Ми з сестрою мовчки їхали після похорону нашої бабці, дивились за вікно на такі знайомі з дитинства карпатські пейзажі і одночасно думали про те, що можливо ми більше ніколи сюди не повернемось.
Все було до щему таким рідним, знайомим і водночас таким іншим — ніби за ті роки, поки нас тут не було, невідомі майстри навіщось зробили зменшену копію декорацій нашого дитинства.
Ось наша липа — велетенське дерево, під яким ми малими організовували здибанки з місцевими дітлахами. (Не таке вже й велетенське, як виявилось.)
Ось тут, на цьому розі, я знайшла гроші. Не пам'ятаю, скільки, але пам'ятаю, як тоді вирішила, що я таки фартова. (І мала рацію.)
А он там внизу росте наша ліщина, на зручних гілках якої ми любили читати свої книжки. Чи росла...
Пам'ять — дивна штука. Кажуть, вона не абсолютна і те, що ми пам'ятаємо — це не об'єктивні спогади, а спогади нашої уяви. Накладаючи фрагменти пам'яті на емоції та прожитий досвід, мозок складає паззл минулого життя в дивовижних комбінаціях, які не зовсім корелюються з сухими фактами та хронологією подій.
Мій мозок робить мені подарунок. Мої спогади — калейдоскоп щасливого дитинства.
Можливо, іншим разом буде здаватися інакше, але зараз, зараз я думаю про те, що найщасливіший період мого дорослішання, найцікавіші пригоди моїх юних років пов’язані саме з цим краєм. З літніми канікулами в прикарпатському селі моєї бабці...
Он там, через бурхливий Прут ми переходили по тремтячій навісній беззубій кладці, повертаючись з міста. Це вже зараз тут зручний сучасний міст, по якому їздять автівки. А тоді — спочатку ми тряслися в душному бусику, підстрибуючи на кожному камінцеві, і заливалися реготом. Це ж була така вдача — знайти місце саме над колесом, під відкритою кватиркою, щоб обов’язково підстрибувати і реготати всю дорогу.
Бусик привозив нас від міста до річки і далі ми вже тряслися в іншому ритмі, бо кладка хиталась та гойдалась від збивчастого маршу пасажирського натовпу.
Це зараз моє серце похололо би від такого променаду, а тоді — при-го-да! Маленька, як наші тільця в барвистих сукенках і така величезна, як ті гори за синім обрієм. На іншому березі нас чекав ще один бусик і віз нас далі, через мальовничі села і мені здавалось, що ніде більше я не бачила ні таких чепурних подвір’їв, ні таких яскравих, розмальованих хатинок...
А ось — дерев’яні сині стіни сільської бібліотеки, куди ми бігали набирати собі книжок на літо. Я й досі пам’ятаю той запах старих аркушів, що ховав у собі відкриття нових фантазійних світів та далеких захопливих подорожей...
А ось тут — та сама кімната з заколоченими вікнами, куди ми нишком пробиралися вночі, коли бабця засинала. Наша таємна "третя хата", як ми її називали. Кімната, де ми віддавалися своїм дитячим насолодам — читали, вишивали, майстрували свої поробки — і відчували себе справжніми порушниками...
А в цій коморі стояв бутиль ароматного трояндового вина, "вина із ружі", який бабця знайшла майже порожнім наприкінці літа, бо як же ми могли не сьорбати собі по ковточках того розкішного божественного напою!
А ось зелена фіртка, підняти защип і бігти городами донизу. Там, за скирдами скошеного сіна, в льодяній тінистій прохолоді пробігтися по місточку над струмким дзвінким потічком, перебігти повз чужі покоси, перелізти через парканчик і опинитися по плечі в квітучому полі, посеред запашного різнотрав'я, стрекотіння цикад і танців яскравих метеликів.
І назбирати кольоровий букетик польових квітів і нестись з ним знову догори, щоб фінальною крапкою поставити його у вазу, на столі під жовтою скатертиною посеред щойно прибраної кімнати...
А он на тих пагорбах раз на два тижні ми пасли корів. В такі дні нам доводилося вставати в дурну рань, за будь-якої погоди натягати гумові чоботи ("бо то змії"), дощовики (бо погода протягом дня була нестабільна), пов’язувати на голову ситцеві хусточки і вирушати "в найми", збираючи по дорозі корів з кожного другого двору.
"Черга" — так називалась ця наша тимчасова каторга, бо кожен господар мусив випасати усіх сусідських корів по черзі кожні 14 днів (по кількості дворів).
Розмахуючи буковими лозинами, через глибокі калюжі ми гнали свою "чергу" на пасовисько. Ми страждали від спеки, мокли під дощем, чіплялися одягом за колючі чагарники, застрягали чоботами в чавкаючій глині, рахували години по сонцю і в повній амуніції бігали по лісам та пагорбам, з розпачем шукаючи загублену корову, бо обов’язково була така, що відбивалася від зграї.
Але, боже, якими шалено-щасливими видаються мені ті дні зараз!
Як, наповнюючи повні груди, я горлопанила "Короооооооооооова!" під воротами забарившихся господарів. Як браво гупали мої чоботи, коли ми поверталися увечері додому. Як збирали в лісі суниці, нанизуючи їх на травинку. Як обсмоктували палички від мурашиної кислоти, перед тим обтесавши ножичком кору та потримавши лису гіллячку над мурашником. Як одного разу ми з сестрою зачиталися своїми книжками і не помітили, як корови зникли в хащах. З яким полегшенням та радістю ми зганяли їх потім докупи -- після виснажливих пошуків та відчаю. Як ми реготали, коли одна з них зжувала наші речі — і футболку і карти і навіть частину книжки. Як почували себе героями, що поверталися після подвигів...
Так багато років минуло. Закінчилася школа, а з нею — і наші літні канікули. Ми вже давно виросли і діти вже давно не ми, а в нас. Але лише зараз, лише зараз, коли не стало нашої бабці, ми раптом ясно усвідомили, що з нею закінчилась ціла епоха. Наша епоха...
Я знаю, що такі довгі тексти про особисте мало хто читає. Але, якщо раптом хтось це все ж таки дочитав, уламки моїх спогадів поселилися тепер ще в одній уяві, розтягуючи моє щасливе дитинство на декілька гігабайтів чужої пам’яті.
І я не буду додавати свої фотографії — далі ваш мозок все зробить сам...
(дякую)
