вічною війною», тож каперські ліцензії рідко скасовувалися. До початку XVI ст. ця війна велася з перервами майже 800 років — від початку арабської експансії. На самому Берберійському узбережжі ця війна не включала величезних армій і флотів або великих битв. Окремі каперські кораблі або невеликі ескадри нападали на християнські кораблі, здійснювали рейди на християнське узбережжя та захоплювали християн для продажу як рабів.
Насправді більш доречним тут є альтернативний термін - корсари. Це було актуально в XVI столітті, коли італійське слово corso означало акт каперства, а corsaro був окремим капером – моряком, який заробляв на життя corso. Однак протягом наступних століть термін «корсар» набув абсолютно недоречних романтичних відтінків завдяки надзвичайно популярній поемі «Корсар» (1815) лорда Байрона, опері «Корсар» (1848) Джузеппе Верді та балету «Корсар» (1858) Берліоза. Що вже казати про сучасну поп-культуру з її піратами карибського моря наприклад.
Навіть термін «капер» не зовсім доречний по відношенню то берберів, оскільки він передбачає, що ці моряки обмежували свої атаки відкритим морем. Однак насправді вони також робили набіги на рибальські гавані чи інші поселення в межах кількох миль від берега. Іноді вони об’єднувалися у великі ескадри або навіть флотилії, що дозволяло їм загрожувати більшим портам і громадам. У цьому відношенні пірати Берберії були схожі на «буканьєрів», які тероризували Кариби протягом XVIІ століття. Ті англійські, французькі та голландські буканьєри поєднували напади на іспанське судноплавство з набігами на поселення в іспанських колоніях навколо Карибського басейну. Однак сьогодні слова корсар, букан'єр і, скажімо, флібустьєр, майже втратили своє вузьке значення і використовується лише як ще один термін для позначення пірата, тому для наших цілей «берберські пірати» є таким же хорошим терміном, як будь-який інший.
Оскільки пірати покладалися на невеликі прибережні держави Північної Африки в якості безпечних притулків, новобранців і ресурсів, їхня доля стала нерозривно пов’язаною з долею портових міст, які слугували їхніми базами. Солдати, найняті для охорони правителів держави, брали участь у піратських набігах, державні арсенали забезпечували піратів боєприпасами, а натомість пірати допомагали захищати порти та їхні внутрішні території від нападу.
Протягом приблизно 300 років з XV по XVIІ століття «вічна війна» між християнським світом та ісламом була наповнена новою енергією, з одного боку, агресивною експансією турків-османів, а з іншого — зусиллями Іспанців, що очолювали християнські альянси, аби зупинити цю османську хвилю. І держави Берберії опинилися у самому центрі цього протистояння.
Історичне тло
Після ісламського завоювання VII століття, землі Халіфату простягнулися від Аравії до Піренейського півострова. Але хоча релігійна єдність залишалася міцною, будь-який політичний союз виявився тимчасовим. В середині VIII століття повстання на заході призвело до створення незалежних берберських держав по всій півночі Африки. В XI столітті династія Альморавідів об’єднала ці держави та іберійську провінцію Аль-Андалус в одне політичне утворення. До середини XII століття ця династія була замінена Альмохадами, чий халіфат простягався ще далі на схід, аж до Тріполі. Їх правління тривало століття, перш ніж місцеві повстання та вторгнення бедуїнів призвели і до його роздробленості та краху. Протягом наступних 250 років, до початку XVI століття, узбережжям Північної Африки правили незалежні берберські династії.
Династія Хафсидів правила центральними регіонами зі столицею в Тунісі, а династія Маринідів захопила владу в Марокко зі столицею в Маракеші. Наприкінці XV ст. ці дві династії по суті контролювали величезну частину узбережжя північної Африки, від Марокко до сучасної Лівії.
Перші корсари
Піратство в Західному Середземномор’ї існувало задовго до приходу берберійських корсарів. Морські розбійники діяли з портів уздовж берберського узбережжя відтоді, як вандали завоювали регіон у V ст. нашої ери, а після арабського завоювання у VII столітті така діяльність набула ще й релігійного характеру. У період середньовіччя Середземне море кишило піратами, що базувалися у портах на узбережжі південної Іспанії, Каталонії, Корсики, Сардинії, Сицилії, південної Італії, на Адріатичному узбережжі Балкан, та на узбережжі Пелопоннесу. 1492 року спало останнє мусульманське королівство на піренеях. Реконкіста завершилася і іспанці разом з португальцями звернули свою увагу на північну Африку. Слабкі та розділені берберські держави, які стояли на їхньому шляху, стикнулися з загрозою знищення. Берберським правителям потрібна була підтримка могутнього мусульманського союзника, щоб зупинити цей іспанський наступ. Таку підтримку їм могла надати тільки могутня Османська імперія.
Османи
1453 року впав Константинополь, але османи і не думали зупинятись, продовжуючи свій тиск на християнський світ як на Балканах, так і в Східному Середземномор’ї. Хоча ані мамлюки в Єгипті, ані турки-османи не були в змозі підтримати останніх мусульманських правителів Піренеїв експедиційними силами, турецький султан Баязид II зміг запропонувати допомогу іншого роду. Він заохочував турецьких капітанів закріпитися в портах Берберії, де вони могли підтримувати іберійських маврів, перешкоджаючи іспанському судноплавству, здійснюючи набіги на узбережжя та зберігаючи відкриті лінії зв’язку з рештою мавританських анклавів.
Одним із перших каперів був Кемаль-реїс.
Кемаль-реїс (бл.1451 - 1511) - турецький капітан, який командував загоном каперів на грецькому острові Негропонте (нині Евбея). Він прибув до Північної Африки в 1487 році з невеликою ескадрою галіотів і заснував бази в Беджаї та Аннабі між Алжиром і Тунісом. Через рік після прибуття до Берберії, він очолив великий рейд поблизу порту Малага, який нещодавно був захоплений іспанцями. Він воював з іспанськими береговими батареями, захоплював і нищив кораблі та взяв сотні полонених. Після 1492 року, підкріплений біженцями з Іспанії, він керував набігами на Малагу, Балеарські острови, Корсику та узбережжя Тоскани, а перед остаточним падінням Гранади він вивіз тисячі мусульманських і єврейських біженців з Аль-Андалуса до Північної Африки.
До речі реїс це не прізвище, а слово що перекладається як “капітан”. Тобто Кемаль-реїс по суті означає “капітан Кемаль”.
Відкликаний до Стамбула в 1495 році для командування флотом у грецьких водах, він витратив чотири роки на штурми венеціанських фортець у південній Греції та на Криті. Це спонукало венеціанців до контратаки, і в 1499 році Кемаль здобув вирішальну перемогу в битві при Дзонкйо на Пелопоннесі. У 1501 році Кемаль повернувся до Берберії, цього разу в супроводі свого племінника Пірі, який був талановитим картографом і досконально зобразив узбережжя Берберії. Кемаль продовжив здійснювати рейди на Корсику та Балеарські острови, а згодом і на узбережжя південної Іспанії. Одним із його полонених був моряк, який плавав з Колумбом, і карта Пірі 1513 року включала те, що йому було сказано про нові землі за Атлантикою.
Кемаль продовжував набіги аж до своєї смерті. Він загинув під час корабельної аварії на початку 1511 року. Його спадщиною стало переселення мавританських біженців з Іспанії, та їхня інтеграція в піратські екіпажі Берберії.
На жаль для берберських правителів, подальша підтримка Османської імперії мала свою ціну. Протягом кількох десятиліть османи анексують північноафриканські держави (за винятком Марокко) і встановлять власних правителів – людей, які захищатимуть їхні території, але які будуть зобов’язані своєю вірністю османському султану. Періодичні іспанські спроби завоювання узбережжя, які тривали більшу частину століття, привернули прибуття нової групи турецьких капітанів, які першими створили страшну репутацію берберських піратів. Саме під їхнім керівництвом Берберські держави перетворилися на головну колючку в дупі християнських держав Південної Європи.
Брати Барбаросса
У середині літа 1504 року дві папські галери прямували на південь з Генуї, невеликого порту в 50 милях на північ від Риму. Екіпажі цих озброєних кораблів відчували себе в повній безпеці і не очікували ніяких неприємностей, тому капітан величезної галери лантерни був здивований, побачивши, як з-за острова Ельба з’явилася невеличка галера “галіот”, та попрямувала до цих двох велетнів.
Рудобородий командир галіота Арудж-реїс наказав своїм людям випустити шквал стріл; потім він різко погнав свою меншу галеру вздовж папського корабля і повів своїх людей прямо на борт. На відміну від галіота, усі веслярі якого були вільними людьми, які приєдналися до бою, екіпаж папської галери складався з рабів, прикутих до гребних лавок і нездатних втекти. За кілька хвилин лантерну було захоплено. Після цього Арудж наказав своїм люди одягалися в обладунки папського екіпажу, взяти свій галеот на буксир, та попрямував до другого корабля.
Через велику відстань екіпажу другої галери здавалося, ніби їхній флагман щойно захопив піратський галіот. Тому, коли два кораблі зблизилися, через ефект несподіванки, Аруджу вдалося приголомшити супротивника і друга галера здалася так само швидко. Це була приголомшлива перемога, і оскільки галери перебували на службі Папи Юлія II, вона привернула увагу християнських держав Європи.
Іспанський історик Дієго Хаедо писав:
«Подив і захоплення, які цей подвиг викликав у Тунісі та навіть у християнському світі, неможливо передати, так само як і те, наскільки знаменитим ім’я Аруджа Реїса стало з того самого моменту – весь світ вважає його найвідважнішим і заповзятливим полководцем. І, через те, що борода його була надзвичайно рудою... відтоді його зазвичай називали Барбаросса, що в перекладі з італійської означає «Рудобородий».
Так почалася драматична кар’єра перших насправді великих ватажків піратів Берберії, братів Аруджа (бл. 1474–1518) і Хизира (бл. 1478 –1546) Барбаросса, яких зазвичай вважають двома батьками-засновниками піратів Берберії.
Арудж народився на егейському острові Міділлі (нині Лесбос) близько 1474 року в сім’ї відставного турецького солдата, який став гончарем. Хизир народився через чотири роки, і згодом вони стали спочатку моряками, а потім турецькими каперами. З 1502 року вони почали здійснювати набіги на узбережжя Сицилії та острови Гозо і Мальта, а навесні 1504 року їх запросив до Тунісу Хафсидський султан Мухаммед IV.
Захоплення папських галер того літа стало першим великим успіхом братів. Коли чутка про це поширилася, інші турецькі капери відпливли на захід, щоб приєднатися до них, тоді як місцеві берберські воїни та моряки також приєдналися до цієї бурхливої піратської спільноти. Брати кочували біля узбережжя Сицилії та Калабрії, збираючи прибутковий урожай здобичі і в’язнів, яких продавали на невольничих ринках Тунісу.
Але навіть Барбаросси не завжди досягали успіху, а безстрашний Арудж був схильний до нерозумних ризиків. У 1512 році братів запросили допомогти витіснити іспанців з порту Бугії (нині Беджая). Готуючись, Арудж найняв екіпажі для важких гармат, захоплених на християнських кораблях; 1000 яничар були відправлені разом з мавританськими вигнанцями та місцевими берберськими військами, і експедиція відпливла на північ від Джерби. Прибувши до Бугії в серпні, війська висадилися подалі від міста, оборона якого була посилена після того, як іспанці захопили його два роки тому та встановили нові берегові батареї. Артилеристи Барбаросси бомбардували Бугію протягом тижня, після чого пішли на штурм, який Арудж очолив особисто. Їх зустрів шквальний вогонь з артилерії та стрілецької зброї, а одн з ядер поцілило і Аруджа, та відірвало йому ліву руку вище ліктя. Атака захлинулася і експедиція попрямувала на південь до Тунісу, де вправні арабські лікарі змогли врятувати Аруджу життя.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
