Погані відеоігри по фільмах | Підбірка з семи кіноігор

Пам’ятаєте часи, коли було нормою робити відеоігрові адаптації фільмів, мультфільмів або ж серіалів? Ця тенденція почалася ще в далекі вісімдесяті та протривала до середини 2010-х (ну добре, все ж таки після цього виходили деякі ігри по ліцензії, але їх буквально одиниці і по якості вони жахливі).

За весь час існування подібних ігрових проєктів покупка них кінцевим гравцем була такою собі лотереєю, бо у підсумку він міг знайти як приховані перлини, так і ще те відбірне лайно. Так ось, саме про другий тип ігор по ліцензії я й хочу розповісти в цьому довгочиті та відео!

Сьогодні ми поговоримо про погані ігри по фільмам, настільки жахливі, що через одну з них ледь не захлопнулася вся ігрова індустрія. Ну що, заінтригував? Хоча, можливо ви вже знаєте що це за проєкт, тому я приберіг його на самий кінець. А почну я свою підбірку з досить банального варіанту – поганої гри по поганому фільму.

Catwoman (2004)

Пам'ятаєте супергеройський фільм “Жінка-Кішка” 2004 року випуску, який виявився повним провалом як по фінансам так і по якості? Так ось, по ньому на тодішні консолі та ПК виходила ігрова адаптація, яка по виконанню вийшла приблизно такою ж як фільм (3.4/10 на IMDb).

“Catwoman” 2004-го року представляє з себе beat-em-up, слеш, платформер. Сюжет гри слідує однойменному фільму, а з плюсів я можу виділити непогано зроблені кат. сцени на ігровому рушії, графіку та анімації. Тут навіть наявне заблюрення фону, що для тих років було новинкою. 

Прикольною фішкою консольної версії “Catwoman” є те що для виконання ударів ви використовуєте правий аналоговий стік. На цьому плюси закінчуються та йдуть мінуси!

Перший з них – камера, яка реалізована чесно кажучи фігово, бо вона завжди слідує за вами збоку-згори, що нагадало мені окремий режим камери в пісочній трилогії Принца Персії, а керувати нею у вас можливості немає, бо вона фіксована.

Окрім цього погано у грі реалізована й бойова система, і це досить таки сумно для гри у жанрі, нагадую, beat-em-up. І це не всі мінуси бойовки, бо для того щоб перемогти ворога, вам треба обов’язково відкинути його в якусь яму, скриню, меблі або електричний щиток, що починає вас дуже бісити після кількох файтів.

Але бойовкою “Catwoman” не закінчується, бо тут наявні й платформенні секції, які займають більшу частину ігроладу. Вони тут реалізовані не краще за бойову систему, а подекуди й гірше.

Найбільша важкість полягає у цій самій камері, які під час стрибків та лазінню буде вам тільки заважати. Тобто і бойова і платформенна система у грі, яка якраз-таки має у своїй основі ці два ігроладні принципи, ніяка. Через що погані оцінки серед критиків досить очевидні.

Fight Club (2004)

Знаєте що відбувається, коли видавець та розробники вирішують зробити гру більше не по сюжету фільму, а саме по його назві? Відповідь досить таки промовиста – “Fight Club” 2004 року випуску на PlayStation 2 та XBOX.

В той час, як фільм Фінчера розкривав тему конфлікту молодого покоління і системи цінностей споживацького суспільства…

…гра ж в свою чергу була… файтингом. Так, ви все правильно прочитали. При тому й досить фіговим файтингом в плані ігроладу, бо для ударів у вас було лише дві кнопки, а комбо-зв’язки можна буквально порахувати по пальцям.

Єдине що було прикольного у “Fight Club” – то це фінішери, які показували вам, як ваш персонаж ламає кістки супротивнику в X-ray режимі, що нагадує схожу механіку з Mortal Kombat 9 та 10.

Ну і ще досить цікавим був режим виживання, де під час бою ви могли зламати вже вашу руку або ногу, і лишитися можливості бити нею. І ці переломи зберігалися в наступних матчах, через що грати треба було розважливо.

Ростер персонажів був, ну, ніяким, бо різниці в плані ігроладу між ними не було. Серед них, до речі, ви могли обрати головного героя фільму або ж Тайлера Дердена, але візуально вони були мало схожі на себе зі стрічіки, бо у розробників була можливість використовувати лише назву та імена персонажів. 

До речі, гра мала у собі сюжетний режим з невеличкими кат-сценами між боями. Більшість з цих кат-сцен це тупо слайд-шоу. І вгадайте скільки часу вам потрібно задля проходження сюжетного режиму? Менше ніж година.

При тому що й цей самий сюжет майже не слідує за фільмом, бо граєте ви за якогось лівого тіпа, якого запрошують в Бійцівський клуб, і якому треба розшукати Тайлера Дердена, виборюючи собі шлях вперед кулаками та ногами.

Файтингова складова тут погана, сюжет ніякий, тому я навіть не розумію навіщо взагалі було створювати цю гру, при тому що вона релізнулася вже давно після виходу фільму!

Rambo: The Video Game (2014)

Існування гри по першим трьом частинам справжньої класики бойовиків “Рембо” зі Сталонне, яка релізнулася на консолі та ПК у 2014 році, особисто для мене досі залишається загадкою. Особливо якщо дізнатися що ж саме з себе в плані ігроладу представляє “Rambo: The Video Game”. 

А весь прикол в тому, що це не якийсь там динамічний шутер від третьої або першої особи, а натурально – довбаний тир. 

“Rambo: The Video Game” отримала погані відгуки на всіх рецензійних платформах по-типу Metacritic, та критикувати гру було за що. Перш за все за те, що майже все часопроведження вам доведеться направляти курсор прицілу мишкою, стіком ґеймпаду або PS Move’ом, якщо ви граєте на PlayStation 3, на ворогів, що рухаються по екрану. І в нас навіть не буде можливості підбігти до них або до різних об'єктів на локації. Можливо на PS3 з її мувами робити це хоч якось цікаво, але на інших платформах це, ну до смерті, нудно.

Окрім цього у “Rambo: The Video Game” була досить застаріла графіка та поганий технічний стан (вороги були тупими, а сама гра могла крашитися). Ну і напевно найбільший мінус ігрового Рембо – це його тривалість, бо гру можна пройти буквально за кілька годин.

Spider-Man 2: PC (2004)

Так я знаю, ця гра є досить ностальгічною для нормального такого пласту людей, але давайте будемо реалістами, адаптація другого “Людини-Павука” від Сема Реймі на ПК – це об'єктивно не дуже щоб хороша гра. Вона була створена ноу-неймною студією Fizz Factor, яка до цього розробила лише один проєкт, і то це був ПК порт “The Hobbit” 2003 року випуску. 

Комп'ютерний “Spider-Man 2” виглядає та грається, відверто, дуже дешево.

Керування максимально просте та представляє з себе чотири клавіші WASD та мишку, права клавіша якої відповідає за стрибок, а ліва – за випускання павутини, яка використовується у бос-файтах, загадках, а також за допомогою якої можна притягуватися до стін та літати як справжній Людина-Павук. Але прикол в тому, що чіпляється павутина при польотах не за будівлі, а за відповідні іконки у повітрі.

Окрім цього ліва клавіша миші відповідає за удари кулаками та ногами по місцевим бандюкам.

Дизайн рівнів у “Spider-Man 2” максимально простий та лінійний, до наступної цілі на них вас завжди буде вести спеціальна велика стрілка у верхній частині екрану.

У грі іноді зустрічаються й якась подоба QTE, які з себе представляють натискання однієї клавіші, і якою саме вона є не одразу зрозумієш. Також у другому Павучку є й головоломки та бос-файти, які ну взагалі не мають жодного челенджу. Наприклад це відкриття сейфу у банку, який намагається грабонути Док Ок. По факту ця головоломка представляє з себе натискання кнопок які перед цим по черзі підсвічуються. Коротше кажучи, таке відчуття, що ця гра орієнтувалася на дуже маленьких дітей.

Мені дуже сумно що ПК гравці та фанати Спайді отримали саме оцю подобу до гри, бо на PS2, XBOX та GameCube вийшов справжній шедевр, класика та першовідкривач супергеройських ігор у відкритому світі, з крутим ігроладом, бойовкою, графікою та сюжетом. 

Про нього я розповідаю в цьому відео:

Єдиним позитивним моментом в ПК версії другого Павучка є рівні з іконічним ворогом стінолаза – Містеріо. Бо хоча б у них вбачається якась креативність та, можливо, челендж.

Home Alone (2006)

Існування цієї гри особисто для мене є однією з найбільших загадок у Всесвіті. Навіть порівняно з грою по Рембо. Я не розумію навіщо у 2006 році треба було робити гру по культовій класиці 90-х. Добре, б якби це була нормальна гра створена з любов'ю, але, на жаль, це не вона. 

Єдине що круте у грі “Сам Удома” 2006 року випуску, яка до речі вийшла тільки на PlayStation 2, – це її обкладинка. Мені здається, що саме на неї пішла більшість бюджету. А щодо самої гри – ну це… лайно.

Ви просто подивіться на те, як вона виглядає – що це взагалі таке? Це якийсь жарт? Напевно ні, бо гру продавали за фул-прайс.

“Home Alone” була розроблена компанією Coyote Console та видана Blast! Entertainment. До речі, саме під крилом цього видавця вийшло багато дуже поганих ігор по деяким франшизам.

З фільмом про Кевіна “Home Alone” пов'язує сама назва, імена персонажів (і то не всіх) та частково ігролад, якщо це можна назвати ігроладом. А полягає він в тому, що вам треба пройти п'ять зон і позбутися грабіжників (за допомогою інструментів та пасток), зачинивши при цьому всі двері та вікна, щоб більше ніхто не зміг проникнути всередину. 

Можливо воно й звучить цікаво, але насправді гра ну просто максимально нудна та створена походу, як наш попередній пацієнт, для дітей. Ну і окрім цього я можу підкреслити поганий візуальний стиль та графіку навіть по міркам ігор для PS2. Досить влучними будуть слова AVGN у спецвипуску “Home Alone Games with Macaulay Culkin”:

“Ця гра за всіма законами фізики у Всесвіті не має права на існування!"

Особисто мені навіть немає чого додати, тому переходимо далі!

The Mummy (1999)

Пам'ятаєте крутий пригодницький фільм “Мумія” з Бренданом Фрейзером який виходив у кінці дев'яностих? А пам'ятаєте яка відеогра виходила по ньому? Якщо ви дійсно грали в неї, то мені трошки вас шкода. 

Все діло в тому, що ігрова адаптація “Мумії” яка вийшла в 2000-му на першу PlayStation та ПК – це дуже погана гра. З себе вона представляє дешевий rip-off “Tomb Raider” (по класичним частинам якого в мене, до речі, є ціле відео).

Гра слідує, очевидно, за сюжетом однойменної кінострічки. Ну, як слідує: кат. сцени у грі, які буквально представляють з себе вирізані шматки з фільму, може й так, а ось сам ігролад не дуже щоб. Розробники на стільки не запарювалися над створенням цього продукту, що й сам саундтрек вирішили напряму видерти з фільму.

“Мумія” 2000-го року представляє з себе екшен-платформер, де вам треба буде не тільки стрибати по гробницям (що реалізовано дуже погано), а й стріляти по ворогам з різноманітної зброї (що виконано не набагто краще за платформінг).

Окрім цього вам доведеться вирішувати максимально прості головоломки задля прогресії рівнями. Певні рівні взагалі представляють з себе міні-ігри, а саме:

• сайд-скроллер;

• плавання на колоді;

• щось схоже на “Pac-Man”.

В цілому “Мумія” для свого року випуску виглядає начебто нормально…

Ну, майже нормально.

Але в плані ігроладу, як можна було зрозуміти все дуже погано. Бо в той ж час як анімації та стрибки у оригінальних “Томб Райдерах” були зроблені дійсно добре на свій час, у цій грі що перше, що друге, таке відчуття, що навіть не тестували.

Навіть ті ж самі головоломки можуть з ніфіга забагувати, і ви дізнаєтеся про це тільки після того, як вас тупо не пропустять на наступний рівень, і вам доведеться проходити все з початку. 

Гра отримала низькі та змішані відгуки серед ігрових журналістів та гравців, що справедливо.

E.T. (1982)

А закінчити це відео я хочу справжньою, не побоюсь цих слів, класикою поганих ігор – “E.T.” або ж “Інопланетянином” 1982 року випуску, який релізнувся на тодішню консоль номер один – Atari 2600.

Мета гри полягає в тому, що вам потрібно провести прибульця через різні екрани/локації та знайти усі три частини міжпланетного комунікатора, який дозволить нам зв'язатися з рідною планетою Е. Т. Можливо це й звучить нормально, проте по факту гра вийшла слабкою та неочевидною при своєму проходженні.

Все діло в тому, що на розробку ігрової адаптації фільму Стівена Спілберга виділили лише 6 тижнів, що очевидно було дуже мало навіть по міркам індустрії 80-х. По-перше, все діло в тому, що видавець, тобто Atari, витратили нормально так часу на отримання ліцензії по адаптації стрічки, а по-друге – вони хотіли випустити “E.T.” до різдвяного сезону 82-го року, бо саме тоді був би великий попит на ігрові консолі та картриджі серед батьків американських дітей.

У підсумку гра вийшла настільки поганою, що її повернуло в магазин більшість покупців, і це було неабияким ударом для Atari та усієї ігрової індустрії в США. Проте пізніше ситуацію врятувала Nintendo зі своєї NES або ж Famicom. 

Ситуація з “E.T” була настільки плачевною, що мільйони нікому не потрібних картриджів було утилізовано закопуванням у землю десь у Нью-Мексико. До речі у 2014 році частину картриджів знайшли під час зйомок документального фільму про крах Atari, але це вже інша історія. 

Я б міг розповісти й про інші погані ігри, бо їх за весь час існування цього “феномену” вийшло багацько. Тому якщо ви хочете почути про інші жахливі ігри по ліцензії або ж про такі, які є дійсно хорошими, то можете оцінити лонгрід та відеолайком, підпискою та написати про ваше бажання у коментарях!